Донбас, який для нас є дорогим...

Донбас, який для нас є дорогим...

1629
Ukrinform
1 700 000 переселенців – це багато. Не відмовляться вони від думки повернути рідну для них землю

Багатьох це порадує: здається, Путін передумав нав'язувати нам Донбас.

На Мінських зустрічах сама собою відпала тема виборів в ОРДЛО. Рубль став основною валютою в Лугандоні. Указом Путіна освячені місцеві «паспорти». Віджимаються заводи, які таємно платили до української скарбниці. І головне – будується пряма залізнична лінія з Москви до Луганська, що здатна пропускати 250 поїздів на добу.

Навіщо Путіну цей нікчемний, порівняно з територією РФ, клаптик землі? А ні для чого. Але він любить пограти в бога і хоче порадувати росіян, які на нього хрестяться, новим дивом. Передання Донбасу в один з федеральних округів повинно стати подарунком народу до путінських президентських виборів 2018 року, воно вгамує комплекс територіальної неповноцінності і, головне - буде святковий привід пояснити народу, чому все так погано в економіці. Останню сорочку Донбасу віддали...

Героїв Новоросії укатають в ліфтах до останнього, «республіканські прапори» порвуть на дрантя, філологів, які анонсували «донбаський діалект російської мови», запроторять до божевільні.

Усе це можна буде робити спокійно і повагом. Адже санкції і так, і сяк не знімуть. А на нові не зважаться – вибори, брекзіт, мігранти.

І найголовніше: в Україні, схоже, теж зітхнуть з полегшенням...

Два з половиною роки ми самі себе лякали перспективою побачити Моторолу в українському парламенті. Гранати кидали в Верховну Раду, тільки б не приймати закон про «особливий статус». Жодних виборів на окупованій території! - кричали. А зараз ще: ніякої «торгівлі на крові»! Лякали Штайнмайєром, Пінчуком, Артеменком та іншими, хто висував ідеї помирити Україну з Лугандоном.

За три роки в головах політиків виробився консенсус, що будь-який компроміс з повернення Донбасу – зрада!

А що не зрада? Це – повернення виключно на наших умовах. Тобто, ніяких виборів найближчі п'ять років. Кордон – наш. За відновлення Донецька та Луганська нехай платить Путін і Європа. Вбивць розстріляти, пособників посадити, тих, хто мовчав обмежети в правах. Інших пробачити, якщо приповзуть на колінах.

І блокаду ж ті, хто її починав, починали саме з цією метою – щоб там, в ОРДЛО, відчули, як без України погано, і приповзли. Ось така психологія виховання невірних чоловіків і дружин, повністю провальна, як показує досвід.

Чітко і дохідливо пояснюючи, чому не можна торгувати з окупованою територією, галасливі і радикально налаштовані політики починають плутатися, коли йдеться про терміни і способи повернення Донбасу в Україну. Крім вже названого «зрозуміють, як без нас погано», наводяться й інші аргументи: санкції доведуть Росію до цілковитих злиднів, і вона добровільно віддасть Крим і Донбас, Путін помре, імперія розвалиться, Україна збудує могутню армію і відбере Донбас силою.

Політики вже будують плани денацифікації території, помсти тим, хто бігав з триколорами і волав: «путинприйди!» і тріумфальної ходи звільненими територіями мови Шевченка і Франка.

Хоча підсвідомо розуміють: усе це ілюзії.

Думку багатьох висловив письменник Андрій Любка: «Донбас не повернеться в Україну, тому що там вже нікому повертатися». Бо всі, хто хотів жити в Україні, стали переміщеними особами. Такої самої думки і мер Львова Андрій Садовий: «Україна повинна евакуювати всіх, хто не бажає жити під окупацією. І тоді нас не буде гризти сумління через те, що блокадою ми створюємо незручності нашим людям з того боку лінії фронту».

Звичайно, блокада спрямована не проти українців, які живуть в окупованому Донбасі! Вона спрямована проти Росії та її лугандонських посіпак! Так, місцеві шахтарі залишаться без роботи, але Захарченко і Плотницький почнуть зазнавати збитків! Так вважають політики.

Технологія не є новою. Колись доблесна селянська армія Хмельницького палила села, що належали польським магнатам. Щоб ті були поступливішими (або більш слабкими). І нічого, що населення цих сіл було українським: вони ж хліб «ростили на крові»!

Чи правильно вважати ворогами тих, хто був поневолений і змушений виживати під владою ворогів? Та хіба такого в історії України не було? Під час окупації Києва німцями у 1941 році в місті залишилося 400 тисяч населення. Вони всі були поліцаями? А кого тоді розстрілювали в Бабиному яру?

Володимир Кіпень, доцент Донецького університету імен Стуса, розповів, що у березні 2014-го, у самий розпал «російської весни» у Донецьку було проведено опитування, яке показало, що 66% донеччан бажають жити в Україні. Так, деякі хотіли федеративної України, але більшість – 26% унітарної, ще 24% – в Україні з політикою децентралізації...

