Влада та іслам: хто головніший у Туреччині

Влада та іслам: хто головніший у Туреччині

1496
Ukrinform
Ердоган хоче такої ж влади, як у Путіна і саме тому головний його ворог – «ісламіст» Гюлен

Після спроби військового перевороту у Туреччині, серед потоку інших, маємо такі оцінки і такі факти з цієї країни:

Ердоган, всупереч заповітам «батька сучасної турецької нації» Кемаля Ататюрка, прагне зробити Туреччину ісламською державою, використавши для цього як привід спробу військового перевороту.

Ердоган стверджує, що головним організатором цієї спроби є Мухаммед  Фетхуллах Гюлен і буквально знищує його громадську та навчальну мережі у країні. Ердоган наполегливо вимагає від США екстрадиції Гюлена.

Ґюлен – популярний ісламський проповідник, багаторічний визнаний лідер ісламістського руху в Туреччині, через що змушений був емігрувати до США, він не є прихильником ідеї Ататюрка про обов’язковість світського характеру турецької держави, а зовсім навпаки.

Ердоган прагне влади, але якої? Адже він і так президент країни, а його партія повністю контролює парламент і формує уряд.

Очевидно, що все це разом якось погано в’яжеться між собою. Яка логіка в тому, що у Ердогана – прибічника ісламістської, а не світської держави в Туреччині, найперший ворог  - Ґюлен, який теж цього хоче? Чому він не його союзник, хоча б тимчасовий, поки не придушена остаточно турецька армія, яка обстоює світську турецьку державу?

Ататюрк змінив державу, але не країну

Майже сто років минуло, як Кемаль Ататюрк силою відлучив іслам від турецької держави, вирішивши, що задля блага Туреччини її держава має бути світською. Щоб утримати принципову дистанцію держави і релігії він дав армії конституційне право втручатися у дії турецьких політиків, якщо ті намагаються скоротити або зовсім ліквідувати цю дистанцію.

Сьогодні у Туреччині маємо результат столітньої політики за заповітами Ататюрка: порівняно невелика «світська» частина турецького суспільства, зосереджена у найбільших містах, яка орієнтована на цінності – політичні та соціальні - західної демократії, і безмежне море традиційної турецької «провінції», світогляд якої визначається, як і сто – двісті – тисячу років тому, релігійними цінностями ісламу. У Туреччині це постійний і глибокий конфлікт – між «західниками» та «ісламістами» - в усіх сферах життя суспільства, що вам впевнено підтвердить будь-яка українська домогосподарка, яка пускала сльозу, дивлячись турецькі «мильні» телесеріали.

Але в політичної боротьби ( і у демократичному суспільстві – теж) свої закони: було б просто неймовірним, якби у такій традиційній ісламській країні, як Туреччина, політики не прагнули б використати релігію як інструмент у політичній боротьбі за владу, причому інструмент надпотужний, практично – безвідмовний. Навіть більше: саме безумовне панування ісламського світогляду серед турків створює непереборне для місцевих політиків бажання утвердити такий тип організації влади, який би забезпечував для них безперервність їхнього перебування при владі. Як це існує практично у кожній ісламській країні.

Ісламізація держави – інструмент, а не мета

Щоб зрозуміти, чому два «ісламісти» - Ердоган та Ґюлен – стали запеклими ворогами, треба правильно розставити пріоритети турецької політики, а саме: ісламізація держави є не кінцевою «ідеологічною» метою, а лише інструментом захоплення та, головне, утримання влади.

Для Ердогана (а ще раніше – для багатьох турецьких політиків; згадаймо хоча б засновника «політичного ісламу» Неджметтіна Ербакана, котрий справив величезний політичний вплив на погляди Ердогана) іслам - це спосіб легітимізації і одночасно технологія гарантованого перебування при владі. Іслам у країні, де, умовно, 99% виборців є його ревними прибічниками, дає гарантію, що виборці, котрі перебувають у повній ідеологічній залежності від релігійних зверхників, голосуватимуть за того, на кого ці релігійні авторитети вкажуть. Іслам переконає людей, що західні демократичні форми контролю за діяльністю обраного народом президента-лідера не потрібні і навіть шкідливі.

Ердогану не потрібна справжня демократія у тому сенсі, що йому не потрібен контроль за його діяльністю, бо цей контроль і є обмеженням влади, навіть хай тебе оберуть президентом усі 100% виборців. Максимальна (чи абсолютна) влада є тільки тоді, коли цю владу неможливо проконтролювати і притягнути до відповідальності. Це така влада, яка в принципі не досягається, якщо в країні є політична система західного демократичного зразка.

