Видавлювання Росії з України по краплі: краще саме зараз
В Україні є такий закон: заборонено викрадати чужі авто. Але заборону обходять! Не всі, звісно, дехто попадається, однак, погодьтеся, далеко не всі. Отже, оскільки закон про заборону викрадення авто можна, виявляється, обійти, то давайте цей закон скасуємо. Це, хто не зрозумів, приклад-ілюстрація до питання, чи варто забороняти (блокувати) в Україні російські соціальні мережі «ВКонтакте» та «Однокласники», оскільки таке блокування можна обійти. Так, між можливостями обійти блокування інтернет-ресурсу та забороною на викрадення авто є величезна різниця, у тому числі й у вигляді покарання тому, хто попадеться. Але ж ця різниця кількісна, а не принципова! І якщо противники блокування «ВКонтакте» справді принципові люди, то, логічно міркуючи, мали б виступити і проти заборони на привласнення чужого майна (тобто, за скасування Кримінального кодексу).
Все це, зрозуміло, гіпербола, і противники рішення РНБО (введене в дію указом Президента) про блокування російських інтернет-ресурсів з обуренням відкинуть підозру, що вони пропонують скасувати всі закони. Та й аргумент про можливість обійти блокування у них не єдиний і, можливо, навіть не головний. Ще кажуть про свободу слова, приміром. Однак наведена гіпербола, на нашу думку, добре показує безглуздість суперечки, що спалахнула в українському суспільстві навколо рішення РНБО. Сперечатися людям, у яких абсолютно різні погляди на те, що є пріоритетом – національна безпека чи загальні норми демократії, або, приміром, що таке свобода слова – даремне витрачання часу. У таких суперечках ніхто нікого ніколи не переконає.
Набагато суттєвішим було б спробувати оцінити можливі наслідки негативної реакції багатьох громадян України. Відповідь легко можна знайти, бо вже маємо досвід. Україна ввела обов’язкове дублювання іноземних фільмів українською, квоти на українську мову і музику на радіо і телебаченні, провела так звану декомунізацію, припинила діяльність великих російських банків і ще подібне, і кожен такий крок зокрема і всі загалом викликали бурхливий словесний спротив мало не мільйонів. Однак, виявилося, що далі слів опір не йшов, дуже скоро всі заспокоювалися, а нові норми, як-не-як, а діють, змінюючи країну в правильному напрямі. Принаймні, політичної напруги, а тим більше – політичної кризи, від цього не виникало. Точніше, можна говорити і про напругу, і про кризу, але очевидно, що навіть якщо вони є, то явно не з причини декомунізації, приміром.
Найзагальніша і найголовніша причина відсутності негативних для держави наслідків від нинішньої політики дерусифікації (те, що вона загалом нерішуча, непослідовна і рефлексивна, і навіть так офіційно не називається – інша проблема) полягає в тому, що проросійська політична (саме політична) спільнота в Україні, яка хоче у нас «русского мира», навіть найдіяльніша її частина (це ті, хто активно «тусується» в соціальних мережах), не є самодостатньою силою. Її вплив на внутрішню політику української держави прямо залежить від прямої фінансової та організаційної допомоги з Росії. Без неї вона в принципі не спроможна всерйоз самостійно боротися за свої політичні цілі. Проросійська політична спільнота не має в Україні історичного коріння, вона генетично чужа українству. Підкреслимо ще раз: йдеться про спільноту, яка ставить перед собою політичну ціль – утвердитися в Україні як державотворчий елемент, а не про спільноту національної меншини, мета якої не виходить за межі культурної автономії в кордонах української держави.
У проросійської політичної спільноти є ідея («русский мир»), але вона не готова задля неї жертвувати не лише життям, а і добробутом та життєвим комфортом, бо, умовно, 99% цих людей – звичайнісінькі обивателі, які «фрондують» тільки тому, що їм особисто це нічим не загрожує. Люди з таким обивательським менталітетом, хай навіть їх мільйони, не можуть нічого вдіяти проти такої організованої сили як державний механізм. А інтелектуальне ядро цієї спільноти, тобто, люди, які потенційно здатні очолити політичний рух в Україні за «возз’єднання з братнім народом», занадто слабке і не чисельне, щоб самим створити справді потужну організацію, яка могла б вистояти проти української держави.
Проросійська політична спільнота в Україні – «плоть од плоти» російського суспільства, а там нема жодних помітних традицій масового і організованого спротиву державі. Тільки на рівні підпільних гуртків «декабристів» різних епох, котрі, як відомо, страшно далекі від народу.
Поглянемо на новітню історію України після 24 серпня 1991 року, і ми легко переконаємося, що всі проросійські політичні організації – від КПУ та ПСПУ («партії Вітренко») до нинішнього Опозиційного блоку – тримаються виключно на політичній та матеріальній підтримці Кремля. Причому, вирішальною є саме політична (тобто, образно, тиск Кремля на Банкову) підтримка. Нині, коли такий вплив, із зрозумілих причин, прямує до нуля, проросійські політичні організації стрімко маргиналізуються, посідаючи ту мізерну політичну нішу, яка й належить їм об’єктивно за історичною логікою.
Висновок один: ця нинішня реальність – найсприятливіший час для викорінення політичного впливу Кремля і загального впливу імперського минулого на внутрішнє життя України.
Юрій Сандул, Київ