Усі вони поїхали? Думаю, ні. І з різних причин. У когось старі хворі, комусь шкода залишати рідний дім і землю своїх предків, хтось піддався стокгольмського синдрому, хтось повірив, що в Україні ще гірше, хтось зрозумів, що держава не поспішає давати їм житло і працевлаштовувати на чужому місці. А є такі, що борються, зберігають мову і культуру або просто чекають визволителів...

Замислимося: якби сьогодні, не дай Бог, в Київ зайшли московські орки, скільки б з 4 млн киян евакуювалися з міста, і головне, куди?

Можна, звичайно, згадати Фінляндію після Зимової війни, тоді держава, дійсно, усім фінам, які виїхали з Карелії, надала житло. Але ж уряд Фінляндії підписав мирний договір з СРСР, за яким велика частина країни відторгнулась на користь вотчини Сталіна.

Якщо ми йдемо тим самим шляхом, тоді, звичайно, мова повинна йти про загальну евакуацію. Але давайте тоді не мучити людей надіями: нехай ті, хто залишився в ОРДЛО, потроху забувають українську мову і стають росіянами.

Андрій Любка в якості аргументів марності боротьби за Донбас наводить історію Калінінградської області, яку відторгнули у Німеччині, Косово, румунської Трансільванії, якій заважає поверненню в Угорщину... брак мадярів.

Але є й інші приклади. З розчленованою та зниклою з карт світу Польщею. З Україною, кцнець кінцем, яку як тільки не шматували, як тільки не винищували українців, а вона – ледь політичні розклади стали сприятливими – знову возз'єдналася.

Історія – штука цікава. У ній ніколи не можна говорити «ніколи». І Путін – таки помре. І навіть якщо імперія не розвалиться, новому царю доведеться налагоджувати все те, що споганив нинішній. Відбудовувати країну, заспокоювати народ, отримувати кредити в Америки і Європи. І можливо – як демонстрація доброї волі – віддавати за ці кредити і Донбас, і Крим. Як Горбачов віддав НДР, а пізніше Прибалтику. І російський народ, поглинаючи нові «ніжки Трампа» або чиїсь там ще, захопиться мудрістю та далекоглядністю своїх нових вождів, які повернули країну в світову цивілізацію.

Тим більше, за рахунок Донбасу, який (і це всім у Росії зрозуміло) не був потрібен «ні для чого».

Звичайно, Путін не скоро помре. Але коли помре, чи готові ми будемо повернути Донбас в Україну?

Якщо ми зараз відмовляємо у праві називатися українцями тим, хто живе в окупації? Якщо збираємося евакуювати всіх, щоб як в Трансільванії, коли прийде час – «не вистачило українців»? Якщо боїмося, що не ми асимілюємо донецьких, а вони нас? Якщо рвемо торговельні зв'язки (а миру у війні, як казав один мудрець, можна досягти лише трьома способами: перемогти, здатися або почати торгувати)? Якщо в наших очах не згасає прагнення справедливої відплати?

Боюся, не готові.

Чим далі на захід, тим менше жалю щодо можливої втрати. Для Садового, наприклад, Донбас анітрішки не є дорогим.

А ось для мене є дорогим. Тому що без нього ми будемо як вовк, який потрапив у капкан і відгриз лапу – вільні, але стриножені. Тому що покірно віддати частину – не значить урятувати ціле (Петлюра здав ЗУНР Пілсудському, щоб врятувати УНР, але не врятував ні те, ні інше). Тому що це частина української культури, така ж самобутня, як і одеська. І ще, тому що я жодного разу не був у Донецьку, і мені сумно подумати, що я там вже ніколи не побуваю. І сьогодні він мені, мабуть, навіть дорожчий за Львів. І я розумію, чому: втрачене завжди видається ціннішим.

Втім, кінець цієї історії буде щасливим. Але несподіваним. Як у Голлівуді. Донбас стане українським, але без нас. Наші діти, а може й онуки, поборють в собі комплекс неповноцінності і тимчасовості існування. Вони пробачать і буду прощені.

І головне: вони не будуть вимагати умов і виставляти ультиматуми. Бо забудуть підґрунтя розриву. Різниця в ментальності і навіть мовах не буде здаватися такою вже й важливою. Охолоне ненависть, забудуться чвари. Подробиці минулого життя в одній країні будуть ходити в легендах про золотий вік України. З'явиться мрія. І, можливо, захочеться почати спочатку.

Ми поки що до цього не готові, тому що попіл загиблих пече наші серця. І зрада непрощена.

Але давайте хоча б не спалювати мости. Давайте пам'ятати притчу про блудного сина, яку багато хто не може сприйняти, тому що син, який втік, розтратив майно і зрадив батька раптом отримав більше батьківської ласки і уваги, ніж його брат, який залишився вірним батькові. І не вимагалося від нього ні покаяння, ні посипання голови попелом.

Несправедливо? А просто треба розуміти, що ця притча не про блудного сина, а про любляче батькове серце.

Ольга Айвазовська нещодавно сказала, що рушій майбутнього повернення Донбасу бачить у тому мільйоні 700 тисяч переселенців з Донбасу, які починають життя з чистого аркуша в новій Україні. Мільйон сімсот – це багато. Не думаю, що всі вони відмовляться від думки повернути рідну для них землю. А якщо вони забудуть, то діти і внуки їм нагадають.

Євген Якунов, Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-