Україна шукає миру, але їй таки доведеться воювати

Україна шукає миру, але їй таки доведеться воювати

Аналітика
2561
Ukrinform
Українські верхи "тестують" суспільство, шукаючи нову формулу миру. Але усі спроби віднайти компроміс з Росією приречені на невдачу

Народний депутат України ("Блок Петра Порошенка") Леонід Козаченко сказав у телефонному інтерв'ю "ГолосуUA", що у Верховній Раді можна зібрати голоси для ухвалення закону про особливий статус Донбасу, "який вносили для того, щоб оголосити амністію усім, хто там був зі зброєю, щоб ухвалити особливий статус, щоб там була своя поліція, свій парламент і все інше". Щоправда, наступного дня Козаченко заявив, що журналісти повністю спотворили його слова. Однак у даному випадку важливо не те, так чи зовсім не так говорив Козаченко, а те, що подібна думка гуляє в головах наших політиків і те, що це, зрештою, у "московському" інтерпретації передбачено "мінськими угодами".

Народний депутат України ("Народний фронт") Вікторія Сюмар в ефірі телеканалу "112 Україна" заявила, що питання про долю Донбасу треба винести на всеукраїнський референдум, щоб громадяни України самі вирішили, чи варто повертати окуповані території.

Екс-Президент України Леонід Кравчук (інтерв'ю "5 каналу") вважає, що необхідно ініціювати двосторонні переговори з Кремлем щодо ситуації на Донбасі.

ЧОМУ УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ "ПЕЧЕ" ЗАКІНЧИТИ ВІЙНУ

Це все - з лавини новин за останні кілька днів. І Сюмар, і Кравчук вже отримали на свою адресу і лайку, і аргументовану критику. Однак давайте відкладемо вбік, хоч це і непросто, на якийсь час емоції, моральне неприйняття факту втрати територій, помсту за загиблих, навіть банальну істину, що згода на відчуження території є, по суті, майже смертельним ударом по престижу держави, який потягне за собою вже в недалекому майбутньому великі біди для країни. Залишимо лише прагматизм і звичайну логіку. Питання не в тому, щоб захищати, скажімо, Кравчука від критики чи, навпаки, додати її йому. Головне зрозуміти, яка ситуація робить можливими подібні заяви.

"Нормандський формат" та "мінські угоди" не ведуть до миру між Україною і Росією. Це вже доконаний факт, хоча політики - вітчизняні й закордонні - за інерцією продовжують говорити про його "необхідність", "безальтернативність" тощо. Закордонним політикам можна так повторювати безкінечно довго, їм, як-то кажуть, не пече, українським, насамперед тим, у кого влада, - пече. І вони змушені шукати інші варіанти-формати вирішення пекучого питання: як закінчити війну?

Можна зрозуміти бажання українського керівництва позбутися постійної загрози масштабного вторгнення російських військ, готовність до якого Кремль не стомлюється демонструвати. Зрозуміле і логічне бажання українського керівництва зняти з порядку денного війну хоча б через те, що війна - величезний фактор ризику для влади: її можна миттєво втратити внаслідок відчутної військової поразки на кшталт іловайського "котла". Чинна влада має проблеми і без війни: опозиція активно вимагає перерозподілу влади на свою користь, використовуючи для тиску суспільні настрої, котрі нині не надто прихильні до влади через економічні та соціальні проблеми в країні. Те, що новий політичний сезон буде дуже гарячим в плані політичної боротьби, - ніхто не ставить під сумнів. Та й без парламентського протистояння влади і опозиції в Україні є купа гострих внутрішніх політичних та економічних проблем, пов'язаних з необхідністю проведення непривабливих для еліти політичних реформ - від боротьби з корупцією до конституційних змін у судовій та виборчій системах. І кожна з цих проблем є потенційною загрозою для стабільності влади.

Тож, повторимо, українська влада хоче спокою (миру) з Росією, хай не формального, тобто - без закріпленого на двосторонньому папері статусу Криму і Донбасу, але фактичного, тобто - з гарантією, що війна не перейде у широкомасштабні військові дії, аби зосередитися на внутрішніх проблемах. У пошуках цього спокою вдатися до найкоротшого шляху - прямих переговорів з супротивником - це логічно.

Звідси і походять заяви Кравчука чи Сюмар. Вони відбивають спроби українських політиків віднайти прийнятний для українського суспільства спосіб вдовольнити хоча б частину вимог Росії в обмін на її відмову від широкомасштабної війни. Адже як Україна без поступок Росії може укласти сьогодні з нею мир?

