Музей Революції Гідності. Зал воскових фігур

Музей Революції Гідності. Зал воскових фігур

Аналітика
2494
Ukrinform
Ті, хто загинув на Майдані, лишилися такими, як були. А ті, хто вижив і вознісся на Пагорби Печерська – що з ними сталося

…На четверту річницю початку Євромайдану нам подарували обіцянку. Про те, що «подовжено термін подачі заявок» на конкурс проектів Музею Революції Гідності. В канцелярському оригіналі це озвучить ще красивіше – «конкурс проектів на кращу проектну пропозицію».

…І можливо через кілька років, якщо буде фінансування, щось із того вийде. І сподіваємося, до того часу ідея не охолоне, як охолола ідея «музею Помаранчевої революції» після того, як Ющенко оформив авторське право на її емблему, після блюзнірських передвиборчих плакатів «Не зрадь Майдан!», після «універсалу єдності», після Каськіва і Павленка. І саме тоді з колон головпоштамту, які ми сприймали ледь не як колони поваленого рейхстагу, зникли майже всі революційні графіті, крім одного: «Глеваха – за Ющенка».

Плебс дуже жорстокий у ставленні до революції. Спочатку він знищує її ворогів, а з часом схильний піддавати забуттю й гонінням її героїв. Хтось – через те, що герої не виправдали сподівань, хтось – через неоднозначність і навіть небезпечність їх для постреволюційного часу, а  хтось – із помсти, бо прийшов на хвилі заперечення Майдану (як  сталося у 2010-му).

Розчарування «героями» Євромайдану наразі обернулося трендом заперечення існування у Революції Гідності будь-яких лідерів узагалі.

І ніякі вони, мовляв, не герої. І до «уряду народної довіри» від Майдану їх ніхто не висував. А якщо й висувала «рада Майдану», то якась «неправильна рада». На Майдан, мовляв, піднявся сам народ, і йому не потрібно жодних вождів.

Однак ті, чию пам`ять не закоротило, згадає: були у нас там свої улюбленці, ті, кому люди довіряли, у яких вірили, які вміли сформулювати спільні цілі й не знітилися перед кийками та кулями. Певною мірою їх і можна назвати героями.

Музеї революцій, зазвичай, варто створювати на другий день після перемоги. А якщо будувати експозицію на четвертий-п'ятий рік, то хоча б дивитися на історію тими, вчорашніми очима, а не з висоти сьогоднішнього досвіду. Бо ризикуємо багатьох недорахуватися, і це було б несправедливо.

Не відливатимемо їх із бронзи, не витесуватимемо з каменю. По-чесному буде виліпити їх із воску. Як у салоні мадам Тюссо.

1
Володимир Парасюк

Ось восковий Парасюк зі штучною щетиною на підборідді й аніліновим рум`янцем на щоках. Не той, що розмахує ногами-кулаками в комфортному кліматі ВР. А той, уже забутий, що виголосив ультиматум Януковичу.

Фото: RFE/RL
Тетяна Чорновол. Фото: RFE/RL

Або ж Тетяна Чорновол – не гламурна, в коштовному манто, що кнопкодавить і гнобить громадських активістів законом про е-декларування. А та, що вдерлася на межигірський паркан, або ж лежала у лікарні, скалічена тітушнею.

1
Дмитро Ярош

І Дмитро Ярош посміхнеться восковою посмішкою. Не той, що десь сховався зализувати рани. А той, чиїх візитівок страхалася Росія.

1
Борислав Береза

І речник його Борислав Береза – не гість на Інтері, а уособлення мультиетнічності націоналізму.

1
Ольга Богомолець

І Ольга Богомолець, яка бере за душу співом на Майдані. І Олег Мусій – головний медик трагічного лютого 2014-го. Рятівники людей, а не провальники медичної реформи.

1
Олег Мусій

У них і обличчя були інші. Чи не так?

І Єгор Соболєв, член «ради Майдану», й уповноважений ним «головний люстратор», що пережив серцевий напад через перенапругу. Чи той це Соболєв, з чиїх рук сьогодні катастрофічно вислизає Антикорупційний парламентський комітет, і який майданить по дрібницях у компанії з Семенченком і Коханівським?

1
Єгор Соболєв

Хоча… чим той же Коханівський не герой?

1
Микола Коханівський

І Мустафа Найєм із медальним профілем, який закликав заступитися за європейський вибір України – він має бути в перших лавах воскових героїв. А той, що обіцяв та не завершив поліцейську реформу, вступив у Демальянс і наче вже цього соромиться – того не треба.

І лідер Демальянсу Василь Гацько, що просвіщав майданівських інтелектуалів у імпровізованому університеті. А не той, що поступився лідерством у створеній ним партії, та цим її не врятував.

1
Ігор Луценко

Й Ігор Луценко, викрадений і дивом уцілілий, який сьогодні замкнувся в круговерті «малих справ».

Кого там ще Майдан направив комісаром в уряд? Дмитро Булатов, який нічим не запам`ятався на міністерському посту, та й викрадення його було дивним. Але Автомайдан, який лякав обслугу Януковича, був пов'язаний із його іменем. І Руслана, спіймана колись потім на «ватних» поглядах – вона ж реально рятувала тих студентів з-під стели і була душею майданівської сцени у важкі години перших штурмів.

