Росія проти Заходу йде «ва-банк», чим збільшує шанси України на загальну перемогу

Росія проти Заходу йде «ва-банк», чим збільшує шанси України на загальну перемогу

Аналітика
2015
Ukrinform
У зоні АТО – перша «демілітаризована» зона, але позиція Кремля на Донбасі поки незмінна: війна до переможного кінця

Ділянка у районі міста Золоте (Луганська область) стала першою, і поки що єдиною, де 1 жовтня сталося взаємне відведення військ на один кілометр від лінії зіткнення. Бо вже 3 жовтня створення такої ж ділянки біля Петрівського (Донецька область) проросійські сепаратисти зірвали.

Як відомо, 21 вересня в Мінську було підписано угоду, за якою ЗСУ і проросійські сепаратисти відводять озброєння від лінії розмежування на трьох ділянках - у районах населених пунктів Станиця Луганська, Золоте і Петрівське. Угода набула чинності 22 вересня. Вона має бути виконана протягом 13 днів за умови, що 7 днів у цих районах не буде обстрілів. Біля Золотого така тиша була, на інших ділянках – ні. А щодо Станиці Луганської, то там виявилася і незвичайна обставина – категорична незгода частини місцевих жителів з тим, щоб українські вояки відходили.

Угода «на трьох»

Отже, те, чого так довго домагалися Україна, Німеччина і Франція в рамках «мінського процесу» - припинення бойових дій – ніби, нарешті, почалося. «Ніби» - тому що впевненості, що миру на Донбасі, а тим більше – відновлення реального суверенітету України над контрольованою Росією українською територією, можна досягти на основі «мінських угод», не додалося ні на йоту.

І справа не лише в тому, що узгодження порядку відведення закономірно йде дуже складно, що ми маємо довгу і нещасливу історію багатьох спроб у минулому добитися припинення вогню, не лише в тому, що на інших ділянках сьогодні фронту тривають обстріли, від яких продовжують гинути українські військові. Корінь невпевненості криється у тій очевидній істині, що неможливо в принципі виконати угоди, які кожна сторона трактує по-своєму, і які виписані саме так, щоб кожна сторона могла це робити.

Сьогодні ми вже чітко бачимо, що кожна сторона (а їх аж три: Україна, Німеччина і Франція, Росія) має свій окремий інтерес у так званих «нормандських форматах» і «мінських процесах», і заради втілення цього інтересу крутять тими «мінськими угодами», як циган сонцем.

Якщо припустити, що процес, започаткований розведенням військ на ділянці біля Золотого, раніше чи пізніше приведе до розведення по всій лінії зіткнення (фронту), то це, безумовно, означало б лише припинення стрілянини, але аж ніяк не припинення війни. Просто тому, що війну неможливо закінчити, якщо хоча б одна зі сторін цього не хоче.

Україна прагне відновити суверенітет над своїми донбаськими територіями. Оскільки військової потуги для вигнання російської армії з Донбасу не вистачає, то спочатку – припинення стрілянини, а потім з вирішальною допомогою дипломатичного та економічного тиску Заходу змусити Росію залишити Донбас.

Росія, безумовно, згодна припинити і стрілянину, і війну на Донбасі, але тільки в тому разі, якщо Україна визнає свою поразку. Зрозуміло, йдеться не про офіційний папір, на якому представник України підпишеться «Визнаємо поразку». Йдеться про сформування на Донбасі (як мінімум – на контрольованій Росією його частині) «місцевої влади», яка б 1) повністю контролювалася Кремлем, 2) мала зафіксовані Конституцією України і гарантовані Заходом, а також збройною силою Росії, особливі політичні права в структурі держави Україна; це мають бути такі права, які дадуть реальні можливості впливати в інтересах Кремля на зовнішню і внутрішню політику України.

І тільки Німеччина з Францією (називатимемо їх тут для лаконічності Європою), котрі не є безпосередніми учасниками війни, згодні робити вигляд, що припинення стрілянини і є припинення війни, тобто розглядати розведення військ як вирішення загальної проблеми конфлікту на Сході України. Їм так вигідно і зручно. У такому разі вони – успішні миротворці, загроза розповзання війни усунена, є підстави для скасування чи бодай зменшення антиросійських санкцій, тобто можна змінювати політику щодо Росії з огляду на власні геополітичні інтереси. А всі негаразди, пов’язані з таким виконанням «мінських угод», лягають не на них, а на Україну.

