З приводу декларації G7. Про суб’єктність та об’єктність України

З приводу декларації G7. Про суб’єктність та об’єктність України

Аналітика
Укрінформ
Чому будь-який натяк на примирення Росії та США нас миттєво напружує

Лідери країн – членів «великої сімки» (США, Німеччина, Канада, Франція Італія, Великобританія, Японія) за підсумками саміту G7 (Сицилія, 26 – 27 травня) ухвалили декларацію, у якій «українсько-російська тема» викладена так (даруйте за довгу цитату, але для нас тут кожна фраза важлива):

«Стійке подолання кризи в Україні може бути досягнуто лише за умови повного виконання усіма сторонами своїх зобов’язань за Мінськими угодами. (...) Ми підкреслюємо відповідальність Російської Федерації за конфлікт і ту роль, яку вона має виконати для відновлення миру і стабільності. Ми знову заявляємо про свій осуд незаконної анексії Кримського півострова, підтверджуємо нашу політику невизнання і повністю підтримуємо незалежність, територіальну цілісність та суверенітет України… Нагадуємо, що тривалість санкцій прямо пов’язана з повним виконанням Росією своїх зобов’язань за Мінськими угодами і з повагою суверенітету України. Санкції можуть бути скасовані, коли Росія виконає свої зобов’язання. Однак ми також готові ухвалити подальші обмежувальні заходи для збільшення втрат Росії, якщо цього вимагатимуть її дії. Ми підтверджуємо нашу прихильність наданню допомоги Україні у здійсненні її масштабної і разом з тим необхідної програми реформ і висловлюємо вдячність Києву за досягнутий прогрес…».

Надії та тривоги

Загалом, оцінка ситуації прийнятна для нас, особливо приємно читати про готовність світових лідерів посилити санкційний тиск на Кремль, якщо той не виконуватиме Мінські угоди та не поважатиме наш суверенітет, і згадка про Крим обнадіює. Принаймні, годі було сподіватися на жорсткіший щодо Росії тон цієї частини декларації. Наш оптимізм підсилюють й інші останні заяви західних лідерів. Приміром, держсекретаря США Рекса Тіллерсона про те, що до повернення Україні Криму не може йтися про повернення Росії до участі в G7 (а без цього неможливо говорити про поновлення позицій Росії на світовій арені), або президента Парламентської Асамблеї країн - членів НАТО Паоло Аллі про те, що Росія має повернутися до офіційно визнаних кордонів.

Щоправда, є в декларації місця, які пробуджують у нас і певну тривогу. По-перше, Росія знову не названа агресором, йдеться тільки про її «відповідальність за конфлікт». Мова дипломатів інколи буває не більш зрозумілою для пересічної людини, ніж шумерські письмена. По-друге, увага знову фокусується на виконанні Мінських угод, причому всіма сторонами, і нами теж, а яка ціна для нас наших зобов’язань ми добре знаємо. По-третє, Росію знову лише попереджають про посилення санкцій, хоча усім зрозуміло, як вона досі «виконувала» свої зобов’язання за Мінськими угодами та як «поважала» наш суверенітет.

Невизначеність дипломатичних висловлювань у декларації – не єдине, що напружувало нас у ці дні у питанні ставлення Заходу до Росії. Ось радник президента США з економічних питань Гері Кон у п’ятницю повідомив журналістам: Дональд Трамп ще не вирішив, що робити з санкціями, запровадженими проти РФ у 2014 році передусім за анексію Криму. «Зараз у нас немає позиції», – сказав Кон. І додав: у президента США є «багато варіантів», які він розглядає в контексті теми санкцій. Сьогодні у нас з’явилася новина про статтю американської The Washington Post, де йдеться, з посиланням на американських офіційних осіб та експертів, про ідею держсекретаря Тіллерсона «перезапустити» переговори з Росією щодо України.

Тривожні відчуття від подібних новин у нас з’являються, будьмо чесними, від усвідомлення, що Україна без підтримки Заходу, без його санкцій, приречена. Ми боїмося, що, опинившись сам-на сам з Путіним, вимушено погодимося і на особливий статус Донбасу, і за Крим забудемо, і ще невідомо з чим принизливим змиримось. Бо нема сил боротися з Росією, яка переважає нас за всіма фізичними показниками – армією, фінансами, кількістю населення, потужністю дипломатії, тощо. Тому будь-який натяк на примирення Росії та США нас миттєво напружує, мало не паніку викликає, бо таке примирення, якщо станеться, буде за наш рахунок.

Наша вразливість від Росії – не вічна

І що нам робити з цим самим усвідомленням нашої вразливості перед Росією?

Відомо що – викорінювати!

