Україна – не Росія, але й досі ще не Європа
Безвізовий режим України та Євросоюзу знову відкладається. Порядок денний сесії Європарламенту, яка відбудеться у Страсбурзі з 24 по 27 жовтня, такого пункту не містить. Хоча президент Європарламенту Мартін Шульц майже обіцяв це, а Європейська комісія ще влітку визнала, що Україна виконала всі умови щодо отримання безвізового режиму.
Утім, нова затримка не стала несподіваною, бо ще у вересні з’явилася інформація, що безвізу з Україною не буде доти, доки Євросоюз не ухвалить конкретний механізм призупинення безвізового режиму з третіми країнами. 5 жовтня Рада Євросоюзу вирішила, що візова лібералізація з Грузією має відбутися одночасно з вступом у силу нового "механізму призупинення" безвізу. Очевидно, що України це також стосується. До речі, на жовтневій сесії Європарламенту питання про розробку чи затвердження згаданого механізму теж не розглядатиметься.
Ось що й справді стало дещо несподіваним, так це те, що Україна, насамперед – політично активна громадськість, дуже слабко відреагувала на цю звістку. У всякому разі, бурхливою її точно не назвеш. А ще буквально з півроку тому тема запровадження безвізового режиму з Євросоюзом була серед топових проблем, якими переймалися і наші громадські активісти, і наша влада. Владі, зрозуміло, невигідна пильна увага до теми, оскільки тут їй поки що нічого подати суспільству як свою перемогу на шляху до європейського майбуття країни, а ось млявість активістів, 99% котрих –європейські симпатики, вочевидь, має інше пояснення.
По-перше, саме за останні два – три місяці імідж Європи, якщо так дозволено висловитися, в очах українців суттєво підупав. Пов’язано це з позицією Франції-Німеччини у рамках «нормандського процесу», котра стає все очевиднішою проросійською, а також загалом з тим, як Європа реагує на політику Росії. Одним словом, зовнішньою політикою Європи українці незадоволені. Відповідно, якось не випадає голосно обурюватися з того, що вони нас до себе не пускають.
По-друге, суспільство потроху усвідомлює, що важливість питання безвізового режиму з Євросоюзу в сенсі реформування України раніше була явно завищена. Сьогодні вже очевидно, що реформаторські зміни в сфері української політики (насамперед - боротьба з корупцією) та української економіки мають куди більше значення для долі країни, ніж можливість порівняно невеликої частини громадян України без проблем подорожувати Європою. Звісно, не одними подорожами нам цікавий безвіз з ЄС, це ще додаткові можливості для української молоді долучитися через різні форми освіти до європейських світоглядних цінностей, однак результати такої освіти - справа неблизької перспективи, та й не залежать вони виключно від наявності безвізового режиму.
Нарешті, по-третє, вже очевидно, що наша провина у затримці надання безвізового режиму як мінімум, м’яко кажучи, не менша, ніж європейців. І українська громадськість не може цього не бачити. Європейці виставляють нам (точніше – нашій владі) цілком конкретні умови надання безвізу, які ми, чесно кажучи, виконуємо здебільшого формально, а не по суті. Йдеться насамперед про боротьбу з корупцією. Приміром, той ганебний розгардіяш, який твориться зараз навколо системи електронного декларування статків держслужбовців, чудово ілюструє, наскільки ми все ще далеко від Європи. Так, формально ми ухвалили необхідні зміни законів, але практична їх реалізація мало сказати слабка, часто-густо вона відверто саботується українською політичною елітою, вихолощується сама суть згаданих змін, і тим самим вони перетворюються на протилежність, тобто з фактора, що мав би зближувати Україну та Європу, на фактор, що їх ще більше розділяє.
За великим рахунком, це якщо без усіляких «авансів», безвізовий режим з Євросоюзом мав би бути визнанням доконаного факту, що Україна політично вже є частиною Європи. Не культурно чи ментально, а саме політично. Тобто, що наша політична система побудована і діє за писаними і неписаними законами політичних систем країн Євросоюзу. Подібного, на жаль, сьогодні й близько нема. Тотожність декларацій і однакове вживання термінів демократії – Конституція, вибори, верховенство права, незалежність суду, тощо, - зовсім не означають тотожність політичних практик. Допоки політична практика Європи і України відрізнятимуться так суттєво, як сьогодні, ми не будемо частиною політичної Європи, і відсутність безвізового режиму лише буде ілюстрацією до цього сумного для нас факту.
Юрій Сандул. Київ
