Стратегія Росії на Донбасі: шантаж, шантаж і ще раз шантаж

Бойові дії навколо Авдіївки не вщухають, та й по всьому фронту теж стріляють дедалі інтенсивніше. Кількість загиблих українців – солдатів і цивільних – збільшується. В Україні експерти і політики розмірковують, пропонуючи відповіді на питання: що це все значить і до чого призведе? Чи не до великої війни, себто до масштабного ворожого наступу?

А що з цього приводу кажуть самі росіяни?

Звісно, вони брешуть. Однак, по-перше, іншого ми від них не почуємо, тож мусимо вдовольнятися аналізом брехні. По-друге, ми ж знаємо, що це брехня, і можемо  оцінювати її «від супротивного», тобто, шукати, яку правду ця брехня прикриває. Зрештою, ніхто не скасовував давню істину, що брехун обов’язково мимоволі десь проговориться. Нарешті, по-третє, Росія навіть мусить брехати так, щоб ті, хто слухає цю брехню, правильно зрозуміли, чого Росія насправді хоче. Інакше б росіяни просто захоплювали б Україну силою зброї, нікому нічого не пояснюючи.

Отже, ось як брехав постійний представник РФ в ООН Віталій Чуркін учора на засіданні Ради Безпеки: «Метр за метром відвойовуйте, будь ласка... Ось скільки повинно людей загинути, щоб вони метр за метром пройшли від Авдіївки до українського кордону? Скільки солдатів українських повинно загинути і мирних громадян? І це в умовах, коли існує політична альтернатива, узгоджена з участю президента Порошенка два роки тому».

Як на мене, зрозуміліше збрехати просто неможливо. Усі, хто хоч трохи, як то кажуть, «у темі» і хоч трохи знає росіян, без особливих зусиль перекладуть Чуркіна: «Ми захопили частину української території і вибити нас звідти силою ми нікому не дозволимо. Хочете спробувати – будь-ласка! Ми не проти постріляти. А якщо не хочете, щоб війна тривала і далі, щоб гинули люди (і військові, і цивільні), тоді хай Україна підписує капітуляцію, тобто – мир на наших умовах. Тим більше, що ми це запропонували два роки тому, а Порошенко погодився. Або мир на наших умовах, або – безкінечна війна». Банальний, а тому цілком зрозумілий шантаж.

А щоб у нікого не виникало і найменших сумнівів, чи правильно він зрозумів брехню Чуркіна, того негайно підтримав Дмитро Пєсков, прес-секретар Путіна, висловивши впевненість-надію, що у ДНР/ЛНР вистачить боєприпасів, аби стримати українську армію. Тут переклад вже зовсім легкий: «Якщо хтось сподівається, що у Росії не вистачить військових ресурсів на затяжну «гарячу» фазу протистояння на фронті, то не сподівайтесь».

Повторимо, сказано достатньо зрозуміло. Однак виникає наступне питання: чи не приховує ця зрозуміла брехня щось неочевидне, насамперед – підготовку Росії до масштабного наступу?

Це питання не зникає останні принаймні років два, а за великим рахунком – з червня 2014 року, коли українська армія і добровільні батальйони почали звільняти Донбас від російських найманців і сепаратистів. За цей час вже цілком очевидною стала відповідь: Росія не може або не наважується вдатися до масштабного вторгнення в Україну, оскільки: 1) не має достатніх гарантій військового успіху і, навпаки, прораховує, що колосальні людські втрати їй гарантовані; 2) не має достатніх військових сил на надійну окупацію величезної території; 3) боїться наджорсткої реакції Заходу, тобто, коли його відповідь не обмежиться чимось на зразок «глибокої стурбованості» та нинішніх санкцій. Гарантій жорсткої відповіді Заходу не існує, але, з іншого боку, жодний притомний аналітик не наважиться напевне стверджувати, що вона неможлива. А ризик для росіян занадто великий.

Щоправда, абсолютно виключати можливість вторгнення не можна, але треба усвідомлювати, що теоретично воно можливе лише в ситуації повної безвиході для Росії. Такої ситуації поки що нема, і невідомо, чи взагалі буде.

Наразі стратегія Росії обмежується дозованим застосуванням військової сили, рівно стільки, щоб демонструвати: 1) безперспективність будь-яких наступальних військових дій української армії; 2) готовність за потреби негайно задіювати на Донбасі військову силу без оглядки на зойки західних гуманістів. Очевидно, що стратегія розрахована на те, що і Захід, і Україна зрештою не витримають військової напруги і погодяться на російські умови закінчення конфлікту (війни).

Якщо така оцінка мотивів дій росіян на ескалацію військових дій правильна, а Україна не піде на капітуляцію, то нас чекає затяжна і періодично дуже кривава війна з Росією. Висновок не новий, майже банальний, але, на жаль, єдино реальний. Покінчити з такою війною може лише принципово більша і якісніша допомога Україні від Заходу, насамперед, від США – дипломатична, економічна і, головне, військова у вигляді надання нам летальної зброї. На даний момент така допомога виглядає утопією, особливо з урахуванням того, що Європа Путіна боїться, а нова адміністрація США хоче по-новому «перевантажити» стосунки з Росією. Однак утопія може перетворитися на реальність, бо, по-перше, «перевантаження» не буде вічним, а тим більше не будуть вічними, в сенсі стійкими і стратегічними, можливі домовленості між Путіним і Трампом. А по-друге, Україна цілком здатна змінити ставлення Заходу до себе, якщо політичні та економічні реформи в країні будуть послідовними, рішучими та ефективними. Тоді у Заходу з’явиться реальний економічний інтерес в Україні, причому настільки реальний і значний, що його варто захищати і дипломатично,  і економічно, і збройно. А це, і лише це, означатиме повний провал російської стратегії щодо України і, як наслідок, нашу реальну, омріяну століттями, незалежність від Москви.

Юрій Сандул. Київ.