Польща теж хоче стати Україні «старшим братом»?

Польща теж хоче стати Україні «старшим братом»?

Аналітика
4348
Ukrinform
Чергові польські претензії до Степана Бандери спровоковані нашою слабкістю. Єдина адекватна відповідь – стати сильними

Міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський в інтерв’ю польському виданню wPolityce про стосунки з Україною висловився так: «Економічне співробітництво, на жаль, не виглядає добре. І найгірше, звичайно, історичні питання. Наше послання дуже чітке: з Бандерою ви до Європи не увійдете. Ми говоримо про це і голосно, і тихо. Ми не повторюватимемо помилок 1990-х років, коли були певні проблеми у відносинах з Німеччиною і Литвою. Я маю на увазі статус польської меншини в цих країнах. Вже маючи такий досвід, ми будемо твердо вимагати від України, щоб усі справи були залагоджені до того, як Київ стоятиме біля воріт Європи з проханням про членство».

Не будемо зараз про те, хто такий Степан Бандера для України, про операцію «Вісла», про суперечливі, м’яко кажучи польсько-українські стосунки в минулому, про втручання у наші внутрішні справи, про «другий фронт» проти України, нарешті, про те, що якого дідька поляки намагаються визначати наше ставлення до наших історичних діячів, тощо.

Будемо про прагматичне, без емоцій і публіцистики, питання: чого поляки хочуть від нас? Що таке в розумінні Ващиковського «історичні питання» і «статус польської меншини», без задовільного для поляків вирішення яких нам, мовляв, Європи не бачити?

У мізки Ващиковського, президента Польщі Анжея Дуди, глави правлячої партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського та інших представників польської еліти залізти неможливо, та й детальних відповідей на ці питання там нема. Однак є й очевидні речі, які слід нам у першу чергу розуміти і не забувати, коли йдеться про нинішній стан українсько-польських стосунків, і не замінювати їх хоч і справедливими, але емоціями.

Насамперед, маємо усвідомити, що всі ці претензії – це не примхливі вибрики окремих польських політиків, які раніше чи пізніше самі зникнуть, як тільки вони підуть з влади, а тому не варто їх переоцінювати. Іншими словами, це – всерйоз і надовго, це – стійка тенденція державної політики Польщі, виникнення якої має логічне і закономірне джерело.

Нинішня Польща – це держава «на злеті». Позбувшись російського ярма, вона за минулі два з лишком десятиліття вибудувала свою політичну та економічну системи, які посприяли бурхливому розвитку Польщі як демократичної та економічно сильної держави. Вже мільйони українців-заробітчан можуть бачити плоди цього розвитку власними очима. Польща вирішила питання безпеки, ставши членом НАТО, а отже вважає, і цілком обґрунтовано, що проблема можливої агресії Росії, як це було не раз в польській історії, вже не настільки актуальна, як це було раніше. При цьому Польща – не маленька європейська країна, яка у зовнішній політиці вдовольняється скромною роллю молодшого партнера потужної європейської держави (таких, як Німеччина чи Франція) в обмін на високий рівень життя власних громадян. Польща потенційно ненабагато поступається тій же Франції. Додайте до цього багату великодержавну історію, так яскраво викладену у художній формі Трилогією Генріка Сенкевича, і вам буде зрозуміле бажання мільйонів поляків повернути своїй державі колишній вплив і силу на міжнародній арені. Так, з ти пір уже пройшло 300 років, але… Звісно, про супердержаву, рівну США, Китаю чи Росії, поляки не мріють, бо все-таки реалісти, а ось стати регіональним лідером у Східній Європі – чому ні?