1
Дмитро Булатов

Та інші – невідомі й відомі. Й та дивна і дивовижна трійця, в яку ми тоді вірили. І ми не будемо ліпити на їхніх обличчях вираз того дня, коли вони прийшли на панахиду з «миром від Януковича», а зобразимо просвітлених, на даху автобуса, коли щось говорили в мегафон, і мільйонний натовп намагався їх почути…

І хай усі вони мені пробачать це нахабство.

Тим, хто загинув на Майдані, легше: вони лишилися такими, як були. А ті, хто вижив і вознісся – ні, не в Небо, а на Пагорби Печерська… Що з ними сталося? Заїло середовище? Не витримали тиску і спокус? Чи просто були не тими, кого всі чекали?

Ні, вони були добрими бійцями. Такі тоді були на вагу золота. Але емблема Майдану – це катапульта, яка руйнує стіни ворожих фортець, а не кельма, якою мурують стіни нового міста.

Уміння повести людей із коктейлями на «беркут» не тотожне умінню підняти знекровлену й деморалізовану армію на визволення Криму. А хист – організувати підвезення дров на Майдан – не тотожний навичкам управління великою країною.

Активістів, які вийшли з барикад Майдану, управлінню країною не вчили. Дехто з них ледь із середньою освітою впорався. Та й хто міг цьому вчити?

Політиків Майдану вчили – але не починати все з нуля, а користатися старими схемами. Якби тоді все скінчилося без крові, вони б так і працювали.

Сьогодні, в день четвертої річниці, багато хто назве Майдан як приклад прямої демократії, ту саму форму «безпосереднього здійснення народом влади», яка прописана в Статті 5 Конституції. І всі причини наших бід багато хто набачить у тому, що до Майдану не дослухалися.

І це наша головна омана. Майдан не є формою народовладдя. Майдан – лише інструмент політиків. Це – електрошокер, який паралізує стару владу і дає можливість, доки вона не оговталася, почати будувати щось нове. І керувати цим процесом має нова еліта, по нових лекалах, з новою армією державних менеджерів.

Чи можуть пасіонарії бути будівничими? У автора теорії пасіонарності Льва Гумільова нічого про це не сказано. Натомість зауважено, що коли революцію завершено, на місце героїв приходять так звані «гармонійні особистості».

У цьому терміні є елемент знущання, бо під носіями «гармонії» Лев Гумільов мав на увазі тих, хто на післяреволюційній розбудові збагачується. Не як грабіжник – а ділиться з суспільством. Ми пам'ятаємо той зошит Лазаренка, де кожен аркуш був розлінований надвоє: «Що зробити для себе» і «Що зробити для держави». Коли там – 50 на 50 – маємо «гармонійність».

Революція Гідності своїх державних кадрів із числа громадянського суспільства не дала. Їх були одиниці. І на позиції тих, що втекли з Януковичем, не могли не підтягнутися «гармонійники». Вони здатні проводити реформи. Але чекати від них альтруїзму – марна справа, до цього їх не змусить ні НАБУ, ні ДБР.

Хоча… Лев Гумільов був росіянином і будував свою теорію на російській парадигмі. А вона, як писав філософ Мирослав Попович – не в силі вчинку, а в силі визнати невідворотність долі. Чи наше це?

Люди, які будують наперекір долі, падінню економіки, відтоку мізків, невтішним рейтингам і зловтішним пророцтвам, – такі люди в Україні є. Але, на жаль, – не з тих, хто стояв на барикадах. Бо, для того, щоб творити, мужності замало, потрібні грунтовні знання і навички, та досвід.

Лідери, які народжуються для того, аби підхопити прапор революції, коли вона перемогла, які вміють вести маси не на спротив, а на важку працю – такі люди не народжуються з нічого. Вони, як життя у первинному бульйоні, еволюціонують у боротьбі, і часто – в ворожому середовищі. Будівничий нового світу, як казав класик, народжується в надрах старого. Бо знає всі його хиби і може протистояти його спокусам. Ніхто іззовні таких не приведе.

Колись, розповідають очевидці, у В'ячеслава Чорновола був шанс очолити уряд. Йому запропонував це президент Кравчук. Але лідер Руху відмовився, пояснюючи свій вибір поганим знанням економіки. Українські дисиденти вчилися виборювати державність, а будувати економіку держави їх ніхто не вчив. Якби В'ячеслав Максимович погодився, він би програв як політик. Але держава, можливо, виграла б.

Майданів у нас попереду буде ще чимало. Така ми вже країна. І це саме по собі не страшне, небезпечною є не кількість майданів, а їх безплідність. І тим героям, які прийдуть на зміну учорашнім, про це не варто забувати. І тому хай наша наступна революція буде революцією IT-проектів, сплеском громадянського суспільства, епохою Просвіти.

А тих, учорашніх, тролити не будемо. Вони своє зробили на Майдані, на Груші й на Інститутській. Загиблим – пам'ять, а живим – обличчя з воску для нащадків. Бо віск – не  пам`ятники, його не важко розтопити. А отже ніхто не зазіхне на них кувалдою, і не тягтиме трактором із п'єдесталу. І за належного догляду вони стоятимуть десятиліття.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-