Шувалов – поїхав в бік «Однокласників» та георгіївської стрічки… Далі буде

Шувалов – поїхав в бік «Однокласників» та георгіївської стрічки… Далі буде

Аналітика
887
Ukrinform
Влада ставить на симпатії «проукраїнських» виборців, «проросійським» вона не потуратиме

Останні тиждень – два майже кожного дня надходять радісні для українського патріота новини. Ось сьогодні з України вигнали Ігоря Шувалова – фактичного керівника найголовнішої – інформаційної - служби проросійського телеканалу «Інтер». Патріоти давно на нього «гострили ножі», голосно вимагаючи від влади його «скальпу», і нарешті українська влада здійснила їхню мрію. Припинення хитромудрої та обережної, але все ж таки антиукраїнської пропаганди на провідному телеканалі (інакше навіщо чіпати Шувалова?) – подія, яка мало чим поступається найгучнішому кроку влади останніх днів, мається на увазі блокування доступу до російських соціальних мереж. А ще Верховна Рада нарешті заборонила використання георгіївської стрічки. А ще бачимо цілу низку інших, хоча й не таких резонансних, дій влади, спрямованих на відчуження Росії від України, приміром – заборона використання для перевезень українською залізницею російських товарних вагонів (тобто, власності російських компаній). Додамо до цього введення безвізового режиму з Євросоюзом, що непрямо актуалізувало питання про введення візового з Росією – і матимемо цілком позитивну, майже райдужну, картинку.

До речі, візовий режим з Росією – це, схоже, не тільки розмови, судячи з усього питання і справді всерйоз розглядається, тож не виключено, що рішення парламент ухвалить найближчим часом. Зрештою, все закономірно: раз вирішили «обрізати» Росію, то треба доводити справу до кінця, а половинчастість завжди загрожує її, справу, поховати.

Звісно, позитивна емоція «нарешті!» - найперша і найголовніша у цій ситуації. Говоримо, зрозуміло, про тих українців, які хочуть і вимагають, з огляду на агресію Кремля, від влади жорсткішої політики щодо Росії. Лише інколи, «другим планом», виринає питання: «А чому так пізно, війні вже три роки?»

Причин, чому так пізно, багато. Так не буває, щоб була тільки якась одна. Однак головна є, її можна виокремити, і це – визначальне (нікуди від цього не дінешся!) питання у політиці – питання про владу.

З моменту здобуття державної незалежності Україна завжди була поділена на тих, для кого ця незалежність була незаперечною цінністю, і на тих, хто подумки залишався в СРСР, себто з Росією. Цей ментальний розкол існував і існує досі, політики в різний час по-різному намагалися його використовувати – відкрито чи приховано, - коли змагалися за владу. Хтось підкреслював його, хтось намагався «не помічати», а найчастіше – діяли за принципом «і нашим, і вашим». Приміром, з одного боку – не надавали російській мові статус державної, з іншої – нічого не робили, щоб виправити фактичну нерівність на користь російської у реальному житті і суспільства, і держави.

Війна принципово змінила, хоч і не миттєво, і цю задавнену практику української політики. Три роки, за інерцією, через консерватизм українських політиків, через їхнє побоювання різких, а тому ризикованих, кроків, традиційна політика «між крапельками» ще діяла, але під тиском війни дедалі слабше. Можливо, саме в ці дні відбувається остаточна відмова від неї.

Звісно, патріотизм владних чиновників тут відіграє далеко не головну роль. Визначальним спонукальним мотивом для них відмежовуватися від Росії стала потреба утримання влади. Адже вибори вже ось-ось. Не має жодного значення, про які вибори йдеться – дострокові чи планові, президентські чи парламентські, бо найпізніший їхній строк – 2019 рік, тобто за якихось два роки. Вони промайнуть швидко. Владі, якщо вона хоче залишитися владою і після виборів, варто визначатися вже зараз – на яку електоральну частину України їй спиратися?

А вибору тут насправді для чинної влади і нема. Виборці з «російським менталітетом» за неї голосувати вже не будуть ніколи, незалежно від того, заборонятиме вона російські соціальні мережі, чи не заборонятиме. Ті, для кого Майдан і вигнання Януковича – однозначне зло, свій вибір вже зробили. І їхнє додаткове роздратування з приводу блокування «Однокласников» чи зникнення з ефіру «Інтера» концерту радянських пісень нічого суттєвого в розкладі електоральних симпатій не змінить. Тому владі треба завоювати на майбутніх виборах прихильність іншої, протилежної за менталітетом, частини українських виборців. Тим більше, що з відторгненням Росією Криму та частини Донбасу кількість потенційно проросійських виборців помітно знизилася. Відносна рівновага між, умовно, українською та російською частинами України, нині порушена на користь української, у тому числі (парадокс!) діями Кремля.

Звісно, і патріотично налаштовані українські виборці мають чимало претензій до влади, починаючи з отого самого «чому так пізно?» Але на цю претензію ще можна відповісти, хоча б простим «краще пізно, ніж ніколи». Патріоти – люди ідейні, і за втілення своєї ідеї готові багато чого пробачити. А якщо ще й кращого за рівнем патріотизму кандидата на виборах не буде, то результат можна сміливо прогнозувати: переможе кандидат від влади, якщо його суперником буде якийсь Бойко чи Вілкул, на яких, як-то кажуть, ще одного проросійського клейма ніде ставити. І це буде виправдано, а отже правильно.

Утім, розмірковувати про шанси сторін (кандидатів, партій) на майбутніх виборах ще явно зарано. Однак можемо із задоволенням констатувати: процес політичного розмежування України й Росії триває, причому з прискоренням. А які конкретні мотиви у конкретних політиків (українських і російських) діяти в руслі цього процесу – то вже для історії діло десяте.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-