Маннергейм – у дошку свій маршал

Маннергейм – у дошку свій маршал

1929
Ukrinform
Прикладне кремлезнавство на одному петербурзько-московському прикладі

Два тижні тому шведсько-американський експерт-міжнародник, добре відомий і в Україні, Андерс Аслунд опублікував статтю «Навіщо нам знову потрібне кремлезнавство? Як вивчення закулісної боротьби може допомогти зрозуміти, що відбувається у закритому суспільстві». У ній він пояснив, що нинішня Росія з її імітаційною демократією, непрозорою процедурою прийняття рішень і залежними медіа, змушує експертів повернуться до старої перевіреної методики радянознавства-кремлезнавства. Це коли експерти замість того, щоб гадати на кавовій гущі, починають звертати увагу на дрібні деталі, фактики, обмовки у політикумі. А вже тоді отримують набагато більше розуміння і навіть – можливість прогнозувати.

Одна свіжа історія, яка перебуває у розвитку, здалася мені придатною для того, щоб проявити з тих же кремлезнавчих позицій механізми російської влади. 16 червня цього року у Петербурзі на стіні будівлі Військового інженерно-технічного університету урочисто було встановлено меморіальну дошку на честь творця незалежної Фінляндії Карла Густава Маннергейма. Але, як ви розумієте, в тексті мемо-знака він позиціонувався зовсім інакше – як Карл Густавович Маннергейм, генерал-лейтенант російської армії у 1887–1918 роках. І вже через два з половиною місяці 1 вересня було прийнято рішення, що через тиждень, до 8 вересня дошка повинна бути демонтована. Однак!

НАВІЩО І ЯК СТАВИЛОСЯ

Історія ця, незважаючи на гадану локальність, надзвичайно цікава, тому що демонструє парадокси, тупики та абсурди нинішньої імперської самоідентифікації Росії, а також особливості її візантійських звичаїв, ну тобто того, що залишилося у країні від реальної політики.

Маннергейм – культова особистість не лише у Фінляндії, але і в інших країнах Балтії. А також в Україні. Тобто у всіх країнах, що мають практичний досвід опору імперській політиці Росії. Але тут він має інше військове звання – «маршал Маннергейм».

Однак він займає своє місце (правда, не для всіх) і у  російському пантеоні – 30 років вірної служби у Російській армії, участь у двох великих війнах – японській і Першій світовій, експедиція до Китаю та Монголії. І, зрештою, вірність присязі – Маннергейм до кінця життя тримав у себе на столику портрет Миколи II (на коронації якого він був молодшим асистентом). Фінляндією та її незалежністю він зайнявся лише після того, як побачив, що монархія точно вже впала, отже, його рідне Князівство Фінляндське петербурзькому володарю не підпорядковується, а отже, за фактом є вільним.

Мало хто знає, що спроба встановити у Пітері дошку з обличчям цього воєначальника здійснювалася і раніше. Рік тому її намагалися розмістити у іншому місці, на іншій вулиці, але тоді захід вирішили відкласти до кращих часів через «неоднозначне ставлення городян».

Кращі часи настали навесні 2016-го. Цього разу Маннергейм «балотувався» не поодинці, а у парі. Влада одночасно спантеличила місто двома рішеннями – дати безіменному мосту через Дудергофський канал ім'я Ахмата Кадирова. А на стіні колишніх казарм Кавалергардського полку на Захар'ївскій вулиці встановити дошку Маннергейма. Ідеологічне підгрунтя рішення цілком очевидне. Клюнути карту імперської столиці відразу двома головами. Тією, що дивиться на схід, прославляючи намісника мусульманської провінції. І тією, що дивиться на захід, згадавши одного з найбільш блискучих російських воєначальників родом з північно-західної провінції (нехай і колишньої). Одна дивиться на схід (Кадиров), а інша - на ЗАХІД (мається на увазі Маннергейм).

МАННЕРГЕЙМ ЯК РАДЯНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПЕНСІОНЕР

Відкриття дошки було обставлене за класому «А» – з проходженням гвардійської варти та виступом двох осіб з першої шеренги держави – тодішнього глави Адміністрації президента Сергія Іванова, а також (поки ще) міністра культури Володимира Мединського.

