Раби короткозорості. Спектаклі в Раді цікавіші за майбутнє

Раби короткозорості. Спектаклі в Раді цікавіші за майбутнє

Аналітика
1171
Ukrinform
Складається враження, що навіть війна не вилікувала ані політиків, ані всіх нас від короткозорості

Ви бачили, як гора народжувала мишу?

Як Верховна Рада знімала недоторканність? І справа не в тому, що миша народилася напівживою – бо з когось зняли, а з когось – ні. А в тій трагічній напрузі, з якою вирішувалося пересічне питання. І не питання навіть, а умовність, справа трьох хвилин – зняти з учорашніх смертних флер небожителів.

Але ж які шекспірівські пристрасті кипіли – з отруйними шпагами, розенкранцами і гільденстернами, з бідними йориками!..

Телемарафони з прямим ефіром. Численні експерти, поважні доктори і кандидати, філософи й історики, які на повному серйозі називали все, що відбувалося – хто «історичним проривом», хто «самовикриттям» зрадників.

І в довгій тіні Довгого й Лозового губилися війна і жертви, блякли заплановані реформи –пенсійна, медична, земельна... І зовсім нікчемними здавалися тихі й непомітні вибори десь в іншому світі суддів Верховного суду…

Що це, як не «аберація близькості» – термін, який вигадав історик Лев Гумільов? Що це, як не викривлення історичної картинки, коли те, що ближче у часі, здається важливішим за віддалене, коли дрібна, нікчемна, але вихоплена «тут» і «зараз» і важлива для певних осіб проблемка затьмарює собою обрій? Коли за деревами не бачиш лісу. І не хочеш бачити…

Всі люди – це живі істоти. А живі – вони схильні жити днем сьогоднішнім. Спожити якомога більше і якомога швидше – умова виживання. У тваринному й рослинному світі – це переможна еволюційна стратегія, бо хто знає, що буде завтра?

Людина теж не знає. Але уміє передбачити. І цей дар є у кожного з нас – від Бога чи від природи. А вміючи передбачати, ми здатні планувати стратегічно…

То чого ж ми часом схожі на сліпих кошенят?

Я чверть століття, як журналіст, сидів на березі й спостерігав за течіями, порогами й вирами вітчизняної політики. І всі ці роки, аж до 2014-го країну виносило на мілину, де в брудному болоті вели бої «за правду» то Кучма з Морозом і Марчуком, то Ющенко з Тимошенко, то всі разом з Януковичем. Прихильники президентської республіки – з апологетами парламентської, мажоритарних виборів – з пропорційними, відкритих списків – з імперативним мандатом, гострокінечників – з тупокінечниками.

Ба навіть Конституція наша народжувалася на арені смертельного двобою між президентом і парламентом. Двобою – за повноваження. І усміхнені депутатські обличчя на старих фото – то лише ознака, що вони капітулювали перед Кучмою на вигідних умовах…

І тільки тепер, після незворотних подій, розумієш – на які дрібниці були розпорошені нерви, сили, кошти і людські життя!

І кому тепер гукнеш у минуле: гей, ви, націоналісти і ліберали, державники й соціалісти, киньте займатися дурнею, зміцнюйте армію і кордони, семимильними кроками поспішайте у НАТО і ЄС, доки нас там чекають, плекайте українське в Криму і на Донбасі. Хіба всього цього не можна було передбачити й спланувати? Можна було…

Боюся, аби хтось із майбутнього так само безнадійно не кликав нас, сьогоднішніх. Бо війна не вилікувала ані політиків, ані всіх нас від короткозорості.

Ми категорично, патологічно й злочинно не бажаємо думати про майбутнє.

Про те, як, наприклад, повернути Донбас і Крим. І чи повертати взагалі? Будь-які ідеї одразу зустрічають агресію і спротив. Будь-які – від негайного наступу до братання з бойовиками.

Нас лякає сама можливість зазирнути за горизонт подій. Бо там, за деревами, можна побачити щось незбагненне, щось чуже для виплеканої нами картинки пласкої землі.

Нас непереборно тягне зайнятися власним обійстям і не перейматися важкими думами про долю країни. Ми умовляємо себе, що якось воно саме «устаканиться», і добре було б, аби не було гірше. Бо ж хоч і вбивають наших хлопців, але ж менше ніж під Іловайськом, гримить артилерія – але ж не на околицях Дніпра і Львова… І може пронесуть цю чашу повз нас.

І як матері з переляку відмовляються від щеплення дітей, бо алергія на вакцину здається небезпечнішою, ніж важка хвороба в майбутньому, так і всі ми – політики і пересічні українці боїмося болю радикальних реформ і відтягуємо їх все далі і далі в майбутнє...

6-7 мільйонів українців не платять внесків до Пенсійного фонду – такі собі невинні ігри з державою. Але прагнуть такої Пенсійної реформи, щоб колись потім держава їх не кинула, а подарувала достойну старість. Усі за європейську освіту в Україні, аби дітки рідні могли вчитися в Житомирі, як у Гарварді, але платити за це 78 мільярдів гривень з бюджету – це непомірний тягар.

Жахає перспектива продажу землі. «А що як Лукавий спокусить, і я віддам наділ, а грошики проп`ю?» Хай краще капає сиротлива рента, а те, що орендатор виснажить землицю до стану глини – так то ж у майбутньому…

Який спокусник запустив у свідомість мем – що справжні реформи одразу зроблять заможними й щасливими? Цей вірус не дає спокою і сну, ми все чекаємо, коли. І, не дочекавшись, біжимо за тими, хто кричить: «Вчора було краще». 

Нам так хотілося політати з вітерцем. Кудись у Європу по безвізу. І слово гарне нагодилося – «лоукости»! Але ж дешеве не дає швидких прибутків, це збитки можуть статися одразу. Потрібно ризикнути, і ми ждемо сміливості від лоукостера. А він того ж очікує від нас. А у нас, точніше – в наших урядовців, нема бажання залізати в збитки. 

Вслухаюся, хто першим скаже: «Виноград зелений»?

Хто ж, крім нас, зазирне у наше майбутнє? Та ми вважаємо, що є кому. Є Трамп, є Меркель, МВФ, ООН, Бог, зрештою. Ми ж молода нація, ми – жертви. І хай вони нас напоумлять. Перелякають заморозкою кредитів, безвізів і асоціацій, блокадою Царства небесного для наших грішних душ… Отоді ми стрункими лавами підемо на поступки: подумаємо про власне майбутнє, почнемо чистити зуби, обливатися холодною водою задля імунітету.

Що ж із нами таке? Може то радянський лад навчив нас задовольнятися малим і не ризикувати задля більшого?

А може це прокляття тисячолітньої історії народу, який живе на сімох вітрах і перетинах цивілізаційних шляхів? Навіщо заощаджувати й планувати щось на завтра, якщо «завтра» може не бути? Якщо набіжать половці-печеніги-татари-московити – і все спалять, відберуть, заженуть у рабство. Чи не краще радіти з того, що живий?

Той, прославлений Фейсбуком український заробітчанин, який гроші за півроку гастарбайтерства у Польщі витратив не на освіту дітей, не на «десять породистих корів і сироварню», а на стометровий кам`яний паркан навколо хати – він хіба не діяв за цим, тисячолітнім рецептом?

Так хочеться, щоб ми не боялися зазирати в майбутнє! Не своє особисте, а майбутнє країни. Не казкове – з огламуреними Бандерою і Шухевичем, а високотехнологічне, з розумними і освіченими людьми, приязню між собою. Майбутнє, заради якого не шкода ризикнути сьогоднішнім спокоєм і комфортом.

Давайте навчімося бачити його самі, а не очима вождів і закордонних кураторів. Так, це страшно і може викликати шок, розплавити мізки й зупинити серце. Але ж яке це щастя – уміти відірватися від заяложених стовбурів і побачити за ними ліс аж до небокраю – нескінченний і сповнений життя.

І коли люди з Гори, що народила мишу, повернуться з морів засмаглі й сповнені надій підважити свій рейтинг подачками народові «вже сьогодні» – чи гречкою, чи пластиком дитячих гойдалок, чи зарплатнею, чи поверненням вкладів – нам це вже буде не цікаво.

Євген Якунов. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-