Україна – Білорусь: довіряємо, але…

Україна – Білорусь: довіряємо, але…

Аналітика
Укрінформ
Заступник міністра закордонних справ України Олена Зеркаль: «Білорусь на словах поводиться як партнер, а насправді зовсім по-іншому»

Зважаючи на ті взаємні запевнення у дружбі, якими щедро обмінювалися президенти Петро Порошенко і Олександр Лукашенко під час візиту останнього до Києва у липні цього року, репліку заступниці міністра можна вважати сенсацією.

Утім, сенсаційним є не зміст висловлювань пані Олени, а сам факт, що вона вимовила вголос те, що й так було зрозумілим кожній притомній людині, яка цікавиться політикою. Досі офіційна Україна суворо утримувалася від будь-яких критичних зауважень на адресу Білорусі і ніколи публічно не ставила під сумнів щирість заяв її президента про відданість політиці вічної дружби з Україною та українцями.

Історія з викраденням українського хлопця Павла Гриба російською ФСБ на білоруській території стала приводом до різких слів Зеркаль. Справді, Україна як держава потрапила в дуже неприємну ситуацію: змовчати, коли підло викрадають твого громадянина, неможливо, і обійтися при цьому без критики офіційного Мінська – теж.

З одного боку, нема сумніву, що Білорусь не хоче ворогувати з Україною, і справа тут не стільки в тому, що українці для білорусів - «брати», «родичі», тощо, як не стомлюється повторювати Олександр Лукашенко, скільки в звичайному тверезому прагматизмі. Білорусь не живе війною, не веде агресивної зовнішньої політики щодо сусідів, у неї нема жодних територіальних претензій до сусідів. Лукашенко готовий дружити і торгувати з усім світом, аби тільки цей світ не зазіхав на його владу в країні. Лукашенку потрібна ця дружба-торгівля, щоб утримувати в країні певний середній матеріальний рівень достатку громадян, що є головною запорукою міцності політичного режиму у нинішній Білорусі.

З іншого боку, нема сумніву, що Росія дуже хоче, щоб Білорусь (і влада Лукашенка) залежала виключно від її підтримки, а всі інші дальні і близькі сусіди білорусів були їм ворогами. Ігор Тишкевич, аналітик Українського Інституту Майбутнього, обстоює (цілком переконливо, на наш погляд) думку, що згадана історія про Павла Гриба – провокація російських спецслужб, кінцева мета якої – посварити Україну і Білорусь, не дати їм налагодити міцні економічні та культурні зв’язки, чого ті, безумовно, прагнуть. З цієї точки зору висловлювання Олени Зеркаль виглядає як свідчення того, що провокація досягла мети. І ми, за логікою, мали б дорікнути заступниці міністра за нестриманість або за те, що вона «попалася» на провокацію ФСБ.

Однак ми не можемо ігнорувати й іншу очевидність: допоки Білорусь і Росія є союзниками у всіх сферах – від військової до ідеологічної, Україна не може покладатися лише на словесні запевнення білоруської сторони. Приміром, наші генштабісти були б останніми йолопами, якби на підставі слів Лукашенка, що «українсько-білоруський кордон ніколи не буде кордоном війни», не планували захист на випадок, якщо через цей кордон раптом попруть російські танки. Вони й планують, про що майже відверто говорять публічно.

Російська бронетехніка в Гудогаї (Білорусія) на кордоні з Литвою. 20.08.2017 // Фото: Twitter/galandecZP

Так і вся політика України щодо Білорусі. Ми не можемо ставитися до неї (і до білоруської влади), ігноруючи той незаперечний факт, що, на жаль, принаймні частину практичної політики Білорусі щодо України визначають не в Мінську, а в Москві. Причому йдеться не про «дрібні» епізоди на кшталт самоуправства ФСБ у Гомелі, звідки Павла Гриба вивезли до Росії (Олександр Лукашенко напевне не був посвячений у цю операцію), а й про принципові політичні рішення. Сумнозвісні спільні білорусько-російські військові маневри «Захід 2017», котрі ось-ось почнуться, абсолютно Білорусі непотрібні, вони невигідні їй з будь-якої точки зору. Однак заперечити їх проведення Лукашенко не може, у даному випадку він вимушений робити те, чого хочуть у Кремлі. Тож критикувати Олену Зеркаль та наш МЗС за «недружню» репліку щодо Білорусі не варто. Зрештою, Білорусь, якщо вона вважає себе незалежною і суверенною державою, відповідальна за все, що відбувається на її території – і за викрадення українського громадянина, і за військові маневри, які є очевидною загрозою для України. Будемо вважати слова Зеркаль незайвим нагадуванням Мінську про цю незаперечну істину.

Юрій Сандул. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-