Ідейне банкрутство антиукраїнської політики

Блаженний, хто вірує. Але коли замість віри у силу правди гору бере цинізм і великодержавне хамство, тоді наступає час ханжеської «блажі» – безглуздих химер. У тому числі й нав’язливих «уболівань» за долю «братнього» українського народу. І це при тому, що кремлівські діячі здавалося б зробили усе можливе й неможливе, щоб наслідком Революції Гідності стала соціальна катастрофа. Принаймні російські пропагандисти докладають сил, щоб деморалізувати українське суспільство. Вони злорадно нав’язують думку про те, що, мовляв, українці «прохукали Крим і Донбас, поклали економіку, розвалили соціалку, жодної реформи до ума не довели, усі замисли похоронені корупцією й безтолковістю державного апарату». Але тут же з жовчною гіркотою визнають, що для українського суспільства «все перераховане не має жодного значення, значення має лише один факт, він же і є історією успіху. Цей факт полягає в тому, що нова українська держава відбулася. Постмайданний режим вижив, зміцнився, стабілізувався, йому у середньостроковій перспективі  нічого не загрожує – ні всередині країни, ні зовні. Скоріше всього, Петро Порошенко  ще довго буде управляти країною. І навіть коли він відійде, нинішній політичний курс буде збережено. Хіба ж це не досягнення?».

Оця несподівана для Кремля нова реальність змушує ідеологічну братію Росії переосмислювати ситуацію. Як діяти далі? Здавалось би, зазначає головний редактор Ukraina.ru Іскандер Хісамов, основні стратегічні рішення відносно України були ухвалені в Москві ще три роки тому, в середині 2014 року. Позиція Росії зводилася до того, що Крим взагалі не підлягає обговоренню. Повернення інфікованого сепаратизмом Донбасу в Україну мало б запустити процес федералізації. Прогнозований Москвою розпад економіки України повинен був би посилити відцентрові тенденції й протестні рухи. А замість того виявилося, що кремлівські «експерти переоцінили значення економічних факторів. Так, усе відбулося як по писаному: економіка України руйнується, на очах розвивається соціальна, комунальна інфраструктура й такі інші катастрофи, країну роз’їдає іржа корупції. Однак відцентрові тенденції не посилюються й протестні настрої не наростають. Режим лише зміцнюється».

Ситуація для Кремля склалася справді ахова. То ж московські стратеги постали перед необхідністю дати пояснення своїм роботодавцям, – чому ж не спрацьовує їх антиукраїнська підривна діяльність?  А до того ж покаятися в помилках і пообіцяти спрямувати ситуацію у вигідне для Кремля русло. На сьогодні вони приходять до думки, що головна їх помилка – «недооцінили саму суб’єктність України». Сталось так, що в інформаційному полі Росії тривалий час неугавно звучали загальники, що, мовляв, Україна втратила свій політичний суверенітет й повністю контролюється із Вашингтона, Брюсселя та Берліна. Що Революція Гідності – результат західних спецслужб, а нині Київ критично залежить від зарубіжних кредитів і дотацій. Саме тому, мовляв, українські політики безнастанно і навіть з перебором демонструють свою лояльність євроатлантичним партнерам.

Але врешті-решт виявилося, що владні структури Києва «у базових питаннях не поступаються жодному тиску. Більше того, часто нав’язують свою волю. Як було після того, коли Київ дезавуював Мінські угоди? Спочатку Меркель з Оландом висловили своє здивування, потім спробували шикнути на Порошенка, шантажувати траншами МВФ. Але зіткнувшись з непохитною волею Києва, повністю перейшли на його позицію». Підсумковий висновок, до якого дійшов Хісамов, зовсім його не тішить: «Отже, Україна відбулася – в якості найбільш ярого противника Росії».

Але тут може бути й запитання до Хісамова – а на що ж Росія розраховувала, розв’язавши війну проти України? На приниження суверенної держави до рівня «буферного шельфу», а українського народу до ролі демографічного донора «триединого русского народа в составе великороссов, малороссов и белорусов»? А зараз Хісамов бідкається, що, мовляв, у Києві панують ідеї «реваншу», а тому «Росія має опрацювати притомну відповідь на усе зростаючу загрозу». То в чому ж вона полягатиме? У відмові від агресивної політики щодо України?  Далебі Росія до цього ще не дозріла. То ж кремлівські ідеологи закликають не чекати «благодушно саморозпаду України», а посилювати мілітарні потуги й діяти з позиції сили. Просто й дохідливо – в стилі кремлівських «яструбів».

