Троє з Донбасу. Кого відправити на переговори в Мінськ?
Це право українців – вирішувати, що робити з окупованим Донбасом: забрати його назад або віддати Раші. Але якщо повертати, то, як вважає Євген Марчук, потрібно починати з ним діалог. Не з Захарченком і Плотницьким, ні. З людьми Донбасу.
І якщо так, то кому довірити роль перемовника?
...Коли нещодавно росіяни полізли до нас з обіймами в рамках кампанії: «зрозуміти один одного», в коменти до однієї московської волонтерки увірвалася письменниця з Луганщини Олена Степова. Як буревій:
«Варю, Варю, погано це все закінчиться. Я маю на увазі твою любов до сепаратизму, зрадництва та служінню лукавому. Україна зачищає Донбас від окупанта. Якщо для очищення Донбасу та нормалізації життя його мешканців потрібно відстрелити камуфляженосних пополченців, це право України. Росіяни і особисто ти не маєте морального права постити картинки на тему війни, крім як "ми винні, ми окупанти, ми вбивці". Росіяни, гоу хом за поребрик!»
Ось така думка жительки (до недавнього часу) Донбасу.
Ще два роки тому автор коммента і його адресат, наскільки пам'ятаю, обмінювалися реверансами, зустрічалися, як рідні, пили чай. Можливо, міркували про братерство інтелектуалів Росії та України. Та ми й самі тут, у Києві, були розчулені російським «бла-бла-бла» у перші місяці війни.
Але давно вже стали іншими. І Донбас теж. Той, який змушений був стати переселенцями. Відразу після втечі, на новому місці вони спочатку були тихі й мовчазні. Уважно спостерігали за нашою поведінкою, часом губилися, не вписуючись у наш стиль, лякалися мови.
Але це спочатку. З кожним днем їхні оцінки ставали жорсткішими, ненависть до окупанта щирою. І тільки любов до тих, кого залишили в Донецьку і Луганську, залишається такою самою.
Дивно, але найбільше прихильників блокади ОРДЛО я знайшов серед них. Починаючи з тієї ж Олени Степової...
Війна висунула її в перші ряди. З активістки, яка жила і працювала в місті Свердловську (нині Довжанськ) Луганської області, вимушеної переселенки, яка дізналася, що таке доноси і катівні ЛНР, Олена виросла в постать всеукраїнського масштабу. У її рядках світиться нескінченний смуток і нескінченна любов до своїх бідних земляків. Її стосунки з родиною – драматичні. В інтернеті можна знайти текст листа, надісланого їй батьком в перші дні війни з-під Воронежа: «Тримайся, ми озброюємо наших хлопців. Скоро ви будете в Росії. Ми вб'ємо всіх бандерівців»...
Дружба в ФБ у нас з Оленою не склалася, вона забанила мене за мої «негуманні» відгуки про мешканців її малої батьківщини. Але я так само стежу за її публікаціями, і так само безмежно поважаю.
...Її тезка і колега по письменству, професор ДонНУ Олена Стяжкіна у квітні 2014-го їздила до Москви. За присудженою їй літературною «Російською премією, і з дурною мрією: відкрити очі росіянам». І лише «коли, ось це, що там в Кремлі сидить, отримало дозвіл від того, що там теж сидить, на агресію проти України, - напише пізніше, - тоді з мене ніби шкіру зняли. Стало цілком очевидно: це – моя країна, це – агресор, і це абсолютно неприпустимо».
Олені довелося виїхати з Донецька разом з ДонНУ їм. Василя Стуса. Пише книги російською. Але нехай це не нервує патріотів. Просто російська у неї яскравіша. Зате наукові праці - українською. І вона, як сама зізналася, все більше проникає в її розмовну мову...
У тому самому університеті викладає ще одна вчена з ДонНУ: професор політології Тетяна Нагорняк. Та сама, що у квітні 2014-го, в прямому сенсі слова, утримувала двері кафедри історії України від «ополченців», які рвалися на штурм.
Вона до останнього підтримувала надію у колег і подруг: «Нонно, закінчуй панікувати! – писала в ФБ. – Що такого трапиться 11 травня? (окупанти оголосили «референдум» - ред.) Йдемо 25-го – обираємо президента, у жовтні – парламент і відновлюємо Україну. Якщо є сумнів, то сепаратистам вдалося тебе налякати й переконати. І мені шкода».
Тими днями ми разом переживали перший біль від зради російської ліберальної журналістики. І Тетяна з припискою «розчарувало» перепостила блог Юлії Латиніної, під абсолютно диким заголовком: «Донецькі злодії вибрали Україну і почали зачищати Донбас від сепаратистів»...
Скільки повинно було пройти днів, щоб ми всі зрозуміли: росіян на гарматний постріл не можна підпускати до обожненої ними ролі «виразників сподівань Донбасу», і навіть до функції простих листонош – між тими, хто по цей бік лінії фронту, і тими, хто по той. Дуже образна метафора як на сьогодні – «на гарматний постріл»...
І «виразниками», і «листоношами» між нами повинні бути інтелектуали Донбасу, ті, хто здатен піднятися над політичною метушнею і жахливими реаліями, щоб побачити майбутнє.
«Чому ми думаємо, що ось поїхали – значить молодці, а ті, хто залишилися – вони там всі однакові негідники! – Задається питанням Стяжкіна. – Тому що у травні 2014 року вже була окупація. Правда? У квітні вже була! Вони зривали прапори, а ми не віддали своє життя за них... Нам просто більше пощастило, що вистачило сил зробити це з собою. Але це не скасовує момент співучасті...»
