Смерть жерстяним бабаям! Про луганських партизанів
…Жерстяного бороданя з поплічниками, що їх поставили колаборанти в окупованому Луганську, знову підірвали.
Цікаво, що торік 1 вересня щось схоже вже було – невеличким зарядом вибухівки розшматувало бронзову фольгу сепарського берця, і з нього посипалася цементна труха. Очевидці кажуть, що й цього разу ( вже в ніч на 1 серпня) об`єктом «замаху» став бородань. І очевидно, не випадково – бо ж ліпили його з відомого терориста і ката з російським громадянством Можаєва- Бабая.
І цей нечесаний і нестрижений Бабай уособив в наших очах усіх отих гоблінів, що посунули разом із російськими військами на розтерзаний Донбас.
У російських медіа скромно промовчали про можливі версії нічної диверсії. Підірвали скульптуру «невідомі».
І наші відреагували стримано: а що, як це – фейк російських спецслужб? А що як провокація єфєсбешників перед черговою зустріччю в Мінську, чи –бери вище - меседж Трампу напередодні підписання ним санкційного закону? Мовляв, он хто справжні терористи, ті, хто знущаються над витворами лугандонського монументального мистецтва!
Новина тихо перейшла у вчорашній день, не збуривши суспільної уваги.
Та зазнаймося собі: всі ми - не вголос, без зайвої афектації - але віримо, що той інцидент з колаборантським скульптурним поп-артом - справа рук наших партизанів.
Адже й дати підібрані із смаком: торік це була річниця початку Другої світової, коли Німеччина, а потім СРСР вторглися в Польщу, цього року – річниця вступу Росії в Першу світову, яка завершилася для імперії руйнівною революцією.
Сьогоднішні партизани на відміну від радянських у «великій вітчизняній» не пускають під укіс поїздів із зібраним в Україні збіжжям, не висаджують у повітря військові госпіталі, не підпалюють цілі села, аби там не змогли заночувати німці. Сучасні українські партизани підривають ворожі смисли, вони пускають під укіс «рускій мір».
Навряд чи це вчинили профі. Для сил спеціального призначення це надто незначна ціль і надто слабенький заряд.
Навряд чи це витівки місцевого КГБ, вони б подбали про «невинні жертви серед цивільного населення». А «Бабай» був попсований вночі, коли менше шансів заподіяти шкоду здоров`ю випадкових перехожих.
Це був хтось, для кого ці монументальні нововитвори окупантів – чужі й дикі для рідного міста, і отруйні, як слиз «чужих» з однойменного серіалу.
Не думаю, що це було зробити дуже легко. Не думаю, що набагато безпечніше ніж підірвати машину з бойовиками. У гібридній війні смисловий, інформаційний спротив значить не менше, ніж заподіяння втрат ворогу у живій силі. І покарання тим, кого спіймають, буде звірячим. За значно меншу провину в «вільних республіках» Лугандону ламають пальці пасатижами.
Очевидно, вони молоді, бо таке зухвальство притаманне тільки молодості. Безумовно, вони патріоти, бо не очікують ані нагород, ані визнання.
Невідомо, чи були насправді оті «Тіні», «Равлики», «Привиди», оті організовані партизанські загони українських патріотів, про які писалися в перші роки нашої війни? Чи не було це витвором нашої уяви, спраглої до народної помсти загарбнику?
Але, принаймні, є герої - одинаки, які звідти, з покритого імлою Ордлозем`я з ризиком для життя подають нам сигнал: Ми є, ми живі, ми не склали зброю.
І давайте не соромитися їх, не знизувати цнотливо плечима, мовляв, і самі нічого не знаємо про цих «невідомих». Давайте не боятися, що це спливе десь в якомусь переговорному «форматі» і посіє сумніви в наших закордонних союзників.
Сумніви може посіяти відсутність будь-якого патріотичного спротиву на окупованій території.
Партизани, вони завжди діють не за правилами війни. Їх життя не захищене міжнародними конвенціями. Вони ведуть боротьбу на свій страх і ризик, не перекладаючи відповідальність на державу.
І водночас вони – це представництво України в Лугандоні. Це безсонна нічна тривога ворожих вартових, це постійне нагадування, що жерстяним бабаям в Луганську спокійного іржавіння не буде.
Це й сигнал усім, хто поруч, хто втомився чекати і втратив надію, сигнал – що вони не самотні, що дух України в Луганську живий.
Це й реабілітація луганчан і донетчан в очах усієї великої Украни. Це аргумент за те, щоб не скидати їх з наших рахунків, щоб переконати скептиків - це не край суцільних російських зомбі і ватників, тут є ті, чиї імена могли б прикрасити собою історію нашого спротиву російському імперіалізму.
Можливо, в той час коли наші переговорники ведуть нескінченні діалоги в Мінську, когось із наших партизанів катують в підвалах лугандонських КДБ. Когось вбивають, і вони не зізнаються, щоб кати не вийшли на їхніх товаришів і соратників. І, можливо, в скрутні часи, коли вже прощаєшся із життям, вони мріють, щоб їх імена колись голосно пролунали на Майдані.
Якби ми їх знали, ці імена!
Хіба що дізнаємося після перемоги. О шостій вечора на Майдані…
А тому просто згадаймо про те, що вони є, в День Незалежності - про безіменних, мовчки проведімо очима їх невидимі шеренги в параді на Хрещатику.
У Білорусі є цілий музей партизанської слави. Партизани там - уособлення духу народу, націєутворююча складова. Це, звичайно, інші партизани, з Другої світової, і ідею вони несуть іншу. Але чи ж наші не захищають Вітчизну? Чи вони не гідні бути прикладом для наступних поколінь? На рівні з воїнами ВСУ, добровольцями і волонтерами?
І якщо на музей ми грошей не зберемо, то давайте підпишемо петицію про пам`ятник Невідомому українському партизанові, що захищає Україну в окупованих Донецьку і Луганську. Давайте, перейменовуючи вулиці, бодай одну, хоч на околиці, назвемо на їх честь.
Адже своїх героїв не соромляться.
Євген Якунов. Київ.
