До питання про «часткову волю» української журналістики
У новому звіті Freedom House «Свобода у світі-2017» Україна потрапила в категорію «частково вільних країн». Примітно, що три роки підряд – з 2006 по 2008 роки Україна визнавалася вільною країною, а от з 2008-го до 2012-го року сталося найбільше зниження показників, які характеризують демократію. Тому в 2013, ще за Януковича, Freedom House визнала Україну частково вільною…
А що ж тепер? Чому ми за три роки по революції Гідності досі вільні «частково»? У цьогорічному звіті серед факторів, які вплинули на рівень політичних прав і громадянських свобод, називають корупцію. Але як, цікаво, вона впливає на рівень медіа, коли є аксіома: країн абсолютно вільних від корупції не буває. Скажімо, добре відомо, що у найвпливовіших світових медіа часто трапляються публікації за гроші. Так що, США з Британією теж «частково вільні». Ще в обґрунтуванні такого рішення говориться про «політичний пресинг та напади на журналістів-критиків та медіа-організації, що погіршує ситуацію у ЗМІ». А якщо насправді, без загальників?
Взагалі-то, Freedom House уже досить давно до України ставиться з якоюсь особливою «увагою» та «приязню». Найсвіжіший приклад? Буквально пару тижнів тому у Freedom House засудили заборону трансляції в кабельних мережах України російського телеканалу «Дождь», чомусь не згадавши, навіть, що демонстрація карти з Кримом у складі РФ є брутальним порушенням української Конституції. Хіба це не «потягнуло» за собою обмеження для такого ТБ в будь-якій країні зі списку «100% вільних»?
А про які факти політичного пресингу журналістів йдеться? Останнім часом, щось не доводилося чути про подібне у медійному середовищі…. Втім, аби не здаватися упередженими, ми звернулися до авторитетних українських журналістів, глав професійних об’єднань – які випадки «політичного тиску» на колег їм відомі?
Тетяна Лєбедева, почесна глава Незалежної асоціації телерадіомовників, теж не змогла пригадати випадки політичного тиску на журналістів за останній час: «Якби це були непоодинокі випадки, а системні – це завжди буває відчутно і одразу стає широко відомо. Це зараз не є головною проблемою в медіа».
Своє здивування висловила і Оксана Романюк, виконавчий директор Інституту масової інформації. «Можна згадати про ситуацію з сайтом «Миротворець», коли журналістів називали колаборантами... Але системного політичного пресингу ми не фіксували, хіба що, можливо, ззовні це виглядає інакше», - сказала Оксана Романюк. Вона також повідомила, що за минулий рік в ІМІ зафіксували зниження кількості нападів на журналістів майже вдвічі – із 58-ми у 2015 до 30 у 2016-му. Хоча, за словами Оксани Романюк, кількість зафіксованих перешкоджань журналістській діяльності залишилася майже на тому самому рівні, хіба що незначно зросла: зі 100 в 2015 році до 108 у 2016-му.
А от Сергій Томіленко, в.о. голови Національної спілки журналістів вважає, що журналісти не почуваються захищеними, оскільки за порушення їхніх прав, а такі прецеденти трапляються, винних не було покарано. Він розповів, зокрема, про дві справи за фактом побиття журналістів під час виконання професійних обов’язків, які не розслідувалися фахово: «Перша справа - побиття працівниками міліції в лютому 2014 року Ігоря Єфімова – фотокореспондента з Черкас. У грудні 2016-го суд виправдав єдиного підозрюваного у цій справі. Друга – побиття знімальної групи СТБ в Харкові тітушками і міліціонерами теж у дні Євромайдану. Наші колеги зневірені, - каже пан Томіленко, - оскільки, швидше за все, винних у побитті журналістів у Харкові теж не покарають».
Що й казати, атмосфера для роботи журналістів у нашій країні нині не проста. Утім, як і в абсолютній більшості держав світу. Скажімо, хіба безхмарно складалися і складаються донині стосунки американських медіа з претендентом, а нині з президентом США Дональдом Трампом? І як це Штати досі не потрапили в «обмежено вільні»? Куди Freedom House дивиться?
Укрінформ звернувся до представництва Freedom House в Україні, аби дізнатися – які конкретні випадки стали приводом говорити про політичний пресинг на журналістів в Україні.
Метью Шааф, директор представництва Freedom House в Україні:
"У звіті, який ми опублікували, розглядаються події 2016 року. Одним із найякскравіших прикладів тиску на медіа стала публікація сайтом "Миротворець" персональних даних журналістів. Ця публікація супроводжувалась закликом до їх осуду і переслідування начебто за "співпрацю з терористами". Влада не лише не вжила заходів, щоб захистити журналістів, але і в особі міністра внутрішніх справ схвалила дії "Миротворця". Крім того, за даними ІМІ, протягом року ми бачили чимало кримінальних правопорушень щодо журналістів, які мають належним чином розслідуватись".
Отже, таки скандал довкола сайту «Миротворець» у Freedom House вважають яскравим прикладом саме політичного тиску. Але давайте пригадаємо: діяльність «Миротворця» було призупинено саме на вимогу державних органів. Про це йшлося в заяві сайту «Миротворець»: «З огляду на реакцію, яку викликала публікація списку журналістів, акредитованих терористичною організацією "ДНР", вимоги Уповноваженої з прав людини Валерії Лутковської і постійно стурбованого Євросоюзу, а також антиукраїнськи налаштованих журналістів України на чолі із заступником міністра інформаційної політики України Тетяною Поповою, Центр "Миротворець" прийняв непросте рішення про закриття сайту». Невдовзі, 19 травня, «Миротворець» відновив свою роботу.
Але головне не це, а те, що сайт «Миротворець» є не державною структурою, а приватним ресурсом, а відтак незрозуміло, чому Freedom House прив’язує його діяльність до політичного тиску. Навіть більше - на той час, коли стався скандал із публікацією списків акредитованих на окупованій території журналістів, прокуратурою Києва 11 травня 2016 року було відкрите кримінальне провадження за фактом публікації на сайті "Миротворець" особистих даних журналістів. Проблема широко і вільно обговорювалася і думки громадянського суспільства абсолютно демократично розділилися між тими, хто засуджував сайт, який поставив під загрозу безпеку працівників медіа, і тими, хто підтримав «Миротворець». Єдине, про що у тій дискусії і близько не було це, власне, політичного тиску. Воно й правда, складнувато державі Україна «політично тиснути» на зарубіжних журналістів, які переважали у списку «Миротворця»…
В українських медіа є багато болючих проблем, і ми їх бачимо. Приміром, наше законодавство дозволяє різноманітним прес-службам вимагати від журналістів так звані «інформаційні запити на отримання публічної інформації». Матеріал готується оперативний зараз, а відповіді на ці папірці можна чекати тижнями. Не знаю, чи це є «політичним тиском», але знущанням з журналістів і журналістики - можна вважати точно. Ще гірше – кримінальні справи щодо злочинів скоєних проти журналістів під час виконання службового обов’язку часто розслідуються повільно, а часто з метою (якої ніхто не приховує) скоріше закрити. Але стосується це не лише медіа, а всіх сфер суспільного життя. І українські медіа, до речі, про це регулярно сповіщають, іноді навіть, добиваючись результативності своїх публікацій.
У нас, на жаль, дуже багато питань «зависають» подібним чином, роками залишаючись без відповіді. Зокрема, і щодо вибіркової прискіпливості деяких шанованих міжнародних організацій…
Юлія Горбань, Київ.