А про що ж воркують кремлівські «голуби»? Ось, наприклад, Федір Лук’янов належить до маститої білякремлівської еліти. Він – голова Президії Ради із зовнішньої й оборонної політики Росії з 2012 року, професор-дослідник Вищої школи економіки, а також науковий директор Міжнародного дискусійного клубу «Валдай». Все це зобов’язує й вимагає належного респекту до його писань. Для прикладу, досить звернутися до одного з його суджень: «Російсько-українське питання (говорити про «відносини» язик не повертається) завалено тонами пропагандистської полови, яка має смисл, лише коли ціль – остаточно довести проблему до абсурду. Однак сама по собі колізія навколо України настільки ризикована, що вочевидь гідна набагато більш серйозного підходу».

З такою точкою зору не можна не погодитися. І з поваги до професіоналізму автора, незалежно від того, що належить він до структурних підрозділів держави-агресора, я вважаю за доцільне передати логіку його роздумів щодо «російсько-українського питання». Усім нам, очевидно, буде небезінтересно відзначити ті зрушення, які відбулися в таборі супротивників впродовж трьох років відстоювання Україною своєї незалежності збройним та дипломатичним шляхом.

Відправна точка аналізу в Лук’янова можливо й нова для нинішнього російського політикуму, але не для української історіософської науки в цілому. Починаючи від роздумів Миколи Костомарова про «Дві руські народності» й до Івана Лисяка-Рудницького з його історичними есеями, дослідники зажди наголошували на принциповій різниці між росіянами і українцями – це не мова, не віра, не походження, – а принципово різний уклад життя, стиль взаємовідносин між верхами і низами суспільства, владою і народом. Дуже образно колись цю різницю окреслив академік РАН Юрій Пивоваров. Центральним місцем у Москві, зазначав він, є храм Василя Блаженного і Лобне місце  поблизу нього, де зачитували самодержавні царські укази й рубали голови бунтівникам. Центральним місцем у Києві є пам’ятник Володимиру Великому, а східці від Володимирської гірки ведуть до пам’ятника Магдебурзького права на Подолі. Ось у цій точці розходяться два принципово протилежні вектори політичної самоідентифікації двох народів – самодержавство Москви і самоуправління Києва.

Мене приємно вразило те, що подібна думка стала контрапунктом й в аналізі Федора Лук’янова: «Російсько-українське протистояння – приклад єдиноборства протилежних типів соціально-політичної організації. Росія – сильна і жорстка централізована держава, що вважає головною ціллю повний суверенітет. Україна – держава слабка й розхристана, яка перебуває у складному симбіозі з розгалуженим й впливовим громадянським суспільством, а суверенітет вважає не самоціллю, а засобом» [8].

Така особливість України не є якимось непереборним ґанджем. Лук’янов зазначає, що щось подібне ми зустрічаємо в Італії: при вкрай неефективній якості державного управління, корупції, численних супліках і дисбалансах Італія живе й розвивається. А відбувалося це внаслідок наявності тісних й міцних горизонтальних суспільних зв’язків, які гарантують стабільність й самоорганізацію за умов досить таки слабкого державного апарату, численних політичних, в тому числі й геополітичних потрясінь. Дослідники проводять паралелі між Італією й Сполученими Штатами, де «deep state», «глибинна держава» (система глибинних державних структур) протистоїть президенту Дональду Трампу. В Італії ж можна скоріше говорити про «deep society», «глибинне суспільство», де все і всі густо і в’язко поєднані один із одним, зате забезпечують спадкоємність і стійкість. В зазначеному контексті, пише Лук’янов, «Україна із її складним облаштуванням й крайньою неоднорідністю є теж більш стійкою, ніж здається, не всупереч, а завдяки кланово-груповій структурі».

При усій своїй критичній настанові як аналітика, Федір Лук’янов, тим не менше, уникає називати принципову різницю у статусі Росії (як агресора, що грубо порушив норми міжнародного права) і України – жертви агресії, що відстоює своє суверенне право на цивілізаційний вибір. Однак, слід віддати йому належне, російський аналітик більш-менш адекватно описує наслідки, що випливають із цього принципового протистояння на міжнародній арені.  Він змушений визнати, що київська влада «має чітку і ясну мету, добиватися якої продовжить, без огляду на внутрішні втрати, і будучи впевненою, що мінімально необхідна підтримка Заходу їй гарантована завжди. Хай європейське і американське розчарування в Україні й присутнє, але відмову від допомоги західні еліти самі ж будуть сприймати як перемогу Путіна, допустити чого вони не можуть.  Це розв’язує Києву руки, дозволяючи залучати увесь політичний, міжнародно-правовий, ідеологічний, пропагандистський і навіть економічний інструментарій».

