Та хто ж Росію «посадить»? Вона ж ядерна…

Та хто ж Росію «посадить»? Вона ж ядерна…

Аналітика
Укрінформ
Половинчастий вердикт Міжнародного Суду ООН свідчить: засудження  агресора можливе лише за зміни його статусу

Вердикт Міжнародного Суду ООН щодо обмежувальних санкцій по позову України до Росії не те щоб розставив все по своїх місцях, він затвердив те очевидне, що на тих же місцях і стояло. Суд у Гаазі, як і всі міжнародні інституції, діє не лише в правовому полі, але і в рамках можливого. Щодо ядерної Росії, постійного члена Ради безпеки ООН, країни-спойлера, чиє основна завдання не сприяти розвитку цивілізації, а шкодити - ці рамки сильно звужені.

Чому рішення по двох частинах українського позову розподілилися саме так? Все просто. Адже український Крим анексований Російською федерацією і цей факт, називаючи це по-іншому, «приєднанням згідно з результатами референдуму», Москва визнає. Відтак і гаагзькі судді можуть собі дозволити погрозити Росії пальчиком, запропонувавши агресору:

- Утриматися від обмежень щодо кримських татар на представництво власних інтересів, включно з поновленням діяльності Меджлісу;

- Забезпечити поновлення освіти українською.

 «Суд зазначає, що вимоги або параметри для застосування тимчасових заходів по Конвенції щодо запобігання расової дискримінації є дійсними і таким чином суд приймає рішення, щоб такі заходи були зазначені, і щоб вони були повністю або частково зазначені по тих статтях, про які говорила українська сторона», - сказав суддя Абрахам.

А от у питанні  тимчасових заходів проти Росії щодо фінансування тероризму – то щодо цього до Міжнародного Суду можна було і не звертатися. «Україна не дотрималася стандартів доказової бази, щоб довести умисність перерахування коштів», - зачитав суддя рішення гаазької Феміди. І у тому дивному для будь-якої неупередженої людини формулювання – та цих доказів задокументовано тисячі – насправді, немає нічого дивного. Бо якби і з цього питання суд погодився би з Україною це би означало, хоч і попереднє, але визнання Росії країною-агресором на міжнародному рівні. А якщо визнати це, то що тоді Нормандський  формат і його дітище Мінські угоди, на які роблять вигляд, що моляться в основних світових столицях? А насправді, вони не знають, що робити з такою Росією, як поставити її на місце, не наразивши себе на небезпечні наслідки. Тут, у всій своїй очевидності постає недосконалість, а подеколи  і неспроможність сучасних міжнародних інституцій. А Міжнародний Суд ООН – це, до речі, лише одна з них.

Чи означає все вищезгадане, що не треба  будо взагалі затівати цю справу? Або, може, у нас є підстави для того, щоб лаяти українських юристів, які готували доказову базу? Ні, звичайно. Уже одна вимога до окупантів відновити роботу Меджлісу кримськотатарського народу того варта. Москва, звісно, її не виконає, зате наші брати, кримські татари, крім моральної сатисфакції, отримають хороший інструмент і в судах, і взагалі - для послідовного відстоювання своїх прав. А які можуть бути претензії до юристів? Адже за існування вищезгаданих обставин будь-які докази були б визнані Міжнародним судом «недостатніми».

Треба визнати: Україна наразі отримала в Гаазі максимально можливий результат. Тут справа в іншому.

Всі ми чудово розуміємо, що жоден міжнародний суд не може змусити Росію повернути Україні захоплені території – Крим та частину Донбасу. От не було ще такого прецеденту в російській історії – повернення загарбаної території за рішенням неросійського суду (про суд російський і згадувати безглуздо). Тому, як реалісти, ми чекали і чекаємо від Міжнародного Суду ООН засудження дій Росії, коли дійде справа до розгляду позову України по суті, сподіваючись, що воно стане одним із складників загального тиску на неї (образно кажучи – одним із цвяшків у труну), котрий у кінцевому підсумку таки змусить Кремль відступити і ми повернемо наше. Звідси і логіка нашого міністерства закордонних справ, котре ще до оголошення Судом першого рішення заявило, що вважатиме перемогою України ухвалення Судом ООН будь-яких заходів проти Росії.

Але повторюємо: було б великою, якщо не катастрофічною, помилкою української влади і загалом українського суспільства вважати, що рішення будь-якої міжнародної організації можуть зупинити російську агресію. Власне, підозрювати нашу владу у такій наївності не доводиться. Ось і Президент України Порошенко цілком чітко заявив сьогодні у Лондоні: змусити Росію припинити свою агресивну політику можна тільки силою. Зрештою, рішення будь-якого суду, хоча б районного в Україні, лише тоді втілюються у життя, якщо є дієвий механізм примусу до його виконання. Присудив суд квартирному злодієві скількись там років неволі, і він таки відправиться до в’язниці, бо є люди та організації, які виконають судовий вирок попри незгоду з ним засудженого.

Оскільки в України на сьогодні не вистачає і ще дуже довго не вистачатиме власних сил для створення механізму примусу Росії повернути загарбані українські території, нам потрібна допомога союзних держав. У цьому сенсі – спільного міжнародного вироблення згаданого механізму примусу – для нас і важливе рішення Суду ООН. Ось з цієї точки зору і слід нам сьогодні і в майбутньому, оскільки розгляд справи Судом ООН триватиме ще роки, оцінювати його рішення. Як можуть здійснитися такі зміни? Лише через зміну міжнародного статусу сторін – України та Росії. Наскільки це можливо і що для того треба робити – тема окремої розмови. І далеко не одної.

Віктор Бондар, Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-