Скоро Росія сприйматиметься світом– не як «ведмідь», а як «мурло»
Третю річницю загибелі малазійського лайнера, збитого ракетою російського «Бука» 17 липня 2014 року, у світі згадали, можна сказати, по максимуму. Соціальні мережі заповнені відповідними дописами, провідні ЗМІ подають нові деталі про трагедію, незалежна експертно-журналістська група Bellingcat, яка всі ці три роки активно займалася розслідуванням злочину, оприлюднила узагальнену доповідь на 72 сторінках, у Нідерландах відкрили меморіал (298 висаджених дерев) у пам'ять загиблих, а їхні родичі зібралися біля російського посольства. Меморіальній служба за жертвами пройшла і в адміністративній столиці Малайзії Путраджае.
А головне – напередодні річниці представники країн, які співпрацюють у розслідуванні катастрофи - Нідерланди, Австралія, Малайзія, Україна та Бельгія – вирішили, що суд буде проведено у Нідерландах за нідерландськими законами. Міністр транспорту Малайзії Ліоу Тіонг Лай висловив сподівання, що «до кінця року або на початку наступного року ми зможемо вирішити, кого ми дійсно можемо притягнути до судової відповідальності», а міністр закордонних справ Австралії Джуліа Бішоп припустила, що винних у катастрофі можуть судити заочно.
Тобто, повільно, але юридичний бік справи просувається. Сьогодні вже можна стверджувати, що суд таки відбудеться. І це головне. Очевидно також, що за наявності неспростовних доказів винуватості Росії суд мусить у тій чи тій формі вказати саме на державу Росія як винуватця злочину. Навіть якщо у рішенні суду формально державу Росія не наважаться прямо назвати відповідальною за злочин, а лише конкретних людей, принципово це нічого не змінить. Оті люди – це не приватні фізичні особи, а люди на державній військовій службі, котрі випустили ракету по цивільному літаку не з якихось особистих міркувань, а за наказом старшого командира, іншими словами, вони здійснювали державну політику і отримували за це платню з державного бюджету. Зрештою, західний обиватель на всі юридичні нюанси просто не звертатиме увагу, рішення суду він у будь-якому випадку сприйме як вирок державі Росія. І буде цілком правий.
Колись, невдовзі після трагедії, відомий російський політик Григорій Явлінський сказав в одному з телеінтерв’ю: Захід чудово знає, хто збив Боїнг, тільки вони не знають, що їм з цим усім робити. Явлінський мав на увазі, що на Заході не знають, як можна покарати ядерну державу – постійного члена Ради Безпеки ООН. Росія – не Лівія, а Путін не Каддафі, тут сценарій негайного покарання за терористичний акт – наджорсткі санкції щодо країни – автоматично не проходить, тут недалеко і до третьої світової скотитися.
Однак, як виявилося, нічого не робити, тобто – «забути і пробачити» - теж не виходить. Десятки мільйонів людей по всьому світу вимагають покарання, не переймаючись заковиками великої політики. У керманичів Заходу не виходить зневажити настрої цих мільйонів, та й самі ці політики теж люди, вони теж хочуть справедливості та закону. А Росія лише підживлює ці настрої своєю затятою брехнею.
Отже, маховик вимог довести справу до суду і назвати злочинців поіменно розкрутився і його вже не зупинити навіть геополітикою.
Вплив і вага Росії у світі завжди трималася на двох «стовпах». Перший, найголовніший – військова потуга, статус ядерної держави, рівної чи майже рівної за цим показником США, що забезпечує Росії постійне місце у Раді Безпеки ООН. Другий – репутація особливої величезної країни і особливої російської нації, причому загалом ця репутація була до недавнього часу переважно позитивною. Третього «стовпа» - надійної економіки - у Росії не було ніколи.
Так, всі у світі, хто хотів, знали і про сталінський терор, і про традиційну російську недемократію, і про російську (радянську) агресію проти сусідів, і про злидні мільйонів – прямі та відносні – у потенційно найбагатшій країні світу, і таке інше. Однак ці «мінуси» дивовижним чином розчинялися у потоці позитиву, який складався з численних елементів - від найкращого в світі балету до «загадочной русской души». Росія для пересічного західного інтелектуала (і обивателя) була країною загадковою, яка вабила до себе, як магніт (чи як фільм жахів) і яку хотілося пізнати глибше, і чим більше пізнаєш – тим більше захоплення виникає. Захоплення Толстим і Достоєвським, легендами про мужність і самопожертву російського солдата, неймовірними політичними таємницями Кремля, видатними шпигунами «КГБ» і ще безліччю дуже цікавих і трішки страшнуватих таємниць, які й створювали в сукупності образ таємничої й малозрозумілої, а тому великої держави й нації. Одним словом – ведмідь, якого водночас і боїшся, бо хижак, і страшною красою якого захоплюєшся. Росія сприймалася як особливе створіння людства, яке через це мало особливе право на довічне існування (ніхто ж з притомних людей не буде закликати винищити на планеті усіх ведмедів). Поодинокі розумні люди на Заході і в Росії, котрі казали, що нема ніякої «загадочной русской души», а є звичайна нація невільних людей, яким чужа своя свобода і яка немилосердно душить свободу інших, - так і залишалися поодинокими.
Сьогодні на наших очах оцей другий «стовп» поступово, але дедалі швидше руйнується. Убивство 298 пасажирів та екіпажу рейсу МН17 – лише один з ударів по ньому, але особливий. Майбутній суд у Нідерландах безумовно стане знаковим у тому сенсі, що мільйони і мільйони людей на планеті нарешті переконаються: Росія – це не «ведмідь», а «гебня», там немає «душі», а є звичайне кримінальне «мурло», і якщо його знищити, то природа тільки спасибі скаже.
«Чекісти» своєю нахабною на незграбною зовнішньою політикою таки довели Росію до краю прірви, примудрившись за якихось кілька років розтринькати весь запас привабливої «таємничості», яку так наполегливо століттями вибудовували попередні покоління розумніших і хитріших кремлівських володарів. З Росією дедалі більше не хочуть мати справу як з рівним партнером, максимум – як з неминучим злом. Ореол заманливої особливості спадає з Росії, залишаються тільки тисячі ядерних зарядів. А гола зброя, якою б потужною вона не була, ніколи не може бути для держави гарантією існування в майбутньому. На одному «стовпі» довго не протримаєшся. Крах – лише питання часу.
Юрій Сандул, Київ