Не секрет, що йдучи на воєнну авантюру, Москва розраховувала на смугу «нового міжнародного безпорядку», не шкодуючи сил для всіляких підривних дій у різних регіонах світу. Сподівалася й на ослаблення системи західного лібералізму в цілому: на політичну кризу у США, на непрості трансформаційні потрясіння в Євросоюзі, на відтиснення України на периферію міжнародних відносин. Однак ситуація склалася принципово протилежною: «Україна не втратила своєї значимості – у всякому разі порівняно із тим скромним рівнем, на якому інтерес стабілізувався десь з весни 2015 року. А ось прагнення взаємодіяти з Росією помітно скоротилося. У Сполучених Штатах Росія взагалі перетворилася в «ядовитий актив», до якого навіть доторкатися небезпечно. В Європі просто не знають, що з нею робити після того, як Москва перестала вважатися і вважати себе частиною спільного європейського проекту. Придумувати щось нове – не на часі, та й ідей немає, а в існуючих обставинах функція Росії як противника є більш зрозумілою й корисною».  

Федір Лук’янов – відомий кремлівський інсайдер, який дорожить своїм статусом. То ж було б дивним, якби він залишив свій аналіз без конкретних рекомендацій – яким же чином Росії виборсатись із того болота, у яке вона сама себе загнала. Справа, звісна річ, непосильна, але, як мовиться, положення зобов’язує. Аналітик розглядає різні варіанти, вже апробовані Володимиром Путіним.

З одного боку, на думку Лук’янова, повернення до тактики «піднімання ставок» для «присилування до переговорів», яку Москва культивувала останніми роками, приведе нині до цементування нинішнього несприятливого для Кремля становища. А спроба порушити це становище можлива лише ціною такої ескалації, яка породить ризики уже принципово нового рівня. Тут Лук’янов посилається на «лихі порядки Вашингтона при Трампі». А до того ж, вважає він, резерв Києва щодо «підняття ставок» стає набагато більш широким.

При усій своїй ерудованості, Лук’янов працює у відведених рамках російської великодержавності, а, значить, і українофобії. А тому й прогнозує, що Москві зараз немає смислу йти на поступки – і справа навіть не у втраті обличчя. Мовляв, київській владі російський фактор нині потрібен, оскільки «українська державність будується на основі протиставлення Росії». А тому чекати від України якихось поступок не доводиться. Ось тут би й нагадати Лук’янову, що не Україна є агресором, і не ми створили  ситуацію воєнного протистояння. То ж нічого дивного, що нам доводиться розбудовувати державу всупереч імперській агресивній політиці Росії.

Не бачить вихід із становища кремлівський ідеолог і в збереженні статус-кво, бо ж, мовляв,  «ситуація хитка, а ключ від вентиля напруги у Києва. Евфемізм “повне виконання Мінських угод” приховує загальну небезпеку того, що без них зникне остання зачіпка, що дозволяє хоча б імітувати урегулювання. Війна, як це не цинічно звучить, на руку Києву, якщо він її знову програє – вона зробить для Заходу підтримку України безальтернативною, що б там про цю країну не думали».

Узагальнюючий висновок Лук’янова песимістичний: «сухий залишок є гнітючим». Кремлівський ідеолог посилається на «іронію історії», парадокс якої полягає, на його думку, в тому, що слабка «українська держава в даному випадку чітко знає, чого хоче – і на рівні реальних завдань, і на рівні публічних гасел. У сильної ж і рішучої російської держави ясності немає – колізія на сході України з самого початку не мала ні стратегії, ні притомного цілепокладання. Нічого не змінилося. Але для того, щоб поставити цілі, потрібне більш узагальнене розуміння того, чим для Росії є Україна – не зараз, а в принципі, на перспективу.  Повторення формул про «один народ», розрахунки на крах нинішньої влади в Києві і появи там більш договороздатних контрагентів… лише відволікають від відповіді на те, чого ми хочемо. Без цього не спрацює навіть тактика, не кажучи вже про стратегію».

Чи є необхідність ще щось доповнювати, коли йдеться про повне ідейне банкрутство антиукраїнської політики? Які ще тут «буферні шельфи» острівної Росії зможуть допомогти?  

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства