Недогоріла Жанна д'Арк

6288
Ukrinform
На стежці, якою поки що невпевнено й повільно йде наша героїня, її очікує не легка і не приваблива доля перебіжчика

У кожної людини свій Гетсиманський сад, свій шлях на Голгофу, своє відчуття богозалишеності й своє спасіння. І спасіння - воно не в тому, що «минула чаша сія», а зовсім в іншому.

Що було б, якби страту на лобному місці скасували, Жанну д'Арк зробили королевою, Мартіна Лютера повернули з почестями в лоно католицької церкви, Шухевичу запропонували погони полковника НКВД і викладацьку діяльність в радянській військовій академії? Що було б, якби героям не дали змоги випити чашу до дна? Що було б із ними?

Хтось як Галлілей, відрікшись, залишився при своїх ідеях. А інші, як фельдмаршал Паулюс, виторгували собі життя, здавши колег, і до кінця життя клялися у вірності комунізму.

З помилуваною ворогом українською Льотчицею все склалося, як і повинно було статися. Вона пережила міф про себе. І дай Бог, щоб у неї не вийшло, як із Паулюсом. Адже він отримав своє фельдмаршальство, як і вона «геройство», не за реальні заслуги – це була чистісінька політика, якщо не сказати пропаганда.

Вона переконана: в усьому винні політики й ми, журналісти, що розпіарили «народну героїню». «Обманювали ви самі себе всі ці два роки, доки я сиділа, роблячи з мене зірку і героя», - огризнулася на злощасному засіданні комітету ВР з питань нацоборони,  де її спробували вивести із складу комітету.

Це правда. Піарили, і, можливо, незаслужено. Та з ідеологічної точки зору все було правильно. Бо ж народу у важкі часи потрібен був образ - правильний, героїчний - і вона йому там, за гратами, як могла відповідала.

А потім сталося те, що відбувається з добрими футболістами, які мріють стати хорошим тренером. Удару з двох ніг виявляється замало.

Їй би посміятися над почестями на її адресу, самокритично пожартувати і відправитися робити свою справу, як рядовому солдату Батьківщини. Так би й зробила людина з дорослою свідомістю. Але зірка героїні й євродепутатство зобов`язували до чогось глобального, стратегічного! І вона це своє вистраждане глобальне сказала. І вийшло це у неї, як колись у дитинстві з моїм сином, який «відремонтував» стілець за допомогою пластиліну.

Її висміяли, вона наговорила грубощів і нарвалася...

Фото:

Здавалося б, усі знають народну мудрість, що краще отримати на горіхи від друга, ніж знайти розуміння у ворога, краще з другом втратити, ніж з ворогом знайти… Але хто її, цю мудрість, коли слухає? Коли тебе «ніхто не розуміє», а лише висміює, кожне слово співчуття від випадкової людини сприймаєш, як нагороду. А випадковим виявляється зазвичай змій-спокусник.

Колись один відставний майор КДБ розповів, що вербуючи стукачів, ніколи не користався компроматом, і майже ніколи не обіцяв грошей. Варто дати людині відчути свою значущість, зайти «випадково» в кабінет у бутафорному генеральскому мундирі, потиснути руку – і вона вже готова здати всіх. Тим більше що список тих, кого було б добре покарати, має в голові кожен із нас.

Захарченко і Плотницький, такі поважні «вожді», яким підконтрольні десятки тисяч добре озброєних людей, ставляться до неї шанобливо, вважають за свою. Я навіть упевнений, що під час особистих розмов вони гаряче підтримують Льотчицю в її ідеях масштабної перебудови України, землі та всесвіту. Вони ввічливі й уважні… і не фотожаблять на кожному кроці.

А що серед своїх? Навряд чи героїня хоч щось збагнула на тому комітетському засіданні, навряд чи хоч на хвилинку засумнівалася: «А що я зробила не так?». Навряд чи побачила себе очима інших. Єдине, що вона побачила – це самих лише ворогів навколо - ні, не її особистих, це було б надто просто – ворогів України.

Можливо, зваживши на підлітковий рівень свідомості «об`єкта», депутатам на комітеті варто було говорити з нею іншим тоном? Так підлітка, якого, аби відлучити  від поганої компанії, не лають, а відправляють у гурток малювання. Та «судді» її й самі виглядали не краще…

Думаю, після цього її переконаність у тому, що однодумців треба шукати в іншому місці, переконаність, яка в самому зародку вже сидить у її голові - тільки зміцниться.

У когось із психологів прочитав про ефект «пріоритету обраного» - це коли людина, аби зважитися на певний крок, начебто аналізує всі «за» і «проти». Насправді, зазвичай рішення вже прийняте - на якомусь ментальному, підсвідомому рівні, і людина вже не зважує майбутній крок, а шукає тисячі шляхетних аргументів, аби виправдати негарний, нечесний вчинок.

Тарас Чорновіл, наприклад, і досі переконує себе й інших, що перебіг до Партії регіонів не внаслідок спецоперації умовних медведчуків, а через «зрадників» у «Нашій Україні». Він не може змиритися з думкою, що Януковичу потрібна була не «яскрава особистість», а прізвище «Чорновіл» у царській свиті.

Не думаю, що Льотчиця таки вчинила державну зраду, як то намагаються довести на комітеті. Ще не вчинила. Але друзі зі Сходу вже почепили наживку, вже, не поспішаючи підсікати, вправно й ніжно водять вудкою, намагаючись заманити на мілину. І на стежці, якою поки що невпевнено й повільно іде наша героїня, її очікує не легка і не приваблива доля перебіжчика.

Не тому, що вона така зіпсована, не тому, що давно завербована і ще у в`язниці працювала на ФСБ. Вона – така, як ми. Вона до кінця буде тримати в собі державну таємницю, ту, до якої ще має доступ. Вона до кінця вважатиме себе патріоткою, героїнею, зіркою.

Але зрада – це такий солодкий вид помсти…

Сподіваюся, ще не все втрачено. І для Льотчиці, і для тих, хто їй співчуває, непримиренно вигукуючи: «Це не Надя зрадниця, це Порошенко колаборант!», «Янукович був чеснішим і розумнішим!», «Путін – не винен!»…

…Ми всі, як підлітки: назло кривдникам ходимо колами по краю прірви. Та чим далі, тим вужчими стають ці кола.

Євген Якунов. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-