Абсолютно чудовою була аргументація цих людей, яка показує химерні вигини нинішніх духовно-історичних скреп. Сергій Іванов на відкритті заявив: «Як кажуть, з пісні слів не викинеш. Ніхто не збирається обіляти дії Маннергейма після 18-го року, але до 18-го року він служив Росії, і якщо вже бути зовсім відвертим, то він прожив і прослужив у Росії довше, ніж він служив і жив у Фінляндії». Таким чином, було чітко заявлено, що позиція Маннергейма, котрий відстоював незалежність своєї батьківщини у низці радянсько-фінляндських воєн, як і раніше, не має прощення. Але все, що стосується пантеону періоду «єдиної і неподільної», нинішня Росія готова збирати і славити.

Іванов також приніс з собою два документи. По-перше, рапорт-прохання фельдмаршала, поданий 1 січня 1918 року, про звільнення з військової служби і з проханням про надання пенсії. По-друге, відповідь доброго і щедрого у ситому 1918 році радянського уряду – про призначення Маннергейму пенсії в розмірі 3761 рублів. «Тобто, якщо називати речі своїми іменами, генерал Маннергейм був радянським військовим пенсіонером», – сказав глава кремлівської адміністрації.

До цих слів поставилися як до історичної жарту та анекдоту. Однак тут є зрима історична підстава, дуже їдкий сарказм. Справа в тому, що якраз у цей час Фінляндія облаштовувала свою незалежність. 18(31) грудня 1917 року вона була визнана Раднаркомом, після чого відповідну постанову підписав голова Раднаркому Ленін. Але у Фінляндії ні для кого не було секретом, що для більшовиків – це фількіна грамота. Червоні готували захоплення влади, сподіваючись на лівих фінських соціал-демократів та російські частини, які ще не були виведені з Фінляндії  та керувалися пробільшовицькими солдатськими радами. Відчутно пахло інтервенцією, яка подавалася як Громадянська війна (знайома картинка, чи не правда?).

Маннергейм у цих умовах був, зрозуміло, противником ліваків-коллабораціоністів та армії, яка стала раптом ворожою. І ось в контексті, оголошеному Івановим – прохання про відставку у супроводі прохання про пенсію від більшовицької влади – маршал виглядає двозначно і не цілком гідно (шкода лише, що Сергій Борисович не уточнив – дата за старим стилем чи за новим, у ті дні ситуація розвивалася швидко і 13 днів багато що змінювали).

Але, схоже, зла іронія кремлівської АП виявилася занадто тонкою. І одні її не помітили, а інші не захотіли помічати. У будь-якому випадку – вона пропала намарно.

Не менш оригінальною була й аргументація міністра культури РФ Володимира Мединського. Він сказав, що спорудження пам'ятних знаків героям Першої світової війни – це спроба впоратися з трагічним розколом у суспільстві після Жовтневої революції. А у відповідь на черговий крик з натовпу «Ганьба!» Мединський відповів: «Не потрібно бути святішим за папу римського і не потрібно намагатися бути більшим патріотом і комуністом, аніж Йосип Віссаріонович Сталін, котрий особисто захистив Маннергейма».

Підсумок же відкриття дошки Маннергейма у Пітері підвів Кремль вусатими вустами Дмитра Пєскова: «Особистість Маннергейма викликає гарячі суперечки. Але однозначно можна сказати, що це особистість непересічна і має стосунок до нашої історії, і роль його ще довго будуть вивчати історики». На мові кремлезнавства (прийшло на зміну радянознавству) це означає, що Кремль встановлення пам'ятного знака не засудив, але і не так, щоб гаряче схвалив. А залишив на совісті сторін, які виявили активність.

СУПЕРЕЧКИ ДО ПАМ'ЯТНОЇ ДОШКИ

В умовах відсутності у країні реальної політики подібні історії, залишені у «підвішеному» стані, дають можливість молодняку і середняку з кремлівської кошари проявити себе.

За довгі роки радянського викладу історії, коли у початку фінської Зимової війни були винні, зрозуміло, самі фіни, у маршала Маннергейма накопичилася досить темна аура. Тим більше у Петербурзі, де під час радянсько-німецької війни з одного боку тримали блокаду фіни. І хоча вони місто не обстрілювали (звідси відомий за хроніками і фото історичний напис «При обстрілі цей бік вулиці є безпечним»), але все ж у частини блокадників та їхніх нащадків, як і раніше, викликають лише негативні емоції.