Східна Європа – окремий регіон світу, зі своєю особливою історією, суттєво відмінною від Європи Західної. Від 1945 по 1991 рік він був фактичною колонією Росії (СРСР), тому його регіональні особливості, придушені Москвою, не проявлялися. Тепер – проявляються. А є регіон – мусить бути його лідер. Найперший претендент на цей неформальний, але значимий, статус – Польща. Саме тому, що поляки, по-перше, зуміли за останні два десятиліття сильно рвонути вперед, і, по-друге, жодна інша країна регіону – Угорщина, Литва, Чехія чи Румунія – не можуть мірятися з Польщею потенційними ресурсами. Конкуренцію полякам може скласти лише Україна, потенційні можливості якої навіть переважають польські. Але, звісно, їх ще треба задіяти ефективно, на що українська держава досі не спромоглася. І, виходить, не в інтересах Польщі, щоб це нарешті сталося. Ось такі вони реалії геополітичного життя.

Що бачить Польща, дивлячись сьогодні на Україну? Бачить, що ми без опору віддали Росії Крим, що втратили частину Донбасу, що ми не можемо виробити чіткий державний курс на повернення цих земель. Вона бачить неефективність українського державного механізму, бачить нашу всеосяжну корупцію. Поляки бачать нашу непатріотичну і зажерливу еліту. Вони бачать нашу олігархічну економіку феодального типу, де монополії заради прибутку душать все, що може скласти їм конкуренцію, тим самим вбиваючи будь-який поступальний розвиток країни. Вони бачать нашу недемократичну політичну систему, яка рішуче протистоїть відчайдушним спробам частини українського суспільства реформувати судову систему і виборче законодавство – основу основ демократії. Іншими словами, підсумовуючи, поляки бачать слабкість української держави, а отже цілком прагматично враховують варіант, що ця держава, тобто Україна, може розпастися, скоротитися територіально, впасти в глибоку і тривалу в історичному вимірі залежність від сусідів.

Власне, Польща бачить те, що бачимо і ми, українці, різниця тільки в тому, що вона оцінює все це спокійно, без нашого коктейлю з оптимістичних і песимістичних емоцій, без «перемог» і «зрад». Вона просто констатує факт, і міркує, яку вигоду з нього може отримати для себе. Можна, звісно, закинути полякам аморальність такої поведінки, совістити їх тим, що Україна нині, стримуючи кров’ю російські танки, захищає Польщу і всю Європу від московської агресії, лякати їх Росією, тощо, але то якраз і буде те емоційне, що ми відклали у цій темі вбік.

Маємо розуміти, що нинішні претензії поляків до українців, озвучені не вперше Ващиковським - це претензії на домінування над принаймні частиною України. Йдеться не про якісь конкретні плани відторгнення від України земель, які до вересня 1939 року були у складі польської держави, складати такі плани сьогодні – безглузда справа, і поляки це розуміють. Однак зафіксувати на рівні українсько-польських офіційних документів, на рівні спільної офіційної оцінки тих чи тих історичних подій та постатей факт історичної несправедливості втрати Польщею «східних кресів» - ось це досяжна, на думку поляків, справа. А як в майбутньому використати оце своєрідне «ідеологічне обґрунтування» претензій поляків до українців та, головне, визнання українцями польського трактування спільних «історичних питань» – про це поляки подумають, коли погане для України майбутнє, не дай Боже для нас,  настане. І про всяк випадок готуються вже сьогодні, вимагаючи від України визнання антипольської діяльності українських націоналістів злочинною і формального статусу польської меншини в Україні (якого? територіальної автономії? чи статусу постраждалої від геноциду?).

Єдино правильний для нас висновок з нинішньої польської політики щодо України є досить банальним: те, що польські претензії до нас нині озвучуються вголос і на найвищому рівні, те, що Польща розпочала практичну реалізацію своїх давніх мрій підсилити свою державну велич за рахунок України – спровоковано нашою слабкістю. Будемо сильними – поляки заспокояться. А що конкретно треба нам зробити, щоб мрії частини поляків поживитися за наш рахунок так мріями і залишилися – сказано багато і не раз. Приміром, у досі не виконаній коаліційній угоді нинішньої Верховної Ради України.

Юрій Сандул, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>