Електронне декларування доходів і витрат: хто з ким має домовлятися?
Ще 16 лютого 238 депутатів Верховної Ради ухвалили закон, котрий у ЗМІ задля стислості йменують законом про електронне декларування. Йдеться про зміни до закону України про протидію корупції в частині, що стосується роботи електронної системи надання та оприлюднення декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій у державі або в органах місцевого самоврядування. Ці зміни приймалися з голосу - з трибуни їх виголошував депутат фракції БПП «Солідарність» Вадим Денисенко. Громадська думка настільки критично оцінила якість ухваленого закону, що, радше, каже про нього як про закон, який цю корупцію заохочує.
Що це за зміни? Чого хочуть 238 депутатів, та й, очевидно, не тільки вони?
Вони хочуть, по-перше, амністії для себе, тобто, аби ніхто й, по можливості, ніколи не зміг відібрати у них те добро, що у них вже є. По-друге, хочуть зберегти для себе і в майбутньому можливість незаконно збагачуватися під ті самі гарантії збереження цього багатства. Ось тому й проголосували і за підняття в рази розмірів доходів і витрат, які підлягають декларуванню, і за скорочення до мінімуму переліку власних родичів, чиї статки треба оприлюднювати, і за скасування кримінальної відповідальності за неправдиву інформацію в деклараціях. Ну, й ще кілька дрібніших, але не зайвих (для них, звісно), позицій.
Зрозуміло, що це позиція не просто двох з лишком сотень українських депутатів-політиків. Це - позиція потужного - і за чисельністю, і за грошима, і, головне, за впливом на ухвалення державних рішень - прошарку державних чиновників усіх рівнів. Утім, прошарком його називати вже навіть неточно. Це вже давно повноцінний клас суспільства, класовий інтерес якого часто є визначальним, коли вирішуються найважливіші питання державної політики. Цей клас є надійною підтримкою найвищої політичної влади в країні, оскільки сам є невід'ємною частиною структури політичної влади в Україні. А тому Президент і уряд вимушені як мінімум враховувати його інтереси, а інколи - і повністю їм підкорятися. 238 голосів - більшість від конституційного складу найвищого законодавчого органу держави - це і є у даному конкретному випадку відображенням реальної політичної ваги цього класу-прошарку.
Нема сенсу розписувати, чому більшість народних депутатів не хочуть реального декларування власних доходів і витрат. Все й так зрозуміло. Цікавим може бути лише питання: чому депутати не бояться втратити підтримку Заходу, що з огляду на нинішній стан української економіки та в умовах відкритого протистояння з Росією може мати катастрофічні наслідки і для України, і для української еліти? Чому не бояться реакції громадянського суспільства? Чому, зрештою, не бояться українців, які обов'язково згадають і оцінять «заслуги» нинішніх депутатів у подоланні корупції якщо не на новому Майдані, то, принаймні, на найближчих виборах?
Загальна відповідь: бояться, звісно, але, як-то кажуть, «не можуть поступитися принципами». Як у народному прислів'ї: очі бояться, а руки роблять. Небажання втрачати те, що здобуте за останній рік-два чи за останні два десятиліття, є настільки природним для нашого чиновництва, що переважує усі страхи перед Заходом, МВФ і власним суспільством. Іншими словами, страх втрати майна є сильнішим за страх покарання за методи здобуття цього майна.
