Роман Сущенко та «презумпція правоти» ФСБ?

Роман Сущенко та «презумпція правоти» ФСБ?

Аналітика
1604
Ukrinform
У 1937 році, коли НКВС вивозив людей вночі на чорних воронках, сусіди заарештованих сумнівалися: «А може і не дарма їх заарештували?..»

Слова «презумпція правоти» сьогодні в Україні на слуху. Надавати таке право поліції, пишемо ми, небезпечно. Чому ж з такою легкістю (свідомо або підсвідомо) багато хто з нас погоджується з «презумпцією правоти» ФСБ? По суті – кремлівського гестапо?

Чому ж, будучи незаконно кинутим за грати Лефортівської в'язниці, талановитий журналіст, укрінформовець Роман Сущенко від деяких своїх співгромадян отримав не беззастережну підтримку, а почухування в голові з боязкуватим: «Потрібно подумати…»? Мовляв, немає диму без вогню... Навіть якщо всім зрозуміло, що диму напускає путінська спецслужба.

Чом би не прикусити язика Матвію Ганапольскому, котрий щойно влітку отримав українське громадянство – він скороспішно відреагував: «Є такий собі журналіст, котрий чи то є журналістом, чи то його називають журналістом», пізніше назвавши Сущенка людиною «абсолютно невідомою». На ток-шоу у Портникова чуємо сумнів від одного з експертів, котрий  вважає себе демократом і патріотом: чи то журналіст Укрінформу був заарештований в Москві «неправомірно», чи то «правомірно»...

Відомий український волонтер, радник міністра оборони і людина, котра зазвичай не лізе до кишені за словом, раптом завертівся: мовляв, перед тим, як рішуче підтримувати Романа Сущенко і вимагати його звільнення, потрібно «отримати додаткову інформацію» про нього і про його затримання. Неначе недостатньо самого факту правового беззаконня з арештом і недопуском – досі – до нашого співвітчизника українського консула. Іноді з поважних МЗСівських чиновників доводиться по краплі видавлювати скупі відповіді на наші питання: що робиться для звільнення Романа?

Інший авторитетний журналіст, котрий багато років співпрацював з російськими ЗМІ, не розбираючись, що до чого, практично називає дії Романа, який перетнув кордон з Росією, «ганебними». І гаразд би – це твоя «патріотична» позиція – але додай хоча б слово підтримки на адресу ув'язненого. Ні, не додав.

А ось у інших наших «співгромадян» (без лапок рука не піднімається написати) жодних сумнівів немає. У їхніх «експертних» висловлюваннях презумпція правоти ФСБ так і пре.

Знову відчула свою значущість усіма забута Олена Бондаренко. «Якщо вже вагітну журналістку можна «призначити» зрадником, 68-річну комуністку – шпигуном, а публіцистку, котра бореться з раковим захворюванням, – агентом впливу і сєпаром, то чому, у такому разі, вас дивує, що здоровий, середнього віку чоловік з журналістським посвідченням Укрінформу і трьома статтями у багажі своєї довгої журналістської кар'єри може бути «призначений шпигуном»?! – З неприхованою урочистістю пише колишній спікер Партії регіонів. Ну чия б мукала! Олена Бондаренко, котра з 2001 року працювала лише прес-секретарем і депутатом, але наполегливо називала себе «журналістом», на роль шпигунки більше підходить –  не української, звичайно, а російської. Темники феесбешні з неї так і лізуть – не зупиниш.

Спробував схопити за хвіст минулу славу ще один чоловік, котрий вважає себе журналістом, – Олександр Чаленко. Він переконано схиляв до думки, що «злиденний Укрінформ на вулиці Богдана Хмельницького» в принципі не може дозволити собі закордонних кореспондентів. Подібну переконаність може дати лише скромна доплата у російських рублях, тому що якби Чаленко забажав, він би легко з'ясував, що розгалужена зарубіжна кормережа існує в Укрінформі ще з радянських часів і до цього надбання в агентстві ставляться дуже дбайливо.

До хору тих, хто запитує: «А чи настільки вже неправе ФСБ»?, приєднався Опозиційний блок. Усі вони, звичайно, та ще «вата», але, все-таки, як не як – громадяни України. І, спостерігаючи, як охоче вони вірять маячним версіям ФСБ і як готові здати ворогам українського журналіста, мимоволі задаєшся питанням: а чи тому народу вони присягали? Адже далі вже можуть бути лише слогани, що скандуються хором російських телеканалів: справу Сущенка «Україна розгойдує, аби відвернути увагу від третього Майдану», «Роман Сущенко – шпигун, це відразу видно по очах і руках», «Роман Сущенко приїхав, аби добувати інформацію для американців»...