Кремлівський «ва-банк» і наш національний інтерес

Неважко побачити, що у Росії та Європи є ситуативний збіг принаймні частини інтересів у ситуації на Донбасі. Росія згодиться на розведення військ (припинення стрілянини), якщо одразу після цього Україна погодиться на вибори і внесе бажані для Росії зміни в Конституцію. Іншими словами, Росія проведе вибори на Донбасі в умовах своєї беззаперечної військової присутності, а Україні зостанеться погодитися на їхні підсумки. До цього Україну, за планом Кремля, має змусити Європа. Якщо Європі цього не вдасться, то ніякого реального припинення стрілянини Росія не допустить. Адже постійні обстріли, тобто загроза реальної війни з жертвами – єдиний аргумент Кремля і проти України, і проти Європи. І допоки Росія не бачитиме прогресу у справі примусу Європою України до капітуляції (а саме так вона трактує «мінські угоди») вона зриватиме домовленості про збільшення «демілітаризованих» зон (як-от у Петрівському 3 жовтня). Це – не звичний випад в бік України, це – тиск на Європу, котра все ще не може, або не хоче «дотиснути» Україну.

Це – найважливіше, що потрібно враховувати при оцінці нинішньої ситуації на Донбасі: стрілянина буде доти, доки Україна не виконає умов, за яких Кремль згоден припинити війну. Тому поява «демілітаризованих» чотирьох квадратних кілометрів біля міста Золоте, як і можлива поява інших таких ділянок, аж ніяк не означає, що мир на Донбасі став ближчим.

Звісно, така загальна оцінка ситуації має сенс доти, доки Росія вважає, що у неї ще є шанс домогтися, у тому числі – парадокс! – за допомогою Європи, від України визнання поразки у війні. Кремль на сьогодні не демонструє жодних натяків на послаблення цього бажання. Це зрозуміло і закономірно. Адже не добившись від України визнання поразки Кремль змушений буде визнати власну поразку у війні. Тут вже за суворим принципом: або – або. Такий вже невблаганний закон війни. Тим більше, що такий надважливий фактор на війні, як час, зараз активно працює проти Росії. Її стосунки із Заходом, у тому числі із ситуативними союзниками у «мінському процесі», стрімко погіршуються. Вже відкритий конфлікт зі США у Сирії та нахабне заперечення причетності до катастрофи з пасажирським лайнером рейсу МН-17 заганяють Кремль у глухий кут, у якому втрачають сенс будь-які серйозні розмови про можливе зняття санкцій. Ситуація настільки згубна для Росії, а небажання поступатися, тобто – визнавати загальну поразку у протистоянні із Заходом, на яке Кремль зважився два з половиною роки тому, настільки міцне, що штовхає його до того, що картярі звуть «ва-банк». Найсвіжіша новина такого характеру – указ президента РФ Путіна про призупинення дії угоди з урядом США про утилізацію збройового плутонію і подання до Думи законопроекту про повне припинення цієї угоди. Це відкрита погроза можливості якщо не ядерної війни, то підвищення ядерної небезпеки у світі, якщо Захід продовжуватиме санкції проти Росії. Кремль не вперше розмахує «ядерним кийком», але раніше то були лише слова-натяки, та й то переважно кремлівських пропагандистів різного калібру. Тепер – рішення президента і парламенту, причому в указі Путіна прямо сказано про «недружні дії Сполучених Штатів Америки стосовно Російської Федерації».

На такому тлі загострення протистояння між Росією та США (Заходом) наші конкретні проблеми з розведенням військ на Донбасі втрачають вагу в очах і США, і Європи, і Росії. Це ще одна причина, через яку нам, на жаль, не варто сподіватися на швидке припинення вогню на східному фронті. Утім, зрештою, наша головна мета – перемога, і розведення військ тут лише проміжний і, між іншим, зовсім не обов’язковий етап. А нові етапи (методи) досягнення нашої перемоги можуть з’явитися раптово, і саме через те, що Росія, хай і в інших частинах світу чи і в інших питаннях, змушена йти «ва-банк». Треба бути до цього готовим. Наш національний інтерес - не зловити ґаву.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-