Сарґсян і Кремль святкують перемогу
Учора президент Вірменії Серж Сарґсян на зустрічі із представниками громадянського суспільства, релігійними лідерами та урядовцями пообіцяв упродовж кількох місяців сформувати уряд національної згоди. У ньому, однак, не буде, за словами президента, «терористів та їхніх захисників».
Таким чином, Сарґсян вважає закінчення історії із захопленням будівлі поліцейського полку патрульної-постової служби (ППС) озброєним загоном членів організації «Група «Сасна црер» (вона здалася правоохоронцям) цілковитою перемогою влади над опозицією. Тому вживає невизначене «кілька місяців» і цілком визначене «терористів та їх захисників».
Навряд чи вірменський президент аж так впевнений, що все у нього гаразд, як це намагається публічно демонструвати, однак факт незаперечний: чергова акція вірменської опозиції захлинулася.
Нагадаємо, 17 липня група озброєних людей з організації «Сасна црер» (перекладається, приблизно, як «хоробрі з Сасуна») захопила будівлю полку ППС 17 липня, вимагаючи звільнення заарештованого напередодні одного з лідерів опозиції та відставки уряду і президента країни. 31 липня група здалася поліції, заявивши, що продовжать боротьбу як військовополонені. Весь цей час у Єревані тривали мітинги на підтримку «Сасна црер», періодично відбувалися зіткнення з поліцією, що призводило до жертв і арештів. І між групою «Сасна црер» та поліцією спалахували криваві перестрілки. Починаючи з 2008 року, після президентських виборів, які опозиція оцінила як грубу фальсифікацію, у Вірменії перманентно спалахують масові антивладні протести, причому практично ніколи вони не проходять мирно. Завжди, на жаль, є жертви з обох боків – і серед протестантів, і серед поліцейських.
Гак, на якому «висить» Вірменія
Для загального уявлення, які політичні процеси відбуваються сьогодні у Вірменії, і що породжує періодичні масові протести, треба враховувати два основні фактори, котрі практично рівнозначно ці процеси визначають.
Перший фактор – цілковита політична та економічна залежність Вірменії від Росії. Другий – суттєва зміна конструкції побудови та функціонування влади в країні.
Безумовно, проблема № 1 для вірмен – Нагірний Карабах (Арцах – кажуть вірмени). Цю колишню автономну область Азербайджанської РСР, населення якої переважно складали вірмени, на початку дев’яностих відвоювали в Азербайджану за допомогою Росії. Вірменія самостійно не може її нині утримати, оскільки і сила, і міжнародне право не на його боці. Вірменія – невелика і небагата ресурсами країна. Вистояти один-на-один з Азербайджаном вона не зможе, супротивник переважає її у всьому, насамперед у кількості населення, багатстві ресурсів, міцності економіки. Тільки допомога Росії – військова і дипломатична – забезпечує поки що контроль Вірменії над територією Карабаху.
Однак контроль території не вирішує проблему Карабаху в принципі. Росія не хоче, та й, мабуть, не може, зробити так, щоб Азербайджан поступився Карабахом. Росії потрібен цей конфлікт у замороженому стані, аби гарантувати свою присутність і впливовість у регіоні. Вірменію невирішеність конфлікту тільки виснажує, ще й намертво прив’язує її зовнішню політику до інтересів Росії. Закономірно, що у Вірменії є політичні сили, які шукають альтернативу російській підтримці. Дедалі більша кількість вірмен незадоволена російською позицією у питанні Карабаху, вони бачать, що для Москви стосунки з Азербайджаном (і Туреччиною, яка за його спиною) як мінімум не менш важливі, ніж з Вірменією.
Ще один аспект залежності Вірменії – 102-а військова база російської армії на території країни. А це, між іншим, більше трьох сотень танків, бронемашин та артилерійських систем, три десятки бойових літаків, більше 5 тисяч солдат. Росія, за договором 1992 року, охороняє кордон Вірменії з Туреччиною та Іраном. Очевидно, що цей суто військовий елемент російської присутності впливає не лише на захист кордонів Вірменії, а й на внутрішню, насамперед – політичну, ситуацію в країні.
Крім зовнішньополітичної, Вірменія перебуває й у повній економічній залежності від Росії. Відомий британський аналітичний центр Chatham House два місяці тому опублікував доповідь про вплив Росії в країнах Південного Кавказу та Центральної Азії, в якому, зокрема, говориться: «Вплив Росії у Вірменії такий великий, що загроза суверенітету має стати приводом до неспокою номер один для Вірменії». У 2003 році Росія отримала тотальний контроль над енергетичним ринком Вірменії: «Роберт Кочарян, президент Вірменії в 1998 - 2008 рр., фактично продав Вірменію Єдиній енергетичній системі Росії, Анатолію Чубайсу та іншим російським торговим та політичним інтересам», – Chatham House.
Не дивно, що у Вірменії вже висловлюються радикальні думки щодо союзу Вірменії з Росією: «Тільки Росія має ресурси для дестабілізації у Вірменії, тільки Росія загрожує суверенітету Вірменії, у Росії та Вірменії нема спільних інтересів ні в енергетиці, ні у безпеці, ні в якій-небудь іншій сфері, більше того, інтереси наших двох країн кардинально розходяться. Інших загроз, крім тих, які йдуть від Росії, у Вірменії нема. Відповідно,Єревану не потрібні російські військові бази, оскільки вони не захищають країну ні від Азербайджану, ні від Туреччини, всього лише «перетворюючи Вірменію на мішень». Так говорить Давид Шахназарян, фізик і політик, багаторічний депутат національного парламенту, екс-міністр національної безпеки Вірменії, член правління опозиційної партії «Вірменський загальнонаціональний рух».
Звісно, однодумці Шахназаряна не є більшістю серед громадян Вірменії, але й говорити, що вони маргінали, теж не доводиться. Під час останніх мітингів у Єревані гасло «не хочемо бути російською губернією» та інші подібні антиросійські висловлювання лунали доволі часто. А минулорічні протести, викликані вбивством російським солдатом вірменської сім’ї, і зовсім були суто антиросійські.
Отже, тотальна залежність від Росії, яку багато вірмен терпіли, бо оцінювали її як плату за повернення Арцаху, викликає дедалі більше їх незадоволення.
Вірменська влада хоче бути «радянською»
Другий фактор, який спричиняє масові протести у Вірменії – традиційний для країн – колишніх радянських республік: як має бути організована влада.
6 грудня 2015 року у Вірменії пройшов референдум, на якому було вирішено змінити спосіб формування найвищої влади – Вірменія з президентської стає парламентською республікою. 2017 року мають відбутися перші парламентські вибори за зміненою Конституцією. Опозиція і тоді протестувала, виводячи людей на мітинги проти референдуму. 25 травня цього року парламент ухвалив новий виборчий кодекс. Як на наші українські мірки, то він виглядає дуже демократичним: суто пропорційна система і жорсткий контроль за можливими фальсифікаціями. Однак опозиція вважає, що кодекс – це одне, а практика – зовсім інше. Опозиційна партія «Спадщина», зокрема, заявила: «1. Ухвалений проект нового ВК Республіки Вірменія не підвищує рівень довіри громадськості до виборчого процесу, а, навпаки, знижує його. 2. Проект нового ВК був ухвалений без досягнення по ньому згоди з опозицією та громадським сектором. 3. Проект нового ВК надає можливість фальсифікації та маніпулювання виборчим процесом. 4. Відповідальність за негативні наслідки, викликані проектом нового ВК, лежить на уряді та прибічниках влади».
Показово, що усі справді жорсткі запобіжники проти фальсифікацій, введені у виборчий кодекс під тиском опозиції (приміром, відеокамери на дільницях чи відбитки пальців виборців), будуть запроваджені лише в тому випадку, якщо буде знайдене необхідне для цього фінансування. «Навіть якщо ухвалити найкращий у світі виборчий кодекс, котрий написали кращі юристи та політологи, однаково у Вірменії вибори будуть фальсифікуватися, це основна проблема… У суспільстві, де є взаємна довіра та чесність, можна провести вибори з допомогою чорних і білих фігур, і ні в кого не буде сумнівів щодо законності цих виборів», - оцінив ситуацію голова громадської організації «Гельсінський комітет» Вірменії Аветік Ішханян.
Загалом, ми бачимо тут звичну і для нас картину: чинна еліта будь-що намагається зберегти владу, підганяючи під це головне завдання виборче законодавство, точніше – практику його реального застосування. Більш цікавим виглядає інше: і чинна вірменська влада, і Росія, котра, звісно ж, активно втручається у внутрішню політичну ситуацію у Вірменії (а простіше кажучи – Росія прагне повністю цю ситуацію контролювати і визначати її характер), вирішили, що парламентська форма державного правління краще відповідає їхнім інтересам, ніж президентська. Тобто, Росія вважає, що так їй буде легше і надійніше тримати Вірменію під повним своїм контролем. Видно, вона має підстави так вважати, у таких питаннях Кремль не помиляється.
Безумовна підтримка Росією нинішніх керівників Вірменії у внутрішньополітичній боротьбі, що призводить до консервації політичного режиму «радянського» зразка, теж породжує антиросійські настрої серед, принаймні, тієї частини вірмен, яка прагне свободи і демократії західного зразка. Цей «розлом» і сам по собі, без проблеми Нагірного Карабаху, може проявитися у масштабній політичній кризі. Аналітик Центру Карнегі Сергій Маркедонов попереджає: «Необхідно, щоб Росія відмовилася від своєї однобічної орієнтації щодо правлячої верхівки Вірменії і переглянула свою про радянську ностальгію м’якої сили, переорієнтувавшись на актуальні проблеми активних прошарків населення. Застійний сценарій загрожує українізацією вірменської політики, що може спровокувати загострення в Нагірному Карабасі і закінчитися хаосом у всьому регіоні». До речі, це попередження вже не від вірменської опозиції.
Вірменського «Майдану» поки не нема
Підсумуємо. Росія повністю контролює Вірменію. Усі сфери, насамперед – зовнішню політику і внутрішній політичний порядок. І налаштована будь-що втримати цей контроль. Втратити ще й цю країну означає для Кремля істотне послаблення її позицій на Кавказі. Опір вірменської опозиції, яка має інше, без Росії або, принаймні, без російського домінування, бачення політичного майбуття країни придушується дуже жорстко.
Головним якорем, який утримує Вірменію в зоні російського визначального впливу, є підтримка Росії у питанні Нагірного Карабаху. За це примарне союзництво Вірменія дорого платить. По-перше, корумпованим політичним режимом «радянського» зразка. По-друге, втратою будь-якої самостійності у зовнішній політиці. Практично усі зовнішньополітичні кроки Вірменії спрямовані на підтримку російських, а не вірменських національних інтересів. І недарма Вірменія була однією з тих країн, які, залишившись в промовистій меншості, не підтримали резолюцію щодо засудження російської агресії в Україні.
Те, що економічна та соціальна політика чинного владного режиму не користується масовою підтримкою вірмен – очевидно, але саме з цим режимом Росія пов’язує свою підтримку Вірменії у протистоянні з Азербайджаном (і Туреччиною). І саме ця обставина не дозволяє напевне відповісти на питання, чи має опозиція симпатії більшості вірмен. Простіше кажучи, Росія практично відверто шантажує вірмен.
На сьогодні, як показали останні двотижневі протести в Єревані, опозиція не може досягти бажаного для себе результату. Вірменський експерт з політичних та виборчих технологій Армен Бадалян характеризує ситуацію такими словами: «Протестні настрої У Вірменії продовжаться, оскільки ті, хто боровся за свої права, продовжать боротьбу. Однак таких у Вірменії не так багато… У вірменському суспільстві немає такого потенціалу, щоб довести число протестантів до максимального рівня і досягти якихось результатів». Як бачимо, російська «удавка» тільки міцніє. Кремль намагається запобігти вірменському «українському сценарію», тобто, «вірменському Майдану» жорсткими діями поліції проти протестантів і непоступливістю влади щодо вимог опозиції. Спрогнозувати, як довго ще так триватиме, неможливо, однак зрозуміло, що й вічною згадана «удавка» бути не може.
Юрій Сандул
