Дбати про людей на непідконтрольній території - частина наших міжнародних зобов'язань
- Скажімо так, там це доступно. Насправді, наші продукти кращі й дешевші, ніж ті, які продаються на НКТ (неконтрольовані території).
Гуманітарно-логістичні центри і зараз діють, але не всюди. В Зайцевому, наприклад, перенесли. В деяких населених пунктах, наприклад, в Станиці Луганській - там його не треба створювати. Якщо ти перейшов міст, лінію зіткнення, одразу потрапив у населений пункт, і там все є: банк, ринок, магазин. Все робиться для того, щоб людина була ближче до різного роду послуг: адміністративних, соціальних, медичних, банківських , - їх потрібно робити найближчими до лінії зіткнення.
- Мені здається, що нема суспільного консенсусу з такого питання. Чи треба вважати тих три мільйони людей з непідконтрольних територій нашими людьми? Вони покликали Путіна, вони самі винуваті. Чи вони жертви пропаганди, які все одно є нашими? І якщо вони наші, то ми даємо їм воду, світло, тепло, їжу, даємо право перетинати лінію зіткнення.
- Дбати про людей на непідконтрольній території - частина наших міжнародних зобов'язань. Але давайте подивимося по-людськи, давайте повернемося до того, що я назвав «зв'язками». Одні родичі живуть на контрольованій території, а інші - на неконтрольованій, хтось батьків їде відвідати, хтось - дітей, везуть при цьому якісь продукти харчування. Люди дбають про своїх рідних, і виступають, скажімо так, як провайдери соціальної послуги, фактично замість органів влади, які там, на жаль, не можуть функціонувати. А бізнес? Це що - не зв'язки між людьми? Керівництво компанії та частина працівників компанії працює на підконтрольній території, а частина трудового колективу працює на непідконтрольній території, ми маємо розірвати виробничий цикл? Тим більше, що цей бізнес сплачує податки до Державного бюджету України. Це ж зв'язок між людьми. Далі. Культурні зв'язки. Так, там позбавляють всього українського, там практично немає можливості отримати культурну послугу, або взагалі бути частиною українського культурного простору. Однозначно, українські громадяни не повинні випасти з нашого культурного поля. Десь ми можемо подати сигнал, десь ми можемо передати газету, десь ми можемо просто сказати: шановні, в кого буде можливість і час, перетинайте лінію зіткнення, приїдьте, наприклад, у Бахмут і сходіть на художню виставку або поставте свої картини, послухайте українського композитора, можете скористатися будь-якою можливістю, але ми не хочемо, щоб ви полишали нас. Ми хочемо, щоб ви були частиною нашого спільного культурного поля. Якщо вам нецікаві класичні напрямки, то давайте говорити про концерти відомих українських виконавців, які також будуть приїжджати поближче до лінії зіткнення. Хтось відгукнеться з непідконтрольної території, хіба це погано? Дитина хоче вчитися в українському ВНЗ, але два роки там в школі вона вчилася з відмінностями, які є на непідконтрольній території, що ми - не надамо їй шанс додатково здати іспит, або адаптувати наші освітні практики для того, щоб вона могла бути студентом в українському вищому навчальному закладі? Тим більше, у нас велика кількість переміщених ВНЗ з Луганської та Донецької областей.
В міністерстві працює багато внутрішньо переміщених осіб, ми знаємо , що у них серце і душа болять за тих, хто там залишився. Там їхні родичі, які говорять: ми хочемо бути частиною українського суспільства, чому ви нам відмовляєте в такому праві? Ці люди підтримують цілісність і єдність України. Але вони не можуть висловитися про це відкрито, бо отримають одразу, як мінімум, прикладом по голові; як максимум, просто зникне людина, або її публічно, навіть, позбавлять життя. Бо так чинили з кожним, хто виступав за Україну відкрито.
Одна справа, говорити це в мирній, умовно скажемо, спокійній частині України, інша справа - висловити свою позицію там. Згадайте донецький Євромайдан: що з людьми робили, голови пробивали, потім спорювали животи.
- Зарізали Чернявського.
- Так. Ми закликаємо їх, щоб вони повстали і протистояли десяткам тисяч найманців? Давайте бути реалістами. І знаєте, ще мене дивує. Не було ніякого плану щодо жителів окупованої частини, то всі кричали - немає плану, немає плану. Тепер є план. Волають: не такий план. Але жодної альтернативи немає, окрім того сумнівного закону про окупацію. В цьому документі - все, що можна порушити в міжнародному праві. Дивіться, в чому різниця? Різниця в тім, що ми досі контролюємо підприємства, досі вони сплачують податки на користь українського бюджету, досі люди працюють на українські компанії - це серйозно відрізняється від того, що є в Криму. В Криму немає українських компаній, ті, які працюють на території Криму, платять російські податки. Натомість, на сході України є сотні компаній, які платять податки в український бюджет. У Донецьку і Луганську не діють російські суди, російська поліція, немає російських органів влади. Там діють так звані проксіз, тобто, посередники, незаконні збройні формування, які навмисно створили - для того, щоб заховатися від конфлікту, сказати: це не ми.
- Вам дорікають, що ви дали інтерв'ю «Газеті.ру».
- Я давав інтерв'ю місцевому журналістові. Маріупольському. Він теж внутрішньо переміщений... Думаю, що, як це буває у ваших колег, він робив інтерв'ю для кількох видань.
- І ви дійсно вважаєте, що дипломатичний спосіб - це єдиний спосіб повернення Донбасу?
- Про мирне вирішення ситуації на Донбасі й про те, що на сьогодні альтернативи цьому немає, багато разів говорив Президент. Моя фраза, що ми обираємо політико-дипломатичний шлях повернення - це не мій особистий курс, а курс держави. Мінські угоди - це що, по-вашому?
- Ну, але Мінські угоди завжди тягнуть питання виборів. А вибори тягнуть обвинувачення у зраді.
- Вибори на непідконтрольних територіях зараз проводити не можна. Це ж очевидно. До речі, в Мінських угодах і в комплексі заходів згадують стандарти Бюро з демократичних інституцій і прав людини. Якщо не буде відповідних умов: засоби масової інформації повинні діяти, мають працювати міжнародні спостерігачі, люди повинні мати право брати участь у виборах, вільно голосувати, а не під дулами автоматів. Ніхто не визнає виборів, проведених без дотримання цих умов. І, до речі, це підтвердили наші міжнародні партнери. Слід забезпечити безпеку, але безпека - це не єдина умова. Є ще вільний потік інформації, доступ кандидатів, можливість бути обраними і можливість голосувати для внутрішньо переміщених осіб. Вони ж поїхали не по своїй волі, а якщо вони хочуть повернутися, чи мають право проголосувати? Звичайно, що мають.
Але ще раз підкреслюю, це політичний аспект. Якщо якийсь політик зробить політичну заяву (часто, щоб просто качнути рейтинг), зараз, отут, у Києві, ви ж не будете щоразу реагувати, заперечувати. Політичні заяви - це справа вашої оцінки, мораль - це справа вашої етики. І не все в житті регулюється політикою. Є речі, які регулюються відносинами між людьми. Є нематеріальна сфера, тонка сфера спілкування між групами людей, яка в підсумку впливатиме і на політику, й на безпеку. Ми хочемо, щоб суспільство було нерозривним, щоб люди з ОРДЛО не втрачали зв'язки з нами. Я не бачу в цьому жодної проблеми.
Лана Самохвалова, Київ