Піаритися на дошці Маннергейма почали всі неяскраві кольори російського політичного спектру. Її щедро поливала червоною фарбою нацболівська «Другая Россия». Менш пасіонарна КПРФ теж проявила велику сміливість і попрохала прокуратуру перевірити обставини встановлення меморіальної дошки.

У похід проти Маннергейма пішли також історики, близькі до ура-патріотичного Зинов'ївського клубу на чолі з Олегом Назаровим (він, до речі, з 2014 року здійснює свій посильний внесок у розпалювання у Росії антиукраїнської істерії): «Взявши Ленінград в кільце блокади, гітлерівці та  війська Маннергейма морили ленінградців голодом. Чому шанувальники фінського воєначальника мовчать про це?!»

З іншого боку в ту ж гру вирішили зіграти напередодні виборів і російські демократи. Аргументація Володимира Рижкова, котрий балотується зараз до Думи від «Яблока», була практично ідентичною. Він не менш жорстко звинуватив Маннергейма за участь у Другій світовій війні (куди, по суті, Фінляндію втягнув сам Радянський Союз): «Карл Густав Маннергейм несе відповідальність за загибель сотень тисяч ленінградців в умовах блокади, за виморювання та за загибель наших співвітчизників під час війни. Факт залишається фактом».

М'якше, але так само «проти встановлення дошки Маннергейма без народного обговорення» виступив і популярний демократичний депутат Петербурзького законодавчого зібрання, колишній яблочник Максим Рєзник.

Зрештою, у серпні якийсь випускник юридичного факультету СПбДУ подав до Смольненського райсуду позов на міську владу щодо законності встановлення пам'ятної дошки маршалу (!) Маннергейму з вимогою демонтувати її. Ім'я випускника мало що говорить – це найпоширеніше у Росії прізвище – Кузнєцов. Зате ім'я його представника – вельми промовисте: це «юрист Ілля Ремесло», котрий останнім часом стає все більше популярним. Штатний колумніст-експерт кисельовського РІА Новости, Ремесло відомий тим, що відстежує крамолу, недобачену владою (особливо спеціалізується на «системних лібералах») і виводить її на чисту воду. Чергове засідання у цій справі було призначене аж на 14 вересня. Все йшло своєю чергою. І ось тут з'явилася новина про демонтаж скандальної дошки. У версії досить жорсткій.

ХУЛІГАНИ ІВАНОВ І МЕДИНСЬКИЙ

Не багато, не мало – адміністрація Центрального району Петербурга підтвердила незаконність встановлення меморіальної дошки Карлу Маннергейму на Захар'ївській вулиці міста, спрямувавши відповідний лист до міського комітету з культури. Демонтаж самовільно встановленої меморіальної дошки буде потім проводитися на підставі правового акту комітету з культури.

Розумієте – «незаконність»! Повторюю – адміністрація Центрального району Петербурга встановила незаконність дошки, яка встановлювалася у присутності керівника Адміністрації президента Росії. Але, що важливо – вже колишнього.

Природно, преса тут же кинулася до іншого співучасника, практично – хулігана цієї «самовільної установки» – міністра Мединського. До нього, щоправда, і раніше зверталися з проханням прокоментувати цю ситуацію. Але тоді його коментарі були геніально лаконічні: «Ні». Тут же не відповідати було вже небезпечно в сенсі продовження кар'єри. Володимир Мединський сказав, що не має даних, чи дійсно дошка буде демонтована до 8 вересня. А ось довга частина його відповіді підлягає додатковому кремлезнавчому розшифруванню.

«Наразі я працюю над великою статтею, присвяченою Маннергейму. Оскільки часу у мене обмаль, на жаль, пишу її уривками, буквально по 15 хвилин на тиждень. Сподіваюся, що закінчу її і опублікую у якій-небудь великій всесоюзній (!!!) газеті. Я сподіваюся, для багатьох людей, котрі не володіють повною інформацією з даного питання, це буде цікаво».

