Федералізація в овечій шкурі

Путін на вчорашній «прямій лінії з народом» сім хвилин розказував світові, що ось є в Україні такий собі добродій – Віктор Медведчук, хороший хлопець і український націоналіст. Український «фейсбучний» народ вибухнув сарказмом, окремі зразки якого відзначалися неабиякою довершеністю жанру. Однак, цей виправданий сарказм не дає відповіді: якого біса Путін стільки часу розхвалював Медведчука? Так, він йому кум, але цієї обставини явно недостатньо, щоб президент Росії сім хвилин відпрацював піар-агентом у відставного українського політика.

Московський політолог Станіслав Бєлковський вважає, що Путін так довго говорив про Медведчука, бо той – «важливий посередник між українськими елітами і Путіним… Я б навіть назвав його єдиною довіреною особою Путіна в українській політиці». Київський політолог Михайло Подоляк пише на своїй сторінці у Facebook, що Медведчук – «оптимальний посередник для усіх російських бізнесів в Україні… Це пропозиція узаконити «смотрящего» і єдиного розпорядника російських грошей - легальних і нелегальних».

Все про посередництво Медведчука – свята правда. Однак якраз вона і не може бути поясненням того факту, що Путін публічно розхвалював свого кума. Якраз навпаки: нинішня роль Медведчука в українській політиці – неформальна, кулуарна і тому вимагає тиші та непублічності. Навіщо Путіну привертати увагу української громади до свого «смотрящего»? Вона і так вже давно вимагає від української влади «скальпу» Медведчука, а тепер, після панегірика Путіна, тільки посилить свій ентузіазм у цій справі.

Схоже на те, що ми даремно сфокусувалися на особі Медведчука, пропустивши тим самим справжню мету промови Путіна.

Ключовим словом у ній було не «Медведчук», а «федералізація», яке російський президент вимовив, здається, всього один раз.

Сукупний російський фактор в Україні (що включає в себе все – від політики до ментальності мільйонів громадян України), нинішня потужна вага якого - наслідок усього періоду колоніального панування Росії в Україні, сьогодні конче потребує легального політичного статусу. Звісно, з точки зору Кремля.

Після розвалу СРСР і формального проголошення незалежності України згаданий російський фактор дуже повільно, ледь помітно для стороннього ока, але втрачав свій вплив на життя країни. Втрачав, тому що був, хоч і потужний, але не формалізований, не захищений писаним законом. Життя, як-то кажуть, брало своє. Раніше, до формальної української незалежності, у цьому не було потреби, оскільки з Москви постійно турбувалися про його зміцнення, використовуючи для цього усю міць російської держави, яка панувала на території України.

Іншими словами, наразі Росії потрібна така українська держава, яка б захищала і зміцнювала все, що встигла завоювати тут Росія за триста з гаком років,тим самим перетворюючи українську незалежність на фікцію.

Ідеальним для Кремля було б одразу легалізувати російський фактор у всеукраїнському масштабі, тобто, в ідеології визнати українців і росіян одним народом чи, принаймні, одних етнічних та історичних коренів, надати російській мові статус другої державної, проголосити державний курс на союз – військовий, політичний, економічний – з Росією. Однак практично зробити це сьогодні неможливо. Тому Кремль нині наголошує на своїй давній ідеї федералізації України, за якої легалізація політичного статусу росіян буде зроблена на значній частині України. Широкі права самоврядування, які дає федералізація, будуть використані саме для утвердження всього російського на офіційному рівні. Звісно, львівський чи тернопільський регіони російськими не стануть у федеративній Україні, а от Схід і Південь – цілком можливо. Місцева еліта у Харкові, Одесі чи Запоріжжі легко піде, під тиском переважно російськомовного виборця, на введення російської мови як офіційної на території регіону, на вільний доступ до російського телебачення, до російської культури, на освіту – шкільну і вищу – російською мовою, тощо. А регіональні парламенти тиснутимуть на Київ, щоб той дружив з Росією.

У ретельно підготовленій промові Путіна на честь Медведчука все добре продумано. Грушевський і Драгоманов згадані для освіченого українця, Чорновол і Франко – для пересічного, котрий може й чув колись і вже забув, хто такий Грушевський чи Драгоманов, а от Чорновола знають усі, а головне - це знання вміщується у два слова – «націоналіст» і, можливо, «бандерівець». І про Франка як українського класика, першого після Тараса Шевченка, теж усі чули. А більшого Путіну і не треба. Для нього головне міцно пов’язати в головах якомога більшої кількості українців терміни «грушевський» та «чорновол» з терміном «федералізація».

Великі українці Грушевський, Драгоманов, Франко, Чорновол – всі вони за федералізацію України! А Медведчук всього лише в міру сил обстоює цю їхню ідею. Ось що, за задумом Путіна, має залишитися в головах українців від його 7-хвилинної промови. Для цього вона і була виголошена.

Звісно, більшість українців навряд чи підтримають федералізацію, надто в умовах війни з Росією, хоча й абсолютної впевненості у цьому теж нема. Однак, найбільша небезпека російського плану «Федералізація» полягає в тому, що у Кремля є шанс «втюхати» його Заходу.

Для переважної більшості західних політиків та інтелектуалів, котрі, на жаль, мало що розуміють у суті історичних російсько-українських стосунків, федералізація може легко видатися прийнятним виходом з, як вони кажуть, української кризи. Для них федералізація – це, загалом, благо, вони її оцінюють за власним – швейцарським, німецьким, американським – історичним досвідом. Їм буде дуже важко зрозуміти, чому війну на Донбасі не можна завершити компромісом, на яке щиро готова Росія – на федералізацію України. Відмінності – політичні, ментальні, культурні, історичні – регіонів України є? Є! Серйозні суперечності між ними, якщо вже дійшло до війни, є? Є! Їх можна пригасити федералізацією із збереженням територіальної цілісності України? Можна! Самоврядування – потрібна реформа для демократизації України? Потрібна? То в чому справа, хто проти!? А-а, націоналісти! Та їх же меншість, до того ж, виявляється, це лише частина українських націоналістів, особливо затятих («придурків» – за термінологією Путіна), а є й інші українські націоналісти, які зовсім не проти федералізації, як-от Віктор Медведчук, батько якого був членом ОУН, а сам він – ідейний послідовник таких шанованих ідеологів українського націоналізму, як Грушевський, Драгоманов, Чорновол, яким, до речі, українці ставлять пам’ятники!

Переконавши Захід, що федералізація – це закінчення війни на Донбасі і взагалі - перемога демократії, Кремль може розраховувати на спільний з ним тиск на Україну. Навіть якщо таке і станеться, мусимо і його витримати. Федералізація – з «українським націоналістом» Медведчуком чи без нього – нам не потрібна. Принаймні, не зараз і без політичного статусу російського фактора.

Юрій Сандул, Київ

Перше фото: колаж depo.ua