І далі емоційне: Чи є сьогодні український патріотичний опір в Донецьку? «Так, є! Я не думаю, я знаю. Я пишаюся тим, що знаю цих людей, що у них є ці сили».
Хто у нас в країні представляє на переговорах по Донбасу український опір? Хто висловлює думку тих півтора мільйона наших громадян, хто змушений був тікати від окупанта?
Чому путінські ляльководи тягають з собою в Мінськ Захарченка та Плотницького, а від нас туди їздить самозванка Савченко і вічний Медведчук? Чому немає тих, хто там живе, хто знає, чим дихає Донбас, і знає звичаї його людей?
Олена Степова, Олена Стяжкіна, Тетяна Нагорняк. Красиві, розумні, рішучі. Чому б нашій владі не залучити їх до переговорів в Мінську. Або в будь-якому іншому форматі, якщо Мінськ почине в бозі?
Як було б символічно! З російської сторони – два бандита, з нашої – три інтелектуалки. Відчуваєте різницю? Чим не обличчя майбутнього, українського Донбасу? Для європейських ЗМІ - відкриття.
Ау, начальники, запросіть їх!
На цьому можна було б і поставити крапку. Але за питанням, чому за минулих три роки інтелектуальну еліту Донбасу не залучили до переговорів, криється інше, більш загальне: чому вона, ця еліта, досі не присутня в нашому інформаційному середовищі? Адже я назвав лише три імені, і впевнений, що таких – сотні, якщо не тисячі. Де вони всі?
Можливо, їхні думки та висновки не в тренді, не у мейнстрімі? Адже вони не можуть так само віртуозно, як спритні київські шоу-мени, коментувати головні проблеми сучасності - відірваний рукав Лещенка, підтяжки обличчя Тимошенко, фабрики Порошенка і сміття Садового?..
Можливо, ми ще не відчуваємо їх своїми? Чи вони нас? «У реальності кожен з нас повинен був постійно доводити, що ми – українці», сказала колись Нагорняк в інтерв'ю нашому агентству. Невже ми досі чекаємо від них зради?
А може, все навпаки, і вони бачать далі нас, відчувають всією своєю обпаленою шкірою крихкість світу і самої української державності?
Після того, що росіяни зробили з Донбасом, пише Стяжкіна, «тепер я дмухаю на воду. Тепер я головний конспіролог України. Тепер я бачу заколот, невипадковість у всьому. Тепер в будь-якій деталі я бачу можливість розлому, розриву, нападу. У всьому! Я завжди буду платити цю ціну неготовності зрозуміти, що саме так готується війна, вторгнення...»
Один чиновник бовкнув, і багатьом сподобалося, що на Донбасі люди «геть усі насильно завезені». Це так вписується в міф про «злодіїв і манкуртів», який обслинюють не перший рік люди зі стертою пам'яттю!
Але я пам'ятаю кінець горбачовської Перебудови і перші роки Незалежності, і безліч демократичної інтелігенції, яка приїхала до Києва зі Сходу, журналістів, громадських активістів, колишніх дисидентів. Їх було чимало біля витоків нашої державності...
Де ж вони тепер?
Боюся, що ми їх проміняли на валізи з грошима... Коли? А коли Чорновіл відмовився від посади прем'єра, поступившись нею комуністам, коли націонал-демократи Юхновський та Пінзеник «освятили» присутністю уряд «червоних директорів» Кучми, а пізніше націонал-державник Марчук воював з тим же Кучмою в одній Канівській упряжці з соціалістом Морозом, комуністом Ткаченком, і нинішнім зрадником Батьківщини Володимиром Олійником. Коли трохи пізніше націоналісти йшли в колонах УБК рука в руку з донецьким комуністом Симоненком. А потім Ющенко у 2002-му шукав згоди у Ахметова на те, щоб зібрати з НУ та ПР більшість. А пізніше – підписуючи Універсал з Януковичем. А потім з ним же домовлялася Тимошенко, готуючи «ширку» під майбутню Конституцію...
Хто і коли з націонал-патріотів шукав соратників серед донбаської інтелігенції? Вже й не пригадується... Так, у них були розбіжності щодо мови. Але ж і олігархи Донбасу говорили російською. Правда, у них водилася валюта...
Їх немає в ареопазі наших моральних авторитетів. І якщо ми хочемо почути захід України, то звертаємося до Любомира Гузара та Ярослава Грицака, а якщо Донбас – усе ще до Ахметова та Тарути.
Що таке «впливовість»? – розмірковував колись Любомир Гузар над черговим рейтингом «100 найвпливовіших людей України». – На що вони впливають? На грошові потоки? На схеми? Чому тут немає тих, хто впливає на уми і на совість?..
Ми сьогодні жорстоко рвемо з Донбасом. Ми ставимо питання: «Що краще – зберегти націю ціною розпаду країни, або країну – ціною розпаду нації?», не розуміючи, що нація та країна, за визначенням, нероздільні.
І, хто знає: може, втомлена нація віддасть ворогові частину країни?
Але перед тим, як ми приймемо рішення, давайте зрозуміємо, що в цьому винна не тільки інтелігенція Донбасу – вона якраз відчуває свою провину – але і наша. Ми самі залишили її без підтримки, наодинці з бандитами, олігархами та путінськими посіпаками.
Давайте вислухаємо її хоч тепер.
Євген Якунов. Київ.
