Бій біля Авдіївки, або Чому від війни не можна втекти
Третій день йдуть запеклі бої у авдіївській промзоні. Артилерійські обстріли російських окупантів пошкодили електропостачання Авдіївки, і тепер місту реально загрожує цілковита втрата, за температури повітря мінус двадцять градусів, електрики, а отже тепла і води. Питання вже стоїть так, що можлива евакуація всього міста (на сьогодні там 22 тисячі мешканців, і евакуація інвалідів та важкохворих з лікарень вже йде) і повна зупинка Авдіївського коксохімічного заводу, від продукції якого залежить робота близько 40% металургійної галузі України.
Тобто, внаслідок загострення ситуації на фронті Україна отримала перспективу гуманітарної катастрофи у прифронтовому місті та величезної економічної проблеми. Створивши нам такі гострі негаразди, росіяни, можна сказати, певної мети досягли. Власне, заради цього – створення нам надважких проблем, з якими, за задумом кремлівських стратегів, українська держава не зможе справитися і тому буде змушена визнати свою поразку у протистоянні з Росією – і виникають періодично збройні загострення на Донбасі.
Ідея спочатку добитися стійкого припинення вогню, а потім вирішувати політичні та економічно-соціальні проблеми Донбасу – схоже, нереальна в принципі. Тим часом вона – головне, на чому тримаються «мінські угоди», принаймні їх так трактують наші партнери по нормандському формату - Німеччина з Францією. Зовні ця ідея логічна і дуже приваблива (гуманізм, перестати вбивати людей, тощо), але, на жаль, нездійсненна. Бо найголовнішою проблемою є війна та її наслідок - окупація частини української території, а не просто стрілянина на фронті, всі інші, в тому числі як повернути Донбас в Україну, прямо залежать від неї. Покінчити з війною суворим дотриманням угод, які противна сторона демонстративно не виконує і не збирається виконувати – неможливо. Покінчити з війною можна лише перемогою або поразкою.
Оскільки ні те, ні інше наразі для України неможливе, то війна триватиме, хто б що не казав чи думав. А це означає для нас сумну реальність: загострення на фронті, подібні до того, що відбувається зараз під Авдіївкою, і, як наслідок - загибель наших воїнів, були раніше і обов’язково виникатимуть пізніше.
Є й інша конкретна причина, через яку російські війська вдалися до масованих артилерійських та мінометних обстрілів із важкої зброї, застосування якої заборонено «мінськими угодами». Про неї висловилися чимало коментаторів. Йдеться про намір Путіна показати російську міць і російську непоступливість напередодні дуже ймовірних російсько-американських перемовин про умови загального замирення на Близькому Сході та Східній Європі. Це називається «зміцнити переговорні позиції». Путін демонструє свій головний козир - готовність вирішувати проблеми силою, ту готовність, якої немає ні в європейців, ні в американців. Можливо, це просто збіг, що Авдіївку обстрілювали з важкої артилерії у той час, коли президент України поїхав розмовляти з канцлером Німеччини, але в будь-якому випадку вийшло так, що в Берліні розмовляли не двоє, а троє: Порошенко, Меркель і Путін. Останній вирішив «долучитися» до німецько-українських перемовин саме в такий спосіб: показати, що сила на його боці, і, мовляв, нема сенсу проти мене про щось там домовлятися.
Треба визнати, що загалом Путін діє обережно, застосовуючи силу дозовано, лише тією мірою, яка необхідна, щоб демонструвати готовність до великої війни, але таку війну не починати. Тобто, шантажувати можливістю великої війни і Україну, і Європу, і США. Він не кидається в генеральний військовий наступ на об’єктивно меншу і тому слабшу на сьогодні українську армію, розуміючи, що такий наступ може змусити тих же європейців до рішучого дипломатичного, економічного а, можливо, й військового спротиву Росії. Він боїться заганяти і Україну, і Європу у глухий кут, тобто, доводити ситуацію до такого стану, коли і Україні, і Європі не залишиться нічого іншого, як воювати з максимальним напруженням сил. Що означатиме неминучу, раніше чи пізніше, нищівну поразку Росії. Так ризикувати Путін не хоче, він і його компанія зовсім не авантюристи.
Як позитив усіх подій на фронті за останні три дні можна відзначити те, що українські війська, схоже, отримали від верховного командування наказ (чи дозвіл?) на жорстку відповідь окупантам аж до переходу у контрнаступи там, де це дозволяє ситуація. Звісно, це навряд чи зовсім відіб’є охоту агресору до провокування гарячих сутичок на фронті, але воно безумовно ламає розрахунки політичного керівництва Росії на переможну демонстрацію російської військової переваги. Бо коли твоїм воякам «дають у зуби», коли вони тікають і здають супротивнику опорні пункти і територію, то твоя ціна на дипломатичному «базарі» неминуче падає.
Як не тікай від війни, вона однаково прудкіша. Обов’язково наздожене і змусить жити за своїми правилами. Від війни не можна тікати, її потрібно зустрічати очі в очі, лише тоді вона відступає. І лише неухильне дотримання цієї нехитрої істини забезпечить, у кінцевому підсумку, нам перемогу.
Юрій Сандул. Київ.
Перше фото: Сергій Лойко
