Хто першим зрадив СРСР?

Хто першим зрадив СРСР?

Аналітика
3031
Ukrinform
Союз спочатку сконав, а потім про це у Біловезькій Пущі виписали документ. 

Чверть століття тому, 8 грудня 1991 року, Борис Єльцин, Леонід Кравчук та Станіслав Шушкевич підписали угоду про припинення існування СРСР і створення СНД. 

Про річницю народження СНД писати нецікаво, оскільки це міждержавне утворення так і не відіграло тієї ролі повноцінного замінника СРСР, яку на неї покладали її «батьки-засновники» з Кремля. А от ювілей смерті СРСР – це цікаво, бо ця «модифікація» російської держави і досі є суттєвим пропагандистським фактором сучасного політичного та історичного буття.

Леонід Кравчук (ліворуч), Станіслав Шушкевич (центр) та Борис Єльцин (2 праворуч) після підписання угоди про створення СНД у Біловезькій пущі

СРСР - апогей могутності Московії

Тодішні лідери Росії, України та Білорусії лише підписали офіційне «свідоцтво про смерть» СРСР, а сам факт смерті стався, звісно, раніше. Так завжди буває і в повсякденному житті, і в історії – спочатку факт, потім – його офіційна фіксація на папері.

Щоб спробувати віднайти в історії хоча б приблизну дату факту - смерті СРСР - треба чітко уяснити (точніше – обрати) для себе відповідь на здавалося б примітивне, зате широке питання: а що це таке – СРСР?

Йдеться, звісно, знову ж таки не про формальності -  дати (30 грудня 1922 року, 8 грудня 1991 року), офіційні документи (Конституції СРСР 1924, 1936 і 1977 років), пропагандистську ідеологію «комунізму», «соціалізму», «марксизму», «інтернаціоналізму» та все інше, призначене кремлівською владою для «народного вжитку». Що таке СРСР, якщо прибрати усю форму і залишити лише суть?

А оголена суть така, що в багатовіковій історії російської держави (будемо називати її, для зручності, первинною назвою - Московія, бо усі пізніші назви – Російська імперія, СРСР, Російська Федерація – лише зміна форми, але не суті цієї держави) період СРСР був точкою найвищої її могутності. Саме у 50-80-х роках минулого століття, коли Московія називалася СРСР, вона була центром півсвіту, однією з двох світових наддержав, національні інтереси якої (звісно, у розумінні Кремля) не мали жодних географічних обмежень. Їх обмежували у тій чи тій частині світу лише національні інтереси конкурента з центру іншого півсвіту – США. Тільки ця держава – США – мала достатню потугу, аби стримувати експансію Московії по всій планеті Земля. З цією державою (а не з Грузією чи Україною) вела війни Московія з перемінним успіхом в різних частинах світу.

Фідель Кастро

У цьому – статусі однієї з двох світових наддержав – найсуттєвіша різниця між СРСР і Російською імперією. Остання за розмірами території не поступалася СРСР, може, навіть, переважала його (якщо комусь не ліньки порахувати квадратні кілометри), але її вплив не сягав далеко за офіційні кордони, тим більше – на інші кінці світу. У російських імператорів не було сателітів у Латинській Америці, Африці, чи десь на Близькому (і не близькому) Сході. Навіть у Європі були лише союзники, а не сателіти. Не було тоді аналогів Сальвадора Альєнде, Фіделя Кастро, Деніеля Ортеги, Хо Ші Міна, Кім Ір Сена та ще багатьох інших відомих і не дуже відомих пересічним московитам зарубіжних політиків – сателітів Кремля. Тоді російські солдати не воювали у В’єтнамі, Єгипті, Анголі і не націлювали свою зброю на ворога з острова Куба. Тому й не була Російська імперія центром півсвіту.

До речі, сучасна Російська Федерація набагато ближча за своїм реальним історичним статусом до Російської імперії, ніж до СРСР. Від СРСР їй дісталася лише ядерна зброя, котра поступово, але неухильно, втрачає своє визначальне для наддержави значення, а також, звісно, «фантомні болі» правителів Кремля, котрі ніяк не можуть забути благословенні для себе часи, коли вони керували півсвітом. Нині нема вже сателітів у Латинській Америці чи Африці. Навіть Фіделя Кастро вже нема на цьому світі. А Росія воює не у В’єтнамі чи Анголі, а знову в Україні, Грузії, на Кавказі, в Придністров’ї – на землях, які, здавалося, вже давно і навічно завойовані ще російськими імператорами.