Хоча, за великим рахунком, можна говорити й так: не бояться вони Заходу. Що він їм може зробити? Захід може покарати Україну, відмовивши їй у матеріальній чи дипломатичній підтримці, але як Захід може покарати нашу нинішню злодійкувату еліту? Можна припустити, що наша найвища владна верхівка готова заради кредитів і загальної прихильності Заходу, що, безумовно, зміцнює їхню владу, запровадити декларування доходів і витрат у тій редакції, яку вимагає Захід і навіть українське суспільство. Однак, є ще дуже чисельна когорта держчиновників (депутатів) середнього рівня, це ті, у кого є добра не на сотні мільйонів доларів, а просто на кілька мільйонів. Вони не залежні від Заходу практично ні в чому, до них персональні санкції Заходу ніколи не дійдуть. Вони не борються зараз за здобуття чи збереження політичної влади для себе особисто. Вони - чиновники, які будуть ними при будь-якій владі, якщо тільки не зміниться сама нинішня олігархічна система влади. Сьогодні очевидно, що найвище політичне керівництво країни - Президент, прем'єр-міністр - не контролює цей прошарок еліти, як не завжди контролює навіть власні парламентські фракції, не кажучи вже про чиновництво загалом. Іншими словами, у парламенті є достатньо депутатів, які при голосуванні готові ігнорувати позицію Президента чи прем'єра, якщо йдеться про їхні особисті статки.
Вітчизняний Facebook, як виразник думки найбільш політично активної частини українського суспільства, цілком очікувано вибухнув прокльонами на адресу депутатів, що підтримали такий варіант «боротьби» з корупцією, на що вони, втім, як-то кажуть, і вухом не повели. Однак проти закону у версії від 16 лютого негайно висловився, і досить різко, посол ЄС в Україні пан Томбінський, політична вага якого (бо представляє, власне, фактично усю Європу, від фінансової і дипломатичної підтримки якої залежить сьогодні існування і української держави, а отже і нинішньої української владної еліти) явно переважає таку саму усіх наших фейсбучників разом узятих. Посол ЄС прямо назвав закон таким, що «не відповідає антикорупційним зобов'язанням, прийнятим українським керівництвом» і «викликає розчарування».
Далі, як ми знаємо, було ще куди більше. Єврокомісія вирішила розділити розгляд питання надання безвізового режиму Україні та Грузії, тобто - спочатку - для Грузії, а для України - пізніше. На практиці це означає, що на сьогодні Європа відмовляє нам у безвізовому режимі у відповідь на небажання нашого парламенту ухвалити справді дієве антикорупційне законодавство. І хоча закон про електронне декларування далеко не єдина причина невдоволення Заходу політикою Києва, і немає офіційних тверджень європейців, що це пов'язано із згаданим законом, а деякі наші депутати (приміром, Володимир Ар'єв чи Ірина Геращенко) запевняють, що причина відкладення зовсім інша (позиція Нідерландів, яка хоче дочекатися підсумків свого референдуму щодо асоціації ЄС і України) і взагалі перспективи отримання Україною безвізового режиму з ЄС в 2016 році аж ніяк не втрачені (так воно і є), українське суспільство вже винесло свій вирок українській владі: догралися!
Найвища українська влада, яка в даному разі хоч-не-хоч мусила взяти на себе представництво інтересів прибічників закону, дала задній хід і заговорила про необхідність пошуку «компромісного варіанту».
У Брюсселі, цьому «логові» європейських бюрократів, представники бюрократів українських - голови найбільших фракцій Верховної Ради Юрій - БПП «Солідарність» і «Народний фронт» - Луценко і Максим Бурбак - заявили 1 березня, що «узгоджена з європейською стороною редакція закону про електронне декларування буде прийнята на найближчому пленарному тижні Верховної Ради». Ухвалений Верховною Радою закон про електронне декларування, який викликав такий одностайний і рішучий спротив Європи, Юрій Луценко назвав таким, «що не досяг оптимальної якості». Яка вишукана характеристика! Ось не досяг, поки українські депутати займалися ним самостійно, але тепер, після узгоджень з європейцями, тобто - з їхнього допомогою (чи під їхнім тиском), Луценко переконаний, що «цей закон буде і реалістичним, і європейським за глибиною його використання». Максим Бурбак також «упевнений, що на наступному пленарному тижні ми вийдемо на єдину позицію» і обіцяє, що «ми готові його підтримати».
У процесі згаданого «узгодження» прихильники закону про електронне декларування у версії від 16 лютого мають непