Українцям не варто кепкувати над виборами президента Туркменістану

Минулої неділі у Туркменістані чинний глава держави Гурбангули Бердимухамедов знову, вже втретє, переміг на виборах президента. Трішки більше інформації про 97,69% голосів «за» і явку у 97,27% виборців ось тут.

Якогось помітного інтересу туркменські вибори в Україні не викликали в силу відсутності будь-якої інтриги, тільки іронію та навіть кепкування. Тим часом не нам іронізувати над туркменською «демократією».

Пересічний українець ставиться до влади так само, як і туркменський: як до сторонньої, незалежної від їх волі, сили, яка карає і милує. І для нас, і для них влада - чужа. За останні 26 років скільки різних виборів пройшло в Україні, але результатами скількох з них ми задоволені?

За Кучми і Януковича у нас була президентська республіка, за Ющенка і Порошенка – парламентсько-президентська. Однак більшість українців не знає і не відчуває різниці. Ми вибираємо Президента як верховного хазяїна країни, від якого залежить геть усе – зарплата, пенсія, демократія, рівень корупції, якість правосуддя і перемога у війні. Ось і туркмени так само вибирають, точніше – мовчки погоджуються, хазяїна. Тільки й різниці, що ми свого президента можемо голосно лаяти, а туркменам це суворо заборонено (а якби дозволили, то ми б зі здивуванням побачили, скільки туркмен насправді зовсім не боготворять свого лідера). Так, можна погодитися, що відсоток українців, які розуміють принципові недоліки нашої політичної системи, і навіть відкрито борються з ними (Майдани), більший, ніж такий самий відсоток туркмен. Однак, по-перше, такі українці не становлять більшості громадян України, по-друге - ця різниця поки що так і не привела, попри два Майдани, до якісної зміни політичної системи в Україні. Тож нічого нам сьогодні пишатися перед туркменами та іронізувати з їхніх виборів.

Але інше питання: навіщо Гурбангули Бердимухамедову, та й не тільки цьому лідеру деяких країн – спадкоємців республік колишнього СРСР, ота процедура під назвою «вільні демократичні вибори»? Ніхто ж не вірить.

Головним мотивом, що змушує авторитарних правителів вдаватися до такої здавалося б безглуздої справи, як проведення фіктивних виборів, є потреба у дружніх, або хоча б не відверто ворожих, стосунках з демократіями Заходу. Які б тоталітарні, авторитарні та інші недемократичні режими не існували на планеті, всі вони намагаються щось у Заходу матеріальне – гроші та технології – виманити, бо у Заходу це є, а у них нема. Демократичний світ – багатий в усіх відношеннях, а недемократичний -  навпаки, бідний практично теж у всіх відношеннях. Виманюють, звісно, товаром, який Заходу особливо потрібен – енергоносіями, рідкісними ресурсами, територіями під військові бази та дешевою робочою силою. Але для жвавої торгівлі усім цим потрібно дотримуватися певних правил пристойності перед громадами демократичних країн (від яких так залежні тамошні уряди), котрі, ось такі вони! – дуже переймаються абстракціями на кшталт «права людини», «гуманізм», «демократія», «вибори», тощо. І якщо ці громади аж надто зачепити кривавою практикою недемократичного правління в якійсь країні, то торгівля цієї країни із Заходом обов’язково суттєво постраждає. Тож треба тій громаді подавати якщо вже не справжню демократію (на таке недемократія, звісно, не здатна), то хоча б її видимість. Як-от у Туркменістані: «багатопартійна» система і дев’ять кандидатів на виборах президента.

Між іншим, саме завданням забезпечення видимості демократії пояснюється та швидкість і жорстокість, з якою недемократичні режими розправляються зі своїми дисидентами та іншими поборниками демократії та прав людини. Логіка тут дуже проста: якщо перших опозиціонерів швидко не придушити, опозиційний рух неминуче розростеться, стане потужним, і тоді на його придушення потрібно буде не тільки витратити більше часу і сил, а й, головне, не обійдеться без згаданої кривавої практики, яку громади Заходу не зможуть не помітити.

Добре тому недемократичному правителю, хто по мінімуму залежний від Заходу, і може прожити (так, принаймні, цьому правителю здається) і без найпередовіших досягнень людства.  Тоді можна повністю чи частково чхати на демократичні декорації, зводячи до нуля ризик втрати влади через примхи нерозумних підданих. Ось компартія СРСР – владна еліта могутньої військової та надбагатої ресурсами держави - так і вважала, тому всенародних виборів лідера країни не проводила, а свою керівну роль навіть записала в конституцію. Однак і ця еліта мусила, ще з часів Сталіна, розігрувати комедію всенародних виборів до парламенту, і вона, зрештою, заради прихильного ставлення багатіїв із Заходу, без якого їй «світив» повний гаплик внаслідок програшу у «холодній війні», зреклася комуністичної фразеології і мусить витрачати купу грошей та зусиль на імітацію всенародних виборів президента Росії. Ось такий нині стійкий світовий тренд: хочеш жити – показуй, що ти демократ. До речі, нинішній Китай у цьому сенсі поки що повторює шлях СРСР: вважає себе настільки могутнім і незалежним від Заходу, що може верховну владу (кільканадцять чоловік) формувати і без участі усіх громадян на прямих, всенародних і таємних виборах. Побачимо, чи повторить компартія Китаю долю компартії СРСР.

Юрій Сандул. Київ.