Те, без чого ми ніколи цю війну не виграємо

Те, як Україна загалом – і влада, і суспільство – відреагували на визнання Росією документів, виданих їх же маріонетками на Донбасі – «ДНР» і «ЛНР», висвітлило дуже неприємну для нас ситуацію: ми, українці, не єдині в тому, як належить адекватно відповідати на ворожі дії Росії. Почитаймо, що кажуть відомі виразники громадської думки, і ми легко в цьому переконаємося. Опитані Укрінформом експерти висловили майже діаметрально протилежні погляди.

Для ілюстрації: відомий політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко вважає, що окрім жорстких дипломатичних заяв слід обов’язково вдаватися до жорстких дій, зокрема – введення візового режиму з Росією і безумовне вилучення українськими правоохоронцями усіх документів «ДНР/ЛНР» як незаконних; не менш відомий політолог, директор центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко обстоює виключно дипломатичну реакцію, вважаючи, що, приміром, введення візового режиму створить непотрібну і небезпечну додаткову напругу в країні, оскільки багато українців, особливо серед російськомовних жителів Сходу та Півдня, мають родичів в Росії.

Українська влада, принаймні поки що, реагує так, як пропонує Фесенко. Тим часом, загальноприйнятною у світі нормою є ситуація, коли на подібні відверто провокаційні кроки щодо суверенітету держави, ця держава (і суспільство) реагують миттєво і жорстко, бо це є найпершим обов’язком держави – захист національного суверенітету. І не тільки, звісно, словами. У нас, як бачимо, ця норма не спрацювала, мабуть, у нас своя, особлива, норма. Більше того, ми також абсолютно по-різному оцінили цей демарш Росії: одні кажуть, що то істерика Кремля (а раз так, то ми все робимо правильно і нічого вдаватися до якихось різких кроків), інші, навпаки: Росія продумано і методично веде справу до того, щоб остаточно поставити нас і світ перед фактом, що Крим і ОРДЛО – це вже не Україна і ніколи ними не стануть. За таких протилежних оцінок яка може бути одностайність реакції?

Утім, чесно кажучи, сильно дивуватися чи обурюватися вже не доводиться. І справді, чому реакція на визнання  Росією документів «ДНР/ЛНР» має бути жорсткішою, ніж на силове відторгнення (анексію) Росією частини території України? «Гібридний» характер війни «благословляє», «пояснює» і «виправдовує» подібні порушення норм, логіки і здорового глузду.

Вирішення будь-якого складного завдання, а повернення окупованих Росією українських територій до таких, звісно, належить, передбачає не тільки наявність відповідної державної політики у вигляді низки заходів і кроків, але й їх чітку послідовність. Є головне, а є другорядне. Є те, що треба робити насамперед і негайно, а є те, до чого слід ретельно готуватися, перш ніж робити. Є те, чим можна пожертвувати заради відновлення нашої територіальної цілісності, і є те, чим не можна жертвувати ніколи. Так от, у боротьбі з російською агресією ми всі дещо заплуталися, що є першим, а що другим, що головним і принциповим, а що другорядним і менш суттєвим. Та так заплуталися, що, приміром, всерйоз дискутуємо, чи можна вважати ймовірні віялові відключення електрики (і навіть саму їх ймовірність) занадто великою платою за відмову від економічної співпраці з «ДНР/ЛНР», котрих ми ж самі називаємо терористами, і які вбивають наших громадян.

Поки ми це все не розплутаємо, поки не сформулюємо у державних планах і головах людей спільне розуміння пріоритетів політики, коли йдеться про повернення нашої території, коли йдеться про війну, доти будемо, мов сліпі кошенята, блукати у «гібридній» війні, не маючи змоги належно реагувати на черговий акт війни, вчинений Росією. І визначатися треба якнайшвидше. Бо без згаданого спільного розуміння ми ніколи цю війну не виграємо – ні сьогодні, ні завтра, ні через роки.

Юрій Сандул. Київ.