СРСР зрадили в Кремлі

Коли ж Московія, яка впродовж кількох десятиліть у ХХ столітті, відомих в історії як період «холодної війни», була центром півсвіту  перестала ним бути? Відповідь очевидна: коли програла «холодну війну».

Очевидно також, чому програла: ресурси (матеріальні та нематеріальні) Московії та її сателітів по всьому світі виявилися меншими, ніж сукупні ресурси Заходу. Власне, економічне відставання Московії від Заходу було постійним з середніх віків, з часу промислової революції ХІХ століття воно зросло, а в ХХ столітті, в часи СРСР, розрив став безнадійним для Московії. Однак допоки це економічне відставання означало лише значно нижчий, ніж на Заході, рівень життя пересічних підданих імперії (СРСР), воно не зупиняло експансію Кремля. Лише тоді, коли хронічні злидні жителів СРСР стали загрожувати існуванню політичної системи Московії, у Кремлі вирішили: задля врятування своєї влади, задля врятування політичної системи, яка гарантувала цю владу, треба визнавати поразку у «холодній війні» і миритися із Заходом. Ось він - момент фактичної смерті СРСР. Це той момент (точно, до дня, його визначити неможливо), коли Кремлю та форма формального державного устрою Московії, яка найбільше підходила для цілей світової експансії (власне, для цього таку форму і обрали більшовики Леніна), стала непотрібною, бо небезпечною. СРСР сконав, залишилося лише виписати «свідоцтво про смерть».

Борис Єльцин і Михайло Горбачов

Хто у Кремлі ухвалив це рішення? Найімовірніше, Михайло Горбачов з соратниками. Хоча, можливо, принциповий задум переформувати модель влади в Московії, поступово відмовившись від СРСР та комуністичної ідеології, виник ще у Юрія Андропова (в істориків є серйозні підстави для таких припущень). Але це не суть важливо. Важливо констатувати: першими порушниками присяги на вірність СРСР, першими зрадниками СРСР стали найвищі кремлівські правителі. Тому що згода на об’єднання Німеччини, відмова підтримувати тодішні владні режими у країнах так званої «народної демократії» і ще багато чого, на що пішли у Кремлі задля отримання кредитів на Заході, це і є зрада СРСР. Виконанням обов’язку по збереженню СРСР було придушення народних повстань московитськими військами в 1956 році в Угорщині та в 1968 році в Чехословаччині. А те, що робив Горбачов – зрада СРСР. Зрозуміло, що зрада вимушена, але таки зрада.

Тому дивно і смішно чути сьогодні від Горбачова бідкання, що в грудні 1991 року ніхто не вийшов СРСР захищати. У громадян СРСР, котрим хоча й подобався статус СРСР як наддержави, як подобаються спортивним вболівальникам перемоги улюбленої команди, але для яких цей «спорт» не був головним у житті, тодішня «битва між холодильником і телевізором» на той час вже давно закінчилася цілковитою перемогою «холодильника», і захищати «телевізор», тобто – свої злидні, вони не збиралися.

Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП)

Зрозуміло, від факту смерті до виписки формального «свідоцтва» минає певний час, а коли це стосується таких історичних величин як імперії, він може бути досить тривалим. Сильно, хоч і мимоволі, його скоротили «гекачепісти». Це та частина владної кремлівської еліти, якій Горбачов відвів роль неминучої жертви «реформації» моделі влади, роль баласту, якого треба позбутися, аби повітряна куля знову поринула вгору. «ГКЧП» склали особи, котрі задля збереження вже особистого владного статусу влаштували заколот під гаслом порятунку СРСР (гасло явно невдале з огляду на перемогу «холодильника», але іншого у заколотників просто не було). Закінчилося це дійство тим, чим тільки і могло закінчитися: пришвидшенням процесу переформатування владної моделі, проти якої і протестувало «ГКЧП» виключно зі «шкурних» міркувань. Без нього офіційна фіксація смерті СРСР цілком могла затягтися ще на кілька років або навіть на кілька десятиліть. Тобто, «гекачепісти» аж ніяк не менші зрадники СРСР, ніж і Горбачов чи Єльцин.

Зрозуміло, не тільки «ГКЧП» пришвидшила офіційну смерть СРСР. Україна референдумом 1 грудня 1991 року – знищила останні перепони для негайної виписки «свідоцтва про смерть».

На історичному цвинтарі на нагробку СРСР вже викарбовано «22. 12. 1922 – 08.12 1991». А Горбі, Михайло Сергійович Горбачов, із своєю припізнілою «стидобою», їй Богу, насмішив...

Юрій Сандул. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-