Росія спровокувала сварку США і Євросоюзу. Де тут наше місце?
Одразу після завершення саміту G7 канцлер Німеччини зробила в понеділок на передвиборчому мітингу в Мюнхені дещо несподівану заяву. Посилаючись на те, що на саміті світові лідери не змогли домовитися з президентом США Дональдом Трампом щодо втілення у життя кліматичної угоди, Ангела Меркель сказала: «Часи, коли ми могли повністю покладатися на інших, пройшли. В останні дні я чітко це зрозуміла». І більше: німецький лідер вважає, що США та Велика Британія більше не є настільки надійними партнерами Європи, як раніше, тому європейці мають визначити свій власний шлях вперед.
Загалом, геополітична конкуренція США і Західної Європи (Євросоюзу) – далеко не новина. Несподіваність заяви Меркель лише у тому, що раніше західні лідери уникали, як правило, подібних публічних висловлювань (це дозволяли собі незалежні експерти або відставні чиновники), а також категоричності («не є настільки надійними партнерами, як раніше»). Очевидно, що мали з’явитися якісь нові обставини, що змушують до порушення цього своєрідного «табу». І також очевидно, що зовсім не суперечки з приводу кліматичної угоди є цією обставиною – привід, не більше.
На перший погляд, головна, вона ж і єдина, причина – Трамп. Ексцентричність, так це назвемо, політики, яку проводить новий президент США, настільки незвична для європейців (до речі, і для абсолютної більшості американської політичної еліти теж), що, здавалося б, ось вона причина. Справді, заяви-сумніви щодо доцільності НАТО, які робив ще кандидат у президенти Трамп, його наполегливі вимоги, коли він ним став, до європейців різко збільшити витрати на оборону, явні розходження з ними щодо шляхів подолання пекучої для всього Заходу проблеми мігрантів, та й та ж кліматична угода - все це у центрі громадської уваги. Однак, якщо, знову ж таки згадати, давні і глибинні причини нетотожності геополітичних інтересів Європи і США, то, зрозуміло, ми не можемо обмежитися у поясненнях лише особистими якостями Трампа. Також не варто недооцінювати слова Меркель на тій підставі, що вона, мовляв, просто не дуже чітко висловилася, і взагалі це лише її особиста думка. Зверніть увагу, які вислови вживав міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини Зігмар Габріель (у Берліні на круглому столі з проблем міграційної політики, вже після того, як пролунала згадана заява Меркель): можна говорити про втрату США ролі провідної держави… Нинішній стан справ «є сигналом для зміни балансу сил у світі»… «Заходу стало трошки менше в останні дні»… нова політика США суперечить інтересам ЄС, європейці мають об'єднатися проти неї. А глава Мюнхенської безпекової конференції Вольфганг Ішингер заявив, що США «руйнують будову західних цінностей і цілей».
Повторимо, суперництво США та Євросоюзу має давню історію і глибоке коріння. Але чому воно загострилося саме тепер, якщо стиль Трампа і «нова політика США» - не головна і не єдина причина?
На нашу думку, новою обставиною, що змушує європейських лідерів публічно говорити про необхідність власної, незалежної від США, глобальної системи безпеки, стала агресивна поведінка Росії на міжнародній арені, яка висвітлила вразливість Західної Європи перед брутальною агресією потужної у військовому сенсі держави. Наступні процеси – вихід Великобританії з Євросоюзу (тобто, її вибір тіснішого військово-політичного та економічного союзу зі США, а не з Німеччиною та Францією), суперечки всередині Євросоюзу щодо того, як протидіяти Росії (поділ по лінії Західна Європа – Східна Європа), настійливі вимоги США збільшити видатки на НАТО – тільки поглибили цю вразливість, а марні спроби Німеччини та Франції зупинити Росію в рамках «нормандського процесу» остаточно продемонстрували неспроможність Євросоюзу самостійно, без участі США, забезпечити мир на континенті.
Тут і справді, як казав герой Жванецького, «надо уже что-то делать!!!» Власне, що робити – зрозуміло: треба, зокрема, створювати власні збройні сили, якщо домінування США в цьому блоці є обтяжливим для Німеччини і Франції, і взагалі – покладатися на власні сили, як каже Меркель. Але як це зробити? Витрачати на НАТО стільки відсотків ВНП, скільки вимагає Трамп, не хочеться, бо це великі витрати, які ставлять під загрозу і стабільний економічний розвиток Євросоюзу, і його нинішню соціальну політику, а отже знижує конкурентоспроможність щодо США. Але й власні європейські збройні сили – ще більш витратна справа. Схоже на зачароване коло або глухий кут.
Зрештою, вихід Євросоюз (читай – Німеччина і Франція) знайде, мусить знайти. Потенційних можливостей у нього вистачає. На цю тему можна розмірковувати довго і багато. Нас, звісно, найперше цікавить, що виграє чи програє Україна від означених змін у політиці Євросоюзу.
З одного боку, намір Європи отримати більшу незалежність від США об’єктивно повертає її погляди на Росію. Тим більше, що ще зовсім недавно, до 2014 року, ідея про «єдину Європу від Лісабону до Владивостока» вважалася серед європейських політиків вельми перспективною, та й сьогодні вона ще не зовсім вмерла (різноманітних «друзів Росії» все ще вистачає). Однак такий варіант неможливий без справді стратегічного партнерства з Росією, яке можна вибудувати тільки на єдності цивілізаційних цінностей, чого нема і, схоже, не буде в осяжному історичному майбутньому. Набагато реальнішим був би варіант спробувати залагодити за рахунок якихось компромісних рішень нинішні суперечності зі США, коли Трамп вже не буде президентом. З іншого боку, Україна теж може бути новим ресурсом для зміцнення Європи. Так, український ресурс фізично поступається російському, однак він, по-перше, все-таки чималенький, по-друге, простежуються реальні, на відміну від російського, шляхи його залучення до загальноєвропейської потуги.
Ми вже можемо сміливо говорити, що підтримка Євросоюзом України зумовлюється не якимись майже абстрактними міркуваннями-гаслами про дотримання міжнародного права і про те, що Україна – це Європа. Ми можемо бачити тут і значно надійніші, «меркантильні», підстави: Європа нас підтримує, бо вже вирішила залучити нас до себе. Хай не сьогодні, хай цей процес триватиме роками (миттєво не буває), хай нинішня українська еліта затято впирається впровадженню в Україні європейських норм і практики у політиці та бізнесі, але принципове рішення Європою ухвалене: український ресурс нам потрібен! Тому – угода про асоціацію, безвізовий режим, додаткові торгівельні преференції. І тому, до речі, - жорсткіша позиція щодо виконання/невиконання Росією «мінських угод».
З нашого боку проблема за малим – сповна скористатися в національних інтересах сприятливою зовнішньополітичною кон’юнктурою. Дуже важке завдання для української еліти та українського суспільства. Зате обіцяє, якщо його виконати, величезний, справді історичний, виграш для країни і нації.
Юрій Сандул, Київ
Фото на першій АА