Таким чином, акуратний Володимир Ростиславович, котрий через непорозуміння та лестощі оточуючих вважає себе істориком, підстрахувався. Очевидно, болванка статті у нього давно вже готова. Він тепер очікує найвищої реакції на ці події, після чого внесе остаточну правку і опублікує її, щоб продемонструвати – так він же завжди думав саме так! Але, схоже, шансів на благополучний результат справи у міністра Мединського залишається все менше...

ВЛАДА РАДЯНСЬКА (З МЕМОРІАЛЬНИХ ДОЩОК)

А тепер повернемося дещо назад. Ще 1 липня Рада з меморіальних дощок при уряді Санкт-Петербурга виявила неймовірну кількість порушень під час самовільного, хуліганського, по суті, встановлення дошки, яке відбувалася за участю, очевидно, незаконних військових формувань, на диво схожих на гвардійський караул РФ.

По-перше, на табличці немає прив'язки, чому пам'ять цієї людини вирішили увічнити саме у цьому місці. По-друге, жодних документів на встановлення цього знаку подано не було, що не дає можливості визнати його «меморіальною дошкою». Тобто дошка є, але її немає (що це? – промайнули тіні гоголевско-петербурзької чортнівні та тинянівського поручика Кіже).

До того ж  експерти, котрі несподівано стали надзвичайно пильними, побачили, що на дошці вказані невірні факти: згідно з історичними даними Маннергейм залишив російську армію у грудні 1917 року і тоді ж повернувся до Фінляндії. У той час як на дошці зазначена його участь у російській армії «1887–1918» (казус, очевидно, полягає у відмінностях нового і старого стилів – григоріанського та юліанського календарів. Тобто на тонку іронію зачитаних Сергієм Борисовичем документів було напльовано з найвищої гори.

«Дошка вже понад два тижні залишається безхазяйною: вона не перебуває на балансі Музею міської скульптури, який відповідає за збереження більшості меморіальних дощок Петербурга, ні на балансі Військово-інженерного технічного університету, на будівлі якого встановлена», – сумно резюмувала Петрорада (з меморіальних дощок).

Справа пішла по інстанціях. Через два тижні, 13 липня, комітет Петербурзьких законодавчих зборів рішуче підтвердив сумні висновки у виразах, з якими варто ознайомитися: «По-хорошому, у дошки повинен з'явитися господар, однак через якусь невизначеність статусу ніхто не хоче брати на себе і витрати, і стосунки з незадоволеними громадянами. І як тільки хтось скаже, що «ми відмили дошку» (забруднену на той момент фарбою, – Ред.), стане зрозуміло, що це і є господар, і весь гнів громадськості впаде на господаря».

Відчуваєте підвищення градусу – мова вже зайшла про «гнів громадськості», який готовий «впасти на господаря». Власне кажучи, тоді ж можна було робити висновок, що дні перебування на своєму посту глави Адміністрації президента РФ Сергія Іванова зліченні, хоча до його реальної відставки і заміни на Антона Вайно залишався ще місяць.

ПРАВОСЛАВНІ МІНІСТРИ-СТАЛІНІСТИ

А тепер повернемося до Володимира Ростиславовича.

Тоді ж, у середині липня в Росії ходили наполегливі чутки про майбутню відставку одного або декількох міністрів гуманітарного блоку. При цьому найчастіше називалися очільник мінкульту Мединський та міністр освіти Дмитро Ліванов. Ліванов дійсно був відправлений у відставку – 19 серпня. І призначений на спеціально придуману для нього посаду Спеціального представника президента Російської Федерації з торговельно-економічних зв'язків з Україною. З торговельно... економічних зв'язків...... З Україною... Тепер – в серпні 2016 року. М-да...

Як на мене, то ця посада реально ще смішніша тієї, яку зметикували для Сергія Іванова – Спеціальний представник президента Російської Федерації з питань природоохоронної діяльності, екології та транспорту. Спецпредставник президента з екології і транспорту – це, звичайно, круто. Чомусь відразу згадуються новенькі соб'янінські велосипедні доріжки (через місяць стануть непотрібними через зливи та ожеледиці). Знаєте, щось мені підказує, що спочатку івановська посада звучала якось так: Спецпредставник президента з природоохоронної діяльності та велосипедних доріжок (уявляю як кепкують апаратні рішали, креативлячи з цього приводу).

Отож, ще раз повернемося до міністра Мединського...

У мене є гарний, говорячи по-фейсбучному, френд – відомий російський кінокритик Ольга Галицька. Вона наразі перебуває в Оренбурзі, де відбувається представницький кінофестиваль «Схід-Захід». І ось звідти від неї долетіла звістка: «Далеко від Москви. Балачки. Кажуть, що невдовзі стане міністром культури Карен Шахназаров, Мосфільм очолить Микола Лебедєв, тому що у нього найкращі блокбастери і він розумний («Легенда №17», про хокеїста Валерія Харламова, «Екіпаж», рімейк радянського фільму, – Ред.). А Мединський (не падайте!) буде новим ректором консерваторії».

І знову дуже жваво уявляється ця розмова апаратників: «А Мединського куди? Спецпредставником?» – «Та ну, набридло» – «А давай ректором консерваторії!» – «Чому так?» – «Ну за Жванецьким: «Може у консерваторії щось підправити?..». І ржуть, неболяче б'ючись головою об стіл.

З консерваторією як раз питань найменше. Куди більш цікаво з ймовірною кандидатурою нового міністра. За принципом оптимістично-негативної селекції, коли здається, що гірше нікуди, але Президент РФ таки знаходить можливість здивувати кадровим рішенням, всі чекали на посаді Мінкульту Олену Ямпольську, редактора газети «Культура». Завдяки їй це слово у лапках стало непристойним настільки ж, як і «Известия» (в яких вона, до речі, до того працювала). Олена Ямпольська – православна сталіністка на всю голову – не менше, ніж новий міністр освіти і, перепрошую, науки РФ Ольга Васильєва.

На їхньому фоні новенький можливий кандидат виглядає, так би мовити, більш породисто. Хто призабув, нагадаю. Карен Шахназаров – російський кінорежисер, сценарист, продюсер. Син радника Михайла Горбачова, радянського партійного вченого Георгія Шахназарова. У 80-ті роки Карен зняв кілька культових фільмів – «Ми з джазу», «Зимовий вечір у Гаграх». Під час перебудови був помітним завдяки чарівно нонконформістському «Кур'єру» і абсурдно антирадянському «Місту Зеро». З 1998 року Карен Шахназаров є гендиректором кіноконцерну «Мосфільм».

Однак міністром культури, наскільки ви розумієте, Карен Георгійович можливо стане не через оголошені дрібні, малозначущі факти.

Він ось уже два роки як зірка пропагандистської програми России-1 «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим». Завдяки постійному глибокодумному повторенню тези «Через 200–300 років про нинішній час будуть згадувати лише через Путіна» Соловйов називає Шахназарова «видатним філософом сучасності».

Ну, от і все в розборі політичних хитросплетінь навколо меморіальної дошки великому фінському політику і воєначальнику, двічі дав більшовикам по морді (чого у ХХ столітті, здається, більше нікому не вдавалося зробити).

Хоча ні. Є ще зовнішньополітичний аспект. Тоді, наприкінці червня, Володимир Путін ще тільки-но готувався до зустрічі з президентом Суомі Саулі Нійністе. Зустріч відбулася 1 липня у Фінляндії. Українська діаспора там, як могла, зіпсувала настрій ВВП, стоячи на шляху його кортежу з пікетами.

На тій зустрічі Путін сказав колезі, що у випадку вступу країни до НАТО, російські війська знову будуть дислоковані поблизу кордонів Фінляндії. Варто сказати – погроза подіяла. У серпні глава Міноборони Фінляндії заявив, що його країна восени 2016 року (час президентських виборів у США) хоче підписати угоду із Сполученими Штатами в оборонній сфері. А багато експертів, взагалі, кажуть, що це дивні половинчасті заходи. Діяти потрібно за принципом «від протилежного», тобто робити прямо протилежне тому, що говорить Противний. А саме – вступати до НАТО. Здається, сам Маннергейм саме так би і зробив.

Саме тому й вирішено прибрати його дошку з Петербурга. Все одно – нічийна.

Олег Кудрін, Москва.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-