Україні таки доведеться обирати між США та ЄС
«Відшуміли» в інформаційному полі і зустріч Трампа з Путіним і коментарі щодо неї, але сьогодні маємо чергове її відлуння: Білий дім заявив, що адміністрація президента США підтримує законопроект про нові економічні санкції проти Ірану та Росії, просить лише не обмежувати право президента посилювати чи послаблювати санкції без згоди Конгресу; московські Известия з посиланням на анонімне джерело з МЗС Росії повідомило, що Росія може вислати близько 30 американських дипломатів та заарештувати нерухомість, яка належить США (відповідь на аналогічні кроки президента США Барака Обами від 30 грудня минулого року). Також сьогодні колишній генсек НАТО й радник президента України Андерс Фог Расмуссен висловився про Росію так: «Ми хочемо продовжувати мінський процес, але доки ми не підвищимо ціну для Путіна, я не упевнений, що він виконуватиме «Мінськ» та поважатиме міжнародне право… Ми повинні показати більшу міцність і рішучість у своїх вимогах до Путіна виконати свої обіцянки та припинити бойові дії на сході України».
Ми звертаємо увагу на ці новини не для того, аби зайвий раз підкреслити «успішність» для росіян зустрічі Трамп – Путін у Гамбурзі (якраз у цьому сенсі ніякої сенсації тут нема). Йдеться про цікавіші речі.
Очевидне посилення тиску Заходу, і насамперед – США, на Росію мусить викликати подальше загострення стосунків між США та деякими членами ЄС. Власне, це – Німеччина та ті країни, які у своїй зовнішній політиці орієнтуються на Берлін. Глибинна основа геополітичного суперництва США та Європи – то давня історія, у даному ж конкретному випадку маємо зіткнення інтересів Німеччини та США у питанні, як слід реагувати на агресію Росії проти України. Відмінність цих інтересів у тому, що Німеччина не хоче повністю втрачати такого вигідного в економічному плані партнера, як Росія. Росія для неї – і дешевий газ, і замовник продукції німецької промисловості, і певна противага США. Тому Берлін не зацікавлений у тому, щоб санкції проти Москви були аж надто жорсткими, тому Ангела Меркель рішуче критикувала законопроект американських законодавців про посилення антиросійських санкцій.
Утім, градус протистояння між союзниками по НАТО щодо Росії не варто переоцінювати, як це з надією робить Кремль. Німеччина може бути як завгодно сильно невдоволена діями США, але на жорстку конфронтацію з ними не піде. Європа у цьому (і не тільки у цьому) питанні зовсім не єдина у підтримці лідера ЄС. Частина країн – членів ЄС, насамперед Польща та деякі інші країни Східної та Центральної Європи, вже, по суті, визначилися з тим, що обрали тісний політико-економічний союз зі США як пріоритет у своїй зовнішній політиці. Це вже доконаний геополітичний факт, демонстрація якого відбулася у Варшаві за участі Дональда Трампа напередодні саміту G20. Німеччина не збирається «воювати» одразу на кількох фронтах – і з Росією, і з США, і з частиною ЄС. Причому, тісний і відкритий союз з Росією проти тих же США для Берліна в принципі неможливий, оскільки довіра до такого «союзника» як Росія – нульова, і німці це чудово усвідомлюють.
Нарешті, сама Німеччина не єдина у ставленні до Росії. Так, там є потужні політичні та бізнесові кола, які з тих чи тих причин готові на словах засуджувати агресію Росії, а на ділі і далі мати з нею справи (приклад – історія з турбінами фірми Simens для кримських електростанцій). Це вони вперто продовжують обстоювати будівництво «Північного потоку – 2», проти якого не менш вперто виступають деякі інші країни ЄС. Однак не менш потужними є й ті німецькі лідери й політики, які розуміють: стратегічний союз можливий лише з ментально та цивілізаційно близькими США, а не з Росією. Одним словом, нудно не буде спостерігати за всією цією прихованою і не дуже боротьбою.
Україна мала б триматися осторонь усіх цих суперечок між нашими зарубіжними партнерами-союзниками, але навряд чи так вийде. Коли справа дійде до активного примусу Росії виконувати «мінські угоди» (а це станеться ось-ось), Україна муситиме обирати, який варіант тиску підтримати – американський чи німецький, інакше кажучи – на які українські поступки (все ті ж «особливий статус», «федералізація» та ін.) Росії погоджуватися і чи погоджуватися взагалі. «Пройти між крапельками», тобто між Вашингтоном і Берліном (Брюсселем), не вдасться, та й, головне, для України така політика непотрібна й небезпечна. Ми мусимо подбати про максимальний захист наших інтересів, котрі полягають у безумовному звільнення загарбаних Росією українських земель, і саме з цього виходити у своєму виборі практичної політики. А це означає, що Україна має однозначно обрати найміцніший союз зі США, попри майже гарантоване невдоволення деяких наших партнерів у Європі, бо тільки такий союз поверне нам наше. Чи здатна і чи наважиться українська влада на таку рішучу позицію?
Юрій Сандул, Київ
Перше фото: ZIK/EPA/UPG