По-перше, треба припинити панікувати щодо позиції Заходу. Справа не лише в санкціях і не лише в особистих геополітичних уподобаннях Дональда Трампа, якщо у нього вони є у готовому вигляді. Навіть якби політичні позиції Трампа всередині США не були таким непевними, як нині, то й тоді не президенту однієї країни, якою б потужною вона не була, одноосібно визначати світову політику. Дивимося глибше, а там – цілком чітко визначена, лише ще раз підтверджена на останньому саміті НАТО та в декларації G7, спільна позиція Заходу, що Росія – «джерело загроз». Тобто, довірливих стосунків з нею вже не буде, минули для Росії ті часи, коли їй вдавалося безкарно обдурювати Захід. Іншими словами, питання про санкції – якими вони будуть і навіть чи будуть взагалі – це питання тактики, а не стратегії. Приміром, якщо санкції скасують, то це зовсім не означає, що західний капітал вмить хлине в Росію, як крізь вмить зруйновану греблю. Серйозні гроші не підуть у країну, яка є «джерелом загроз». Стратегії співробітництва Заходу і Росії наразі нема і не буде, допоки режим у Кремлі принципово не зміниться. Важко уявити більш сприятливу для України ситуацію. Утім, завжди є вірогідність нею не скористатися

По-друге, наша вразливість від Росії – явище змінне, не статичне, воно не задане раз і навіки. До того ж, ця вразливість вже сьогодні аж ніяк не абсолютна. Змогли ж ми зруйнувати план «Новоросія», зуміли витримати тиск і Росії, і Заходу щодо внесення в Конституцію «особливого статусу ОРДЛО», і далі робимо кроки всупереч бажанню Росії, як-от блокування російських соціальних мереж. Отже, вразливість можна подолати, потенційних ресурсів у нас – 40-мільйонної нації та країни з багатющими природними та інтелектуальними ресурсами – для цього цілком достатньо.

Якщо спробувати подумки вибудувати ланцюжок наших дій, аби досягти максимально ефективної мобілізації усіх ресурсів для перемоги у протистоянні з Росією, то першим має бути наша єдність – суспільства і влади, еліти і нееліти. Без такої єдності - а саме з нею у нас сьогодні найбільші проблеми - ми ніколи не позбудемося вразливості, і не лише від Росії, а взагалі у стосунках із зовнішнім світом. Зазвичай це називають суб’єктністю країни на противагу об’єктності.

Крок перший і десятий

Як нам досягти необхідної суб’єктності? Щоб не вишукувати - з тривогою чи надією - у деклараціях лідерів інших країн, яка доля нас чекає.

Як не буває абсолютної вразливості, так не буває і абсолютної суб’єктності - будь-яка країна, навіть США, у чомусь, та залежна від інших. Питання в тому, щоб вплив (суб’єктність) країни і держави на міжнародній арені відповідав її потенційним можливостям. Нині рівень реальної суб’єктності України явно нижчий, ніж її потенція. Як її задіяти по максимуму?

Фундамент, на якому тільки і можна вибудувати складну конструкцію максимального використання нашої потенції, - це політична злагода в державі та країні. У нинішніх українських умовах це, конкретно, - створення чіткої, виписаної у законах і підтримуваної традиціями, системи (правил) отримання, утримання і зміни влади, яка б гарантувала відповідальність її, влади, перед суспільством. У цьому корінь: реальна відповідальність української влади перед українським суспільством. Саме її відсутність (а про це свідчить і непокарання за злочини режиму Януковича, і масштабність корупції, і млява боротьба з нею) – головний фактор, що не дає нам сконцентрувати усі сили на відсіч агресору, на підвищення рівня нашої суб’єктності до рівня наших потенційних ресурсів.

Хто винен в тому, що політичної злагоди у нас досі нема, що головні політичні реформи – судова, виборча, самоврядна – або не йдуть, або йдуть надто повільно – окрема тема. Зараз тільки зауважимо, що провина суспільства у цьому не менша, а більша, ніж провина влади. Сукупна сила громади, чи, точніше, громадянського суспільства поки що поступається сукупній силі політичної та бізнесової еліти. Кожний – еліта і суспільство – діють у власних інтересах. Але еліта – добре організована, фінансово забезпечена і чітко знає, чого хоче. А суспільство – «розхристане», організаційно слабке, бідне, і не може дійти спільної думки, чого воно, власне, хоче від еліти і взагалі від життя.

Оптимізм – дуже потрібна річ, без нього нічого важливого не досягнеш. При всіх наших негараздах, які нині роблять нас вразливими і «об’єктними» у зовнішніх стосунках, підкреслимо ще раз: в України є достатньо потенції, щоб все це подолати. Утім, це вже категорія віри, до якої ще обов’язково треба додати тверді знання (і рішучість у їх втіленні в життя), як перетворити потенцію на реальність. Тоді обов’язково все буде добре.

Юрій Сандул, Київ

Перше фото: АА

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-