Протести в Росії: Майдану ніхто не чекав, а до «пугачовщини» ще далеко

Протести в Росії: Майдану ніхто не чекав, а до «пугачовщини» ще далеко

Аналітика
1370
Ukrinform
Українцям треба не дозволити Путіну заткнути рота своїм озлобленим обивателям «українськими трофеями»

У Росії 12 червня пройшла чергова акція так званих демократичних сил – демонстрації протесту проти корупції та проти Путіна, що їх зорганізували у 210 містах Фонд боротьби з корупцією Олексія Навального та «Інша Росія» Михайла Ходорковського. Результат вже звичний – сотні затриманих у Москві та Санкт-Петербурзі, а разом по країні – до тисячі, більшості з яких «впаяють» штрафи та адміністративні арешти, а деяким – і реальні строки ув’язнення. Та й кількість демонстрантів – не рекордна, швидше навпаки. Тобто, «Майдану» знову не сталося.

А чого, власне, ми в Україні чекаємо від цих російських протестів?

Попри практично всезагальний (і виправданий) скепсис та іронію, з якою ми їх коментуємо в наших соціальних мережах (на кшталт «походили, покричали, сіли в автозаки і роз’їхалися»), все ж ми надіємося. Ні, не на революцію, зміну режиму чи демократизацію політичної системи Росії. Таких ілюзій щодо спроможності нинішніх російських опозиціонерів з числа новітніх «дисидентів» ми, слава Богу, давно позбулися. Надіємося на російський бунт – «безглуздий і нещадний», на економічний та соціальний хаос і криваву міжусобицю, яка розірве цю трикляту російську державу на шматки і їм, нарешті, стане не до України, а отже ми зможемо вільно зітхнути і спокійно, не озираючись на зовнішнього агресора, зайнятися облаштуванням нашого українського внутрішнього життя. І навіть якщо справа не дійде до розвалу Російської Федерації, то зможемо, якщо зуміємо, скористатися тим, що деякий час російська еліта, повністю зайнята вирішенням питання перерозподілу влади між своїми кланами, суттєво послабить, а то й зовсім припинить, тиск на Україну.

Надія ця, з одного боку, ірраціональна, бо ґрунтується не на знанні ситуації в Росії, а виключно на наших палких бажаннях. Тобто, надія як віра в те, що мусить же колись бути краще. З іншого боку, є тут, без сумніву, і раціональне зерно, а саме: історичний досвід показує, що допоки існує потужна централізована російська держава спокою Україні не буде, і це й же досвід свідчить, що пресловута російська централізація не раз давала істотну тріщину. Однією з них і скористалася Україна, проголосивши в 1991 році державну незалежність.

Чи може рух Навального чи Ходорковського пробити таку тріщину? Самі по собі – категорично ні. Не ті лідери, не ті люди, не ті гасла, не ті організації. Невдоволення владою невеликої частки найбільш освічених і найбільш «європейських» (хоча,звісно, в Росії ці поняття є лише відносними) росіян може стати лише однією з причин, причому далеко не найголовнішою, системної кризи Росії як держави.

У країні, де політичні культури еліти та народу перебувають у тісній гармонії, масовий бунт, здатний розхитати монолітність російської держави і російської політичної системи, можуть спричинити лише серйозні матеріальні труднощі більшості населення. Чи можемо ми їх наразі розгледіти?

Перші 14 років правління Путіна – це роки небувалого за всю попередню п’ятсотлітню історію Росії зростання матеріального добробуту більшості росіян. Так, причини цього зростання такі, що не гарантують сталого розвитку країни за прикладом економік країн західної демократії, але російські обивателі, звісна річ, цього не розуміють і, відповідно, цим не переймаються. Вони оцінюють ситуацію, дивлячись виключно на сьогоднішній день, і вважаючи, що завтра буде так само добре, як сьогодні. Тому й підтримували Путіна.

Однак за неписаними, але «залізними» законами історії економіка країни з недемократичними політичними інститутами може зростати лише обмежений час і обов’язково – раніше чи пізніше – почне «валитися». Для нинішньої Росії початок спаду в економіці збігся в часі з російською агресією на зовнішній арені, власне, ця агресія і спричинена намаганням Кремля вирішити внутрішні економічні негаразди за рахунок зовнішньополітичних здобутків (які можна конвертувати у матеріальний ресурс для підтримки політичного режиму). Тобто, об’єктивні труднощі економіки стократ посилені західними санкціями та різким падінням цін на енергоносії. Як наслідок – життєвий рівень росіян, яким вони ще кілька років тому не могли натішитися, став повільно, але дедалі швидше падати.

Звісно, три роки кризи – це ще не той строк, за який можуть вичерпатися ресурси такої великої та потенційно багатющої країни, як Росія. Але тенденція до зубожіння очевидна, і головне – наразі не видно способу її зупинити. Приємно, що Україна доклала до цього своїх зусиль, відбивши спробу Росії створити «Новоросію» як ресурсну базу російської економіки і політичний інструмент повного контролю над рештою України (щоб і її зробити, як раніше – в часи Російської імперії та СРСР, джерелом ресурсів для свого виживання). Наразі Росії доводиться обмежуватися мізером - металобрухтом з донецьких шахт і заводів і дачними ділянками на чорноморському узбережжі Криму. Неушкоджені «Південмаш» та завод імені Малишева залишаються для них недосяжними.

Так, частина нинішніх протестувальників і справді занепокоєна зниженням рівня громадянських свобод в Росії, однак таких дуже небагато, на самостійну масову демонстрацію їх ніколи не вистачить. Основна маса – це ті (умовно) москвичі та петербуржці, які першими відчули на собі наслідки економічної кризи – зниження власних ще вчора захмарних для більшості росіян заробітків і пов’язаних з ними можливостей комфортного відпочинку та подорожей за кордоном, володіння елітним житлом та авто, якісного харчування, тощо. І вони цілком справедливо (бо освічені!) вважають причиною своїх бід недемократичну внутрішню і зовнішню політику влади. Однак таких «москвичів» у Росії небагато і влада, за великим рахунком, їх не боїться. Додайте до цього і ту обставину, що російська політична система влаштована так, що змінити її за допомогою тих інструментів, якими змінюється влада у демократичних країнах – вибори, масові демонстрації, - неможливо, а на силовий виступ («Майдан») ця російська «європейська» публіка не здатна, бо вона не «пролетаріат, якому нічого втрачати, окрім своїх кайданів». А російська влада, навпаки, здатна на будь-який силовий спротив спробам усунути її з Кремля.

Нам треба терпляче чекати, поки матеріальне зубожіння дійде до так званих широких російських мас. Не варто перебільшувати їх вірності імперській політиці нинішнього Кремля: «своя сорочка» завжди і всюди ближча. Скільки б пересічний росіянин з подачі влади не кляв «бандерівців» та «піндосів», до них йому не дотягнутися, і коли його злість, породжена втраченими надіями на заможне життя і картинками феодальних розкошів якогось Мєдвєдєва чи Усманова, вимагатиме негайно когось «розірвати», він кинеться на того, хто найближче – на свою рідну кохану владу. Протести проти корупції «імені Навального» об’єктивно наближають нову «пугачовщину», але це ще не вона. А нам, українцям, треба «тримати фронт», щоб не дати можливості Путіну заткнути рота своїм озлобленим обивателям «українськими трофеями».

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-