Слава богу, вірус «довіри до ФСБ» вразив далеко не всіх. У багатьох, дуже багатьох вже виробився імунітет. У перші дні, коли до Романа Сущенка ще не міг потрапити ні адвокат, ні консул, свій протест висловили усі значимі міжнародні організації журналістів, увесь топ-політикум. Ми щиро вдячні колегам Романа по роботі у Парижі та європейських інституціях, котрі першими не лише виступили на його захист, але розповіли, хто такий Сущенко-журналіст, – Аллі Лазаревій з Українського Тижня, Наталії Фібриг з телеканалу 1+1, Ірині Сомерен з УНІАН, правозахисниці з Центру громадянських свобод Марії Томак та багатьом іншим.

Завдяки їм поміняли свою позицію і такі, як Матвій Ганапольський. «Не знаю, за що можна затримувати українського журналіста, котрий багато років пропрацював у Франції», – зовсім по-іншому оцінив він ситуацію через три дні.

Але інформаційний залп Кремля майже досяг мети. Майже. Він посіяв радість у п'ятої колони і сумніви у «патріотів»: а що, все-таки, робив Сущенко у Москві? Зовсім нещодавно те ж саме довелося почути на адресу іншого українського журналіста, котрий насильно утримується на підписці про невиїзд російськими спецслужбами, – Миколи Семени: «Там не все так просто. Що він робив у Криму? Чому не виїхав на «велику землю»? А тому що різні є ситуації, і різна міра розуміння таких понять, як обов’язок...

«Ситуація з Сущенком – ця не окрема подія, а складова кремлівського наративу «усі хохли зрадники та шпигуни». У даному випадку це «шпигунська» складова тривалої інформаційної операції офіційного Кремля, – говорить в коментарі Укрінформу соціальний психолог Олег Покальчук. – Роздуми про те, що у Сущенка очі шпигуна, виглядають повним ідіотизмом. Хороший агент ніколи таким не виглядає. Адже це не кіно про шпигунів. Відносно випадів на адресу вашого агентства, це просто «жаба». Ну, назва крутиться у топ-новинах, у фокусі уваги».

А ось думка представника організації «Репортери без кордонів», директора Інституту масової інформації Оксани Романюк: «Ми знаємо, наскільки серйозно скомпрометовані російські журналісти своєю співпрацею із спецслужбами. Наприклад, був скандал з громадянином Леонідом Свиридовим, нібито співробітником «РИА. Россия Сегодня», стосовно якого Польща провела розслідування і заборонила працювати на своїй території. Це був скандальний великий процес. Цікаво, що наприкінці 2015 року ми перетнулися з Романом у Парижі на конференції ПАРЄ. Він записував у мене коментар. А поруч ходив натовп російських громадян з Раша Тудей та Лайф Ньюз (я не можу назвати їх журналістами). Поряд з ними ходив Свиридов і розповідав, як ущемляються його права. Тоді Свиридов прямо говорив нам: «Ви, українці, бачите, що мене позбавили права на роботу і проживання. Ну, почекайте, ви, мовляв, ще побачите». Ми з Романом усміхнулися цим словам. Російські медіа знаходяться під жорсткою радикальною цензурою, це підтверджується і якістю їх новин, і централізованою редакційною політикою. І мені здається, що вони намагаються перенести це на Україну. Ну, ніби-то, усі знають, що це реальність, у якій живе Росія, а ось тепер вони намагаються таким чином піднести, що те ж саме відбувається в Україні. Хоча ми проводимо моніторинг журналістських стандартів і замовних матеріалів, та Укрінформ отримує одну з найбільш високих позицій. Окрім того, в Україні дуже активна мережа громадських організацій, медіа-організацій, організацій, які викривають фейки. У нас поляризоване суспільство, з невеликою кількістю дискусій, у нас присутній плюралізм».

* * *

Пішов другий тиждень, як Роман дивиться на світ крізь грати Лефортово. Його адвокат Марк Фейгін, котрому вдається поспілкуватися з Романом, говорить, що його жваво цікавлять думки і судження про ситуацію, що склалася, від колег-журналістів, політиків та політологів. Він не вважає себе винним, і для нього важливо, щоб йому вірили. Запускаючи комп з думками і бажанням черкнути статтю або блог про Романа, давайте пам'ятатимемо, що красиво бути патріотом у теплому київському офісі під захистом нашої армії, і важко там, де розумієш, що звинувачення спецслужба ворога пектиме одне за іншим і найстрашніше, що на якусь мить твої земляки можуть в них повірити.

У діях ФСБ немає нічого нового. Був вже 1937 рік, коли людей відвозили вночі на чорних воронках, називали американсько-німецько-японськими шпигунами, і сусіди, щоб позбавити себе від жаху, умовляли одне одного: потрібно б трохи краще розібратися, може, в чому і винен...

Хоча є тут і серйозна відмінність. Вони вірили «власному» НКВД, а ми – чужому...

Лана Самохвалова, Євген Якунов. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-