Е-декларації для громадських організацій: цинізм одних породжений слабкістю інших

Е-декларації для громадських організацій: цинізм одних породжений слабкістю інших

Аналітика
2303
Ukrinform
Закон, прийняття якого збурило багатьох, опубліковано. Хоча до цього питання і обіцяли повернутися, проблема в іншому…

Президент підписав закон, який, серед іншого, додає до списку обов’язкових декларантів громадські організації – ті, що існують на західні гранти і включені в антикорупційну структуру України. Петро Порошенко зробив це практично одразу після зустрічі з громадськими активістами, які наполягали на тому, що закон треба заветувати. Проти «заглядання в кишеню» антикорупціонерам виступили і європейські структури і Вашингтон, не кажучи вже про міжнародні правозахисні організації. Президент пояснив, чому зараз (обіцяно до цього питання повернутися) закон треба підписати: він містить, крім отієї, «спірної» норми, ще багато інших, серед яких є і такі, що не можна відкладати. Зокрема, ним звільняються від декларування певні категорії військовослужбовців і, відповідно, це треба було забезпечити до 1-го квітня – граничного терміну подачі декларацій. А Верховна Рада у нас, як завжди, на цьому тижні у пленарному режимі не працює… Отак і пройшли - гамузом, «через технічні проблеми» - кілька рядків, які викликали в суспільстві настільки бурхливу реакцію і полярні оцінки від «Усе.Зрада. Боротьбу з корупцією зливають» до «А чому б, власне, антикорупціонерам не показати свої, щоби потім, як то кажуть, без жодних докорів сумління вимагати, аби суспільство їм довіряло».

«Хай вони покажуть, що вони чесні. І ми вимагаємо, щоб вони були прикладом для всіх», - так дуже чітко і коротко народний депутат від «Блоку Петра Порошенка» Олег Барна виклав мотиви ухвалення 268-ми депутатами змін до електронного декларування доходів, у тому числі за обов’язок  членів громадських організацій, які займаються антикорупційними розслідуваннями, заповнювати електронні декларації. Ну що тут скажеш? Після минулорічної публікації даних е-декларацій про депутатські «тумбочки» і колекції хронометрів з діамантами подібні заяви з Верховної Ради не можуть не сприйматися, як банальна помста. Чи от ще  Михайло Самуелевич Паніковський - вигаданий, але дуже відомий персонаж, котрий сто років тому залазив у кишені обивателів на розі Хрещатика та Прорізної, - висловлювався у подібних конфліктних ситуаціях ще коротше і, головне, ще більш по суті: «А ти хто такий!?»

В загальному хорі оцінок дуже добре чути і голоси тих – не депутатів і не чиновників, а громадських активістів і журналістів – які запитують: а що, власне страшного в тому, що антикорупціонери покажуть вміст своїх кишень? Їм же нема чого приховувати, чи не так? Так, звісно, але є одна проблема: саме улюблене питання Паніковського може стати основним у темі боротьби з корупцією. І весь процес перетвориться на суцільну оперету: коли з прискіпливістю будуть перевіряти перевіряючих, спершу вивішуючи саме їх «білизну» у ЗМІ для всезагального огляду. Тобто, будемо обговорювати законність статків не депутатів, міністрів та інших держслужбовців найвищого рангу, а доходи і майно людей, які до категорії держслужбовців не належать. І все під приводом того, що борці з нечесністю мають спочатку довести свою чесність. І, до речі, довести тим, кого підозрюють (небезпідставно – з огляду на вже оприлюднені електронні декларації) у нечесності «в особливо великих розмірах». А головне, поки все це обсмокчуть в пресі і в мережах, реальна корупція або втече, або надійно мімікрує. Прямо таки тріумф абсурду!

Ось що тепер робити з цією поправкою? На практиці ця норма означає суттєве ослаблення тиску громадськості на корупціонерів при владі. Президент пообіцяв громадським активістам повернутися до цього питання, і цілком можливо, що Петро Олексійович прислухається до поради, але зараз не про це. Цей випадок можна відіграти назад. А що робити з усвідомленням, що більшість Верховної Ради відверто демонструє своє небажання припинити  в країні розгул корупції?

Обрати інших депутатів? Але як? Нового виборчого законодавства нема. І що завадить нинішнім депутатам і далі не ухвалювати його з таким самим цинізмом? А чинне законодавство про вибори міцно забезпечує незмінність нинішньої політичної еліти, а отже продовження нинішньої її політики. Змінюватися, тобто ділитися владою з громадою, наша еліта вперто не хоче.

Хтось вимовить страшне слово «революція», тобто насильницьке усунення від влади ось оцих «циніків». Але залишимо в спокої революцію, заклики чи просто розмірковування про неї  не мають сенсу, бо, на нашу думку, революція в Україні (тобто, ще один Майдан) не приходить на чиїсь прохання чи благання. А коли приходить, то завжди раптово, і тоді діє за своєю, незбагненною для більшості «громадськості» логікою, і так, як сама вважає за потрібне, не озираючись на побажання тих, хто її кликав.

Незалежно від того, хто як бачить подальше реформування країни – революційним чи еволюційним шляхом, на кожний конкретний прояв бажання еліти зберегти чинний порядок організації та функціонування влади громада має відповідати не менш впертим бажанням його змінити. Власне, це і є еволюція. Це та ж революція, але розтягнута в часі, подрібнена на велику кількість маленьких «революційних» епізодів, і така своєрідна «етапність» дає певну гарантію від непередбачуваності наслідків революційного вибуху. Але обов’язковою умовою такої «революційної еволюції» є згуртованість громадянської опозиції, лідером якої має бути та частина, хай і невелика, чинної політичної еліти, яка розуміє необхідність для виживання країни послідовних політичних та економічних, навіть, не реформ – це слово добряче здискредитоване – а реальних змін. Якраз такої згуртованої опозиції сьогодні в Україні нема. Ми не бачимо ні погоджених дій в парламенті, ні жодних спроб поєднання цих дій з громадянським суспільством. Борців з цинізмом депутатів, які голосують, зокрема, за згадану поправку, аж забагато, тільки кожен з них веде свою боротьбу окремо. І тому ймовірність того, що вдасться  відігравати назад у таких випадках принципово, а не лише завдяки, скажімо, президентському вето, дуже невелика.

Чому нема узгодженості дій – окреме тема, але головним висновком з історії про запровадження електронних декларацій для представників громадських організацій має бути не констатація цинізму одних, а – визнання слабкості інших. Оце справді питання з питань: чому меншість, яка розкрадає країну, переважає більшість, яку обкрадають і яка розуміє, що її обкрадають?

Юрій Педченко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-