Я і Рада: від початку... З вражень новачка

Я і Рада: від початку... З вражень новачка

Блоги
570
Ukrinform
Ніколи навіть не мислив себе в ролі парламентського журналіста...

«Тут головне йти прямо, цією килимовою доріжкою, от буквально так, як вона встелена по підлозі, – і тоді точно не заблукаєте», – усміхалась доброзичлива струнка пані в окулярах, ведучи мене лабіринтами Верховної Ради – з дев'ятого під'їзду до конференц-зали. То було 18 жовтня, і то був мій перший візит до парламенту. Того дня там відбувались комітетські слухання щодо наближення України до стандартів НАТО, і мені випало цей захід висвітлювати. Але тоді я ще не знав, що за пару-трійку тижнів мені цілком і повністю довірять Раду.

...Ніколи не з'являлось у мене ідеї-фікс поїхати на екскурсію до Верховної Ради. Натомість зараз буваю там доволі часто і вже сам собі вивчаю це приміщення. Та перш ніж почати міряти кроками коридори цієї будівлі, треба – очевидна банальність! – потрапити всередину. А цього  просто так не зробиш, коли от захотілося – і кров з носа! Найперше і щонайменше – треба мати перепустку. Наприклад, журналістам видають блакитну акредитаційну картку. Її мусиш завжди мати при собі. Інакше до Ради тобі – зась!

Я розумів, що просто так увірватись до ВР не вийде. Але зізнатись, якось не був готовий до стількох "контрольно-пропускних пунктів" мало не на кожному вході-виході.

"О, то ви з Озьорного?! В мене там сестра живе..." – зрадіє хлопчина у формі, звіряючи моє фото на перепустці зі знімками у паспорті та, власне, з моїм реальним обличчям. Тож, мені вдається не лише фейс-контроль пройти, а ще й стати "своїм".

І от, коли я нарешті потрапив до самої Ради, увійшовши через перший під’їзд з площі Конституції, пред'явивши де треба документи, то вау-ефекту від побаченого не виникло. Скоріше, це тому, що мої очікування збіглися з реальністю. Хоча ліпнину на стінах і стелі часом розглядаю, так.

...Народні депутати – вам же цікаво, які вони "не по телевізору", правда ж? Мені поки не всі обличчя вдається ідентифікувати. Дечиї світлі лики на аватарі в ФБ і наживо трохи різняться. Тому попервах я багато перепитую. Приборкую гординю, набираюсь сміливості й перепитую. Навіть у незнайомих журналістів. І тішить, що моє «а кого ми щойно "писали"?» не викликає роздратування або глузливого подиву.

Разом із тим не виникає тривожного захвату від того, що знаходишся на одному квадратному метрі з тими, кого досі бачив переважно з екрану (це я все про тих же нардепів). Так-от, стоїш собі на відстані в половину витягнутої руки від Надії Савченко – і вона навіть не збирається кричати, аби ти відійшов на подалі. А ось головний «радикал» Олег Ляшко проходить повз... Зрештою, за день-два тебе вже геть не дивує, що з кимось із «обранців» можна запросто перетнутися в їдальні Ради.

...Направду, я ніколи не те щоби не уявляв, а навіть не мислив себе в ролі парламентського журналіста (ох же і пафосно звучить останнє словосполучення!). От ніколи. Мені кілька годин сесії обласної чи міської ради в Житомирі завше здавалися нестерпними і змарнованими. А тут цілий день – щонайменше, з десятої до вісімнадцятої – у будівлі під куполом минає доволі швидко і продуктивно.

Звісно, поки дещо кульгає моя "чуйка" на те, що з почутого в парламенті є фактом, що – коментарем, а що – просто спамом. Тобто я не геть такий уже розгублений, але часом хочеться чути новини звідусіль і від кожного. Рятують фонові знання. І колеги, які вчасно отямлюють: “це не беремо”.

Часу на адаптацію та "розкачування" фактично немає. І те й добре, бо не встигаєш злякатись і запанікувати. Звісно, до цієї роботи мене потроху готували. Із середини серпня – щойно я перевтілився з власкора на "центральника". Але то були такі собі разові акції в тепличних умовах: відписати новину за законопроектом, відслухати з офісу погоджувальну раду, відмоніторити когось... Бойове ж хрещення почалося 6 листопада. Відтак, минув уже другий пленарний тиждень сесії Верховної Ради, коли я не просто спостерігав із цікавості, а зосереджено й уважно відпрацьовував у цім «полі».

...Уночі проти 8 листопада мені снились кулуари Верховної Ради. Не пам'ятаю, що саме було в тім сні, не пригадаю якихось деталей... У мені досі все ще багато емоцій, змішаних відчуттів, які важкувато висловити. Певно, для цього має минути ще трохи часу, ще кілька пленарних засідань.

Олександр Трохимчук, Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-