Чужий серед чужих, або Казус Саакашвілі

Чужий серед чужих, або Казус Саакашвілі

Аналітика
3991
Ukrinform
«Український період» Міхо Саакашвілі не надто багато дав йому особисто, але для України – це привід розібратися самій з собою

Саакашвілі позбавили українського громадянства. Привід для цього – мовляв, він надав недостовірну інформацію, не вказавши, що на нього у Грузії заведено карну справу – виглядає навіть не смішно, а відверто знущальницьки. Можна подумати, що в Міграційній службі України цього не знали в 2015-му! Але це лише на перший погляд виглядає так, ніби влада, хотіла позбавитись небезпечного конкурента. Ні, пару-трійку відсотків Саакашвілі зі своїм Рухом міг би «відгризти» на виборах. Але як серйозного конкурента, схоже, його уже не менше року, «нагорі» не розглядають, бо нема для того жодних приводів. Що тоді? Ймовірно, позбавлення Саакашвілі громадянства пов’язана з недавнім візитом Президента Порошенка до Грузії. Там Саакашвілі для офіційного Тбілісі досі відіграє роль червоної ганчірки. То Україні нащо мати ці неприємності? Нехай про екс-президента Грузії відтепер піклується хтось інший, для кого він залишається символом успішних грузинських реформ і авторитетом у політиці.

Втім, сказати  це, можливо, було би достатньо, якщо, з огляду на українські реалії, на неї не  варто було б подивитись ширше.

Михеїл Саакашвілі побув у статусі громадянина України трохи більше двох років. Чи достатньо це для того, щоб робити висновки про те, чи сподобались одне одному Україна і колишній президент Грузії? Може, справжнього почуття і не склалося, але користь таки є. Принаймні для нас. Навіть більше – Саакашвілі відіграв для українців роль остаточного щеплення від хвороби марних сподівань:  не приїде до нас звідкілясь геній-реформатор і все за нас не «порішає». Приходили і йшли, звісно, також інші -  Абрамавічус та Яресько ( Уляна Супрун, в.о. глави МОЗ, можливо, ще зіграє свою роль винятку, який підтверджує правило), інші грузини, але екс-президент і  екс-глава Одеської ОДА – це остання крапля. Самим треба навчитися, нарешті, висувати адекватних лідерів, самим треба ставати ефективними управлінцями. Якщо ми це завдяки йому остаточно зрозуміли, то лише тому нам варто  щиро подякувати колишньому громадянину Украйни Міхеїлу Саакашвілі.

Власне, розчарування тим, що робить Саакашвілі, і яка навколо нього визріває аура, назрівало давно. Він явно був чужий на українському політичному полі, в ньому можна було одразу розпізнати людину, яка тут не приживеться. Його початкові спроби віддячити владі за притулок – як ота спроба восени 2015 року агітувати на проміжних виборах у Чернігові за відомого нині депутата БПП – були відверто незграбними. Його перші тижні в Одесі вражали розмахом ініціатив і сміливістю суджень (пам’ятаєте, як він «розбирався» з Одеською прокуратурою, чи інспектував залишки дороги Одеса-Рені?), але дуже швидко все це йшло у пісок і ставало не більше, ніж ТБ-сюжетом для піару. Йому, колишньому президенту, хотілося бути на вершині піраміди влади, де самому нічого конкретного робити не треба, а треба лише демонструвати суровість до підлеглих і саботажників та відігравати, як свого часу на батьківщині, у Грузії, роль символу радикальних і переможних змін. А в Одесі він опинився, якщо не в підніжжі владної піраміди, то не вище її непомітної  широкій публіці середини. Скажете, українське чиновництво з’їло варяга-Саакашвілі? Так, з’їло. Але що йому залишалось робити? Людина без українських зв’язків, не кажучи вже про український досвід, яким би він не був… Так що «хрум», дорогий генацвале - і все.

Саакашвілі у якості претендента на місце лідера української опозиції – то було ще смішніше. Спочатку, зимою 2016 року, до нього хитнулась певна частина активно налаштованих українців, тих, для кого Майдан – то не лише слово тюркського походження і більше ніж засіб для побудови власної кар’єрної драбини. Ті, хто втомився від тупцювання на місці і відчуття непоборності української корупції, схопилися за нього, як за передостанню надію: Міхо зможе, Міхо їм покаже! Ох, як же це знову було наївно!

…На перші регіональні збори «Руху нових сил» було не пробитися. Але дуже швидко активісти були неприємно вражені і відчуттям того, що лідер не до кінця щирий і, насправді, він не знає, що робити, а сподівається на, хвилю, «яка винесе».  Злякались тоді і того, як дуже «по-диктаторські»  уміє Саакашвілі заводити себе на трибуні, і того, яка саме специфічна і давно всім відома публіка стала стіною навколо нього, натреновано не підпускаючи «конкурентів» до вождя. Міхо протидіяти цьому не став,  а скоріше не зміг, чи не захотів. Результат не забарився: за лічені місяці РНС зійшов спочатку на маргінес українського політикуму, а потім – зник з поля зору.

Потім – нескінченні спроби з ким-небудь об’єднатися. Численні «зливи» в ЗМІ: Саакашвілі домовився з Садовим, якого сильно потріпала «сміттєва криза», з Гриценком, який уже невідомо кого представляє, з Наливайченком, який «розійшовся з Тимошенко». Фінал цієї трагікомедії ми всі спостерігали буквально кілька днів тому, коли Мінюст перереєстрував «Рух Саакашвілі» на «Рух Міхеїла Саакашвілі»… Що це було?  То український політикум, який досконало засвоїв технології створення «двійників» - кандидатів і партій -  послав Міхо свій останній знущальницький привіт.

Можна тепер прогнозувати, що двічі екс буде оскаржувати у суді позбавлення громадянства. Хоча насправді – йому подякувати треба: такий прекрасний привід умити руки – ну, не вийшло – і якомога хутчіше податися далі на Захід, на почесну політичну пенсію на посаді професора політичних наук якогось з американських університетів далеко не першого ряду. Чомусь думається, що так Міхо і вчинить.

…Siс transit Gloria mundi – Так минає мирська слава.

Сергій Тихий, Київ 


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-