Заява Іран-Росія: хто після цього імпотент?
Не ультиматум, а імітація ультиматуму. Іншого виходу у росіян не було. На атаку американських Томагавків треба було якось реагувати, але як, коли рівноцінної відповіді рішучим діям США - немає?
Останні два союзники президента Сирії Башара Асада, – Росія та Іран – пригрозили застосувати силу у відповідь на «будь-який перетин червоної лінії» в Сирії, незалежно від того, хто це зробить. 9 квітня з такою заявою виступив Спільний командний центр бойових дій у Сирії (виявляється, існує і такий орган!), повідомляє агентство Reuters. Що це було? Це відповідь Кремля – іншої не знайшлося – на обстріл майже 60-ма ракетами «Томагавак» сирійського військового льотовища, на якому базувалися Су, що здійснили газову атаку на Хан-Шейхун. «...Америка знає нашу здатність добре реагувати», - зазначається у заяві.
Звучить рішуче і загрозливо, чи не так? Не дивно, що дехто почув у заяві тональність ультиматуму. Вже можна лякатися? Власне, саме на це і розраховує Кремль. А насправді, ніякий це не ультиматум. Колись Китайська народна республіка винайшла такий спосіб реакції, коли реагувати треба, але адекватних для цього можливостей немає. NNN-е серйозне попередження, NNN+1-е серйозне попередження… Це повторювалося настільки регулярно і довго, що в деяких мовах виробився навіть мем, – «китайське попередження» – для позначення того, що перетворилось на таку собі дипломатичну «вправу», яка реальних наслідків не несе, про що знають і ті, кому воно адресоване, і ті, хто його робить.
Звісно, США могли б бути жорсткішими, бо ця історія наочно показала ступінь міжнародної ізоляції, в якій опинилася Росія. «Антитерористична» трійця Хезбола – Іран – Росія, що бореться за верховенство «міжнародного права» – це особливе задоволення для політичних гурманів. Хезбола – організація, визначена більшістю цивілізованих країн світу, як терористична, Іран – країна, що її неодноразово ловили на підтримці і фінансуванні тероризму і Росія, чия «відданість» міжнародному праву з усією яскравістю засвітилася в Криму та на Донбасі… Це вже не кажучи про суть справи. Адже ніхто у світі не повірив і не міг повірити поясненням, ніби асадівська авіація не здійснювала хімічну атаку, а просто випадково «зачепила звичайними бомбами» якийсь «склад хімічної зброї опозиції». Боєприпаси з зарином – це доволі технологічно складна хімічна зброя, її не може «намісити» буть-хто «в гаражі», бо відноситься вона до бінарного типу. Тобто, поміщені в снаряд (бомбу) дві безпечні хімічні речовини і отруйний газ виділяються лише тоді, коли вони вступають в реакцію, змішуються між собою. Однією з цих речовин, до речі, є ізопропиловий спирт, який при випадковому «зачепленні» може хіба що красиво згоріти.
У 1999 році, коли НАТО розпочало бомбардування Белграду, то дізнавшись про це, тодішній глава російського уряду Євгеній Примаков, який наразі летів на переговори до Вашингтону, наказав розвернути свій літак над Атлантикою і повернувся в Москву. Це був, аби потім не казали, ефектний крок, щодо підтримки свого традиційного союзника в Європі. Але то був інший час, інший світ, інша Росія та інше до неї ставлення. А у нинішньої Росії вибору нема – і Кремль обрав, як бачимо, тактику пропуску ходу.
А Штати своїм право – скористалися. Зустріч з Путіним була видалена з робочого графіка держсекретаря США під час візиту до Москви 11-12 квітня і зроблене це було саме з ініціативи американської сторони. Рекс Тілерсон, кавалер ордена Дружби, не захотів зустрічатися з тим, хто йому цей орден дав. Яке ще приниження може бути більшим: міністр не захотів зустрічатися з президентом? Але Тілерсону нема про що говорити з Путіним, який ще чотири роки тому гарантував «хімічне роззброєння» Асада і не стримав своєї обіцянки. Реакція на це була оформлена, як пишуть в поліцейських протоколах, «з особливим цинізмом»: держсекретар США навіть не звинувачував, власне, Росію в порушенні попередніх домовленостей, це Сирія, за його словами, обманювала і вводила в оману російську сторону. Фактично - це констатація неспроможності, чи імпотенції (комусь, може, більше сподобається саме це слово) Путіна, адже виходить, що, насправді, він Асада не контролює. Це сирійський диктатор використовує кремлівського карлика в якості прикриття, цинічно експлуатуючи путінську ідею фікс про те, щоб всі Путіна поважали, враховували його вимоги, не забували нагадувати, як «Путін всіх переграв» і прощали «дрібне бешкетництво», на кшалт, Криму і Донбасу.
Нині Асад пішов ва-банк. Він розуміє: нещодавня заява США про те, що для них перестала бути принциповою вимога його безальтернативного усунення від влади – нічого не варта. Після того, що сталося за останні шість років, у нього немає майбутнього ні в єдиній Сирії, ні, що більш ймовірно, в Сирії дезінтегрованій, а найбезпечніше для нього місце у світі – це зала Гаазького трибуналу. Не дивно, що у Асада «знесло дах», про що свідчить та ж хімічна атака на Хан-Шейхун. А Путін при ньому перетворився на заручника, у нього не залишилося ходів і він тягне час зі своїми «китайськими попередженнями». Між тим, часу уже не залишається, бо і за ним прийдуть. Асад натворив своє в Сирії, а Путін – в Україні, в Грузії, в Азербайджані, в Молдові. Отже і майбутнє у них – спільне.
Олег Кочур, Київ.
На першому фото: президент РФ Володимир Путін та президент Ірану Хасан Рухані / Фото: rian.ru
