Ні - амністії, ні – експропріації! Тоді що?

Клінтон програла вибори, а Трамп їх виграв, тут вже нічого не зміниш, і українцям пора повертатися до власних проблем. А найголовнішою з них ось уже майже два тижні є питання: що нам робити з власними чиновниками після того, як вони задекларували конкретні розміри своїх статків?

Йдеться не про однозначну відповідь, бо суспільство наше досить численне, і розмаїття думок, відповідно, досить широке – від «розстріляти» до «зрозуміти і пробачити». Але деякі більш-менш конкретні висновки з ситуації напрошуються.

Насамперед відзначимо, що тема не вмирає. Початковий шок від оприлюднених цифр кешу минув, але люди, звісно, нічого не забули, на що, можливо, сподівалися власники того кешу. Тим більше, що практично кожного дня ми отримуємо новини, що навіть у верхах справа не обмежилася констатацією відомого, в принципі, всім факту супербагатства нашої еліти. Приміром, новину про те, що МВФ (?!) вимагає подальшої перевірки достовірності поданих декларацій і законності набуття зазначеного у них добра. Основна реакція суспільства ще попереду.

Зрештою, яким розмаїтими не були коментарі-рекомендації на згадану тему за ці два тижні, все зводиться до дилеми: або амністія, тобто легалізація вже набутих статків, або експропріація. Є, звісно, різновиди цих варіантів, котрі, втім теж зводяться до того чи того їх балансу, простіше кажучи – на співвідношення часток задекларованих статків, які можна  легалізувати, і які потрібно відібрати.

Амністії вимагає логіка еволюційного, без ризикованих стресів у вигляді майданів, бунтів, заколотів, розвитку країни, який гарантував би збереження хоча б відносної політичної стабільності заради збереження єдності країни і держави.

Експропріації вимагає українське суспільство задля елементарної справедливості.

Амністія? Мрія нездійсненна

Отже, чи можна змінити Україну, перейти до етапу реформ через амністію усіх «попередників»? Теоретично – цілком. Але на практиці цьому є дві вагоміші за зневажену справедливість перепони.

По-перше, амністія має бути безумовно поєднана з цілковитим вигнанням зі влади нинішнього складу еліти. А це означає не тільки звільнення з посад, а й усунення їх від контролю над медіа, насамперед – над загальнонаціональними телеканалами, а також руйнування їх монополії на той чи той сектор економіки. Тобто, виходить, треба забирати у олігархів не тільки посади у їх ставлеників у владі (сам Ахметов, Пінчук чи якийсь інший Коломойський державних посад не займають), а й мільярди, завдяки яким вони і контролюють медіа та економіку, а отже – владу. Без цього реального усунення від влади нинішньої еліти не відбудеться (а за що тоді амністія?). Отже, по суті, амністія перетворюється на експропріацію.

Друга перепона – інстинкт самозбереження нашої еліти. Вона у нас не лише злодійкувата, але й загалом інтелектуально немічна. Тобто, вона не тільки не хоче реформ, а й елементарно не знає, як їх проводити. Додайте до цього моральну ницість, якщо казати відверто, нашої еліти, яка показала своє розкішне життя у той час, коли йде війна, а більшість громадян не може вижити без державних субсидій. Нічого іншого, як тримати владу як джерело особистого збагачення, наша еліта, на жаль, не вміє. Забери у неї владу – і вона перетвориться на ніщо, в тому числі в бізнесовому плані, бо ніколи не вела бізнес у нормальних ринкових, тобто – конкурентних, умовах. У таких умовах наші найбагатші «бізнесмени» швидко і гарантовано програють, причому настільки нищівно програють, що їхні нинішні статки розтануть дуже швидко.

Якби нинішня еліта погодилася припинити грабунок країни і в обмін на легалізацію статків (чи їх переважної частини) провести справжні реформи, то тоді й можна було б всерйоз говорити про амністію і прощення. У тім то й справа, що проводити реформи вона і не хоче, і не вміє, бо чудово усвідомлює: реформи – це її, еліти, кінець. І владний, і майновий, а для багатьох, хто психологічно не витримає стрімкого падіння з висот розкішного життя, де вони завдяки владі крутили долями інших, до рівня пересічного обивателя, коли вже крутитимуть тобою – і життєвий.

Експропріація? Страшно

Експропріація (а отже – усунення від влади), звісно, кардинально вирішує проблему заміни еліти, яка не здатна на реформи. Йдеться про масову експропріацію, бо тільки про таку є сенс говорити. Перевірити можна декларації двох, двох десятків чи навіть сотні негідників, які затесалися в тисячні лави чесних українських чиновників, але всіх поголовно не перевіриш хоча б тому, що перевіряти мають чесні, а де їх взяти, коли контролерів якраз і призначають ті, кого треба перевіряти. Як любили гнівно кидати в очі фашистам кіношні партизани з радянських фільмів і книг – «Всех не перестреляете!» А всю еліту неможливо усунути чинними демократичними процедурами, бо вона ж визначає їх практичне застосування і без докорів сумління маніпулює ними за потреби – відповідні «виборчі технології» давним-давно розроблені і випробувані практикою останніх 25 років. Рівень політичної зрілості більшості виборців наразі явно поступається рівню досконалого володіння елітою згаданими «технологіями». І ось тут українське суспільство вагається. Страх перед стрімкими змінами, та ще й під силовим тиском, в авангарді якого неминуче опиняться радикали з умовного «Правого сектора», яким наразі українці відмовляють у політичній довірі, є цілком природнім почуттям обивателя будь-якої національності та громадянства, почуттям, що, по суті, є проявом елементарного інстинкту самозбереження. І тут важко щось заперечити, адже і справді силові дії (революція) аж ніяк не гарантують, що після них обов’язково буде краще. Може бути й гірше, в історії таке траплялося не раз і не два.

Виходить так, що вибачай нашій еліті (тобто, легалізуй награбоване ними) чи не вибачай (експропріація), але її потрібно усувати від управління державою. Але як? Добровільно вона не піде.

Розкрадання України її ж елітою зайшло надто далеко. Інерція, задана ще радянською спадщиною у вигляді політичної системи, скопійованої з російської, виявилася дуже потужною Політично незріле українське суспільство не спромоглося її зупинити, лише двічі – Майданами – дещо пригальмувати. Ситуація, коли суспільство могло б сказати еліті: ми залишаємо вам ваші статки (чи їх істотну частину), але більше не крадіть, а починайте системні реформи, і отримати у відповідь: згода, ми більше не крадемо, а від завтра чесно починаємо ці реформи, вже неможлива.

Неможлива, бо, схоже, системні українські реформи доведеться починати навіть не зі зміни політичної системи чи головних правил економічного господарювання, а з персональної зміни чинної еліти.

Як наслідок – маємо тупик, з якого компромісного виходу нема, але який мусимо знайти. Тут і справді є над чим поламати голову, що там порівняно з цим загадки президента Трампа.

Юрій Сандул. Київ.