Це здається неймовірним, але так воно і є: у Туреччині, якою її хоче збудувати і, швидше за все таки збудує Ердоган, іслам відіграватиме точнісінько таку саму роль, як у Росії – загальна суміш православ’я, імперської ідеї, ідеї слов’янської єдності, велич перемоги у Другій світовій війні. Це виглядає смішно, але навіть такі примітивні ідеї, як «Європа – це гомосексуалісти» чи «Захід завжди прагнув знищити Росію», в кінцевому підсумку працюють на консервацію чинної влади в Росії. Мета висунення, підтримки і «розкрути» всіх цих ідей зводяться до виправдання (легітимізації), чому чинна влада має існувати вічно. Бо вона, зокрема, захищає від гомосексуалізму і шанує пам'ять про наших загиблих героїв. Відповідно, противників чинної влади («ліберастів», як їх звуть у Росії) треба знищувати (або, принаймні, не пускати до влади), бо вони, відповідно, пропагують гомосексуалізм і не шанують пам'ять про наших загиблих героїв.

Як Сталін і Троцький

На перший погляд, Ердоган і Ґюлен – це, так би мовити, різного поля ягоди. Один – практичний політик, президент, другий – ісламський проповідник, релігійний філософ, котрий ніколи не заявляв про наміри виборювати найвищу державну посаду. Які ж вони конкуренти за схемою «Сталін – Троцький»? Справді, навряд чи Ґюлен, якому вже 75 років і котрий має хронічну серйозну хворобу, який вже 17 років живе і лікується в США, бачить себе президентом Туреччини. Однак, Ґюлен не просто філософ і проповідник толерантного до інших релігій трактування ісламу, що заперечує тероризм, виступає за зближення Туреччини з Європою, тощо (читай Вікіпедію). Він не лише проповідує і пише книги, він створив потужну розгалужену мережу ісламських шкіл та університетів по всьому світу, насамперед, звісно, у самій Туреччині. Саме її зараз трощить Ердоган, тобто, нехай вас не дивують масові звільнення учителів. Створення такої мережі – цілком практична справа, що потребує значних практичних організаційних зусиль і, до речі, величезних грошей. Ця мережа дуже чітко орієнтована саме на ідеї Ґюлена, там нема ідеологічного плюралізму, і вона в кінцевому підсумку формує – через виховання відповідних кадрів - визначальний вплив ідей Ґюлена та його особистий на турецький іслам. Тобто, Ґюлен насправді займається цілком практичною політикою, і головне не в тому, хоче чи не хоче він сам стати главою турецької держави, а в тому, що ним може стати лише той, хто на кого він - духовний лідер турецьких мусульман - вкаже. Ось хоч би племінник Ґюлена, котрого Ердоган заарештував кілька днів тому.

Вони вороги насамперед тому, що є де факто конкурентами за владу: нехай один з них не уявляє себе президентом, але чому б йому не бачити себе «турецьким імамом Хомейні»? У обох – один і той же інструмент досягнення влади - іслам, як колись у Росії Сталін і Троцький – два претендента на одне місце лідера – використовували нову «релігію» - комуністичну. І Ердоган, і Ґюлен претендують очолити (точніше – керувати, хоч би й за чиєюсь спиною) нову Туреччину, де, всупереч заповітам Ататюрка, іслам буде поєднаний з державним механізмом, де іслам стане надійним фундаментом організації та функціонування влади, насамперед – правил доступу до неї та її утримання.

Безумовну владу в ісламській Туреччині отримає лише той, хто матиме підтримку релігійних лідерів. Тут варіантів два: або Ердоган (чи інший президент) контролюватиме цих лідерів, як Путін контролює патріарха Кирила і всю Російську православну церкву, або релігійний лідер контролюватиме президента країни, як в Ірані. Чий контроль – того і реальна, а не формальна, влада. Ґюлена Ердоган не може контролювати, тому він його і знищує. При ідеологічному пануванні Ґюлена в турецькому ісламі Ердоган може в кращому для себе випадку бути лише його маріонеткою.

«Світська» Туреччина впала

Те, що Ердоган рішуче і брутально розправляється з Ґюленом і його організацією, свідчить, до речі, що турецька армія вже не розглядається ним як головна перешкода до «ісламізації» влади і до абсолютизації власної особистої влади. Якщо Ердоган правильно оцінює ситуацію, то, виходить, Туреччина Кемаля Ататюрка вже закінчилася.

У неділю, в Стамбулі нарешті вивела людей на демонстрацію турецька політична партія, опозиційна до партії Ердогана, яка обстоює ідеї Ататюрка. Однак мітинг вийшов геть невиразний, гасла були, так би мовити, «половинчасті», без засудження дій Ердогана, а містили лише загальні слова про захист демократії і проти переворотів. Цим скористалися прибічники Ердогана, приєднавшись до такого мітингу, чим остаточно знівелювали задум опозиціонерів. Мітинг показав, наскільки розгубленою є зараз «світська» частина турецького суспільства. Надії, що вона зможе завадити планам Ердогана встановити, використовуючи іслам, незмінність і безконтрольність влади в Туреччині, практично нема.

Юрій Сандул


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-