УКРАЇНА - РОСІЯ: "НІЧИЯ" НЕМОЖЛИВА

Але, кому - на жаль, кому - на щастя, з того нічого не вийде. Закінчити російсько-українську війну "внічию" неможливо. Така вже історична особливість стосунків двох держав, країн, народів. Якщо Росія в принципі не визнає (фактично, а не формально) державної незалежності України, то яка може бути "нічия"? Де та основа, на якій можна вибудувати компроміс? Мир - це, спрощено, домовленість про розподіл на "моє" і "твоє" і встановлення більш-менш чітких і непорушних кордонів між ними. Але ж вся політика Росії щодо України якраз і полягає в тому, що вона не визнає такого кордону. "Тут все наше!" - ось така позиція Росії щодо України. Щоб відстояти цю позицію, Росія, власне, і розпочала війну. Відмова від неї - визнання Росією поразки. І історичної, і конкретно у цій війні.

До речі, виконання "мінських угод" так, як цього хоче Росія, - вибори на Донбасі без виведення російських військ, амністія, особливий конституційний статус регіону у складі України зі своєю поліцією, прокуратурою, парламентом, тощо - це якраз відсутність кордону між "моїм" і "твоїм", це перетворення Донбасу на плацдарм, з якого Росія вчинить новий наступ (не обов'язково збройний) на Україну. Тобто, це ніякий не мир.

Очевидно, що Україна навіть разом із Заходом на даний момент не може змусити Росію визнати, що її влада над Україною закінчилася, що багатовікова політика Росії на анексію та асиміляцію України остаточно провалилася. Сподіватися, що Росія відмовиться від цієї політики, вдовольнившись Донбасом чи навіть Кримом, - немає жодних підстав.

ДЛЯ РОСІЇ МИР - ДОРОГА НА ЦВИНТАР

У тім то й суть і справжній драматизм моменту, що досягти миру з Росією, навіть віддавши їй Донбас і Крим, неможливо в принципі. Причому, якщо такий мир влаштує (можливо) українську владу, то аж ніяк не Росію. Чому?

А тому, що за такий мир Росія, хоч-не-хоч, змушена буде давати тверді гарантії незазіхання в майбутньому на Україну. Причому, гарантії не Україні (такі нічого не варті), а Заходу. Такий мир позбавить Росію можливості використовувати у стосунках з Україною (і не тільки) той єдиний сильний аргумент, який у нього є - військову силу. А головне, такий мир означатиме для Росії поступове, а може й стрімке, згасання у статусі сильної держави. Нинішні західні санкції з неї майже напевне знімуть, але це не означає, що у стосунках Заходу і Росії все повернеться до 2013 року. Захід вже не піде з Кремлем на такий масштаб співпраці, який би дозволив Росії вийти з її нинішньої соціально-економічної кризи і знову наростити сили для майбутньої агресії (неважливо проти кого - України, Сирії чи когось іншого). Звісно, якісь країни (припустимо, Німеччина чи Франція) намагатимуться тісніше взаємодіяти з Росією, керуючись своїми геополітичними міркуваннями, але інші (США, Великобританія) - навпаки.

А загалом, обдурити Захід, як це вдалося після 1991 року, коли Росія зуміла подати себе як "молоду демократичну країну", яка назавжди покінчила з тоталітаризмом (комуністичним режимом), і за це отримати величезну фінансову допомогу і місце у клубі найрозвинутіших країн світу, вже не вийде. Захід, звісно, торгуватиме з Росією і навіть позичатиме їй якісь гроші "на підтримку штанів", аби не допустити неконтрольованого розпаду ядерної держави, але триматиме її подалі від новітніх технологій, зводитиме до мінімуму енергетичну залежність від неї, активно протидіятиме зростанню потуги російської армії. А українській армії, навпаки, допомагатиме зміцнюватися.

З точки зору Росії, завадити такій негативній і згубній тенденції у стосунках із Заходом, без допомоги якого сучасна Росія приречена на дорогу до цвинтаря, може тільки безумовна, тотальна, цілковита, приголомшлива перемога у війні з Україною і за Україну. Тільки це врятує нинішній політичний режим у Росії зокрема і російську політичну систему загалом від цілковитого краху в недалекому історичному майбутньому. За такої ситуації усі спроби прихильників "компромісу" з Росією приречені на невдачу. Україні таки доведеться з Росією воювати (у різних формах), а не миритися. Повторимо: кому - на жаль, кому - на щастя.

Юрій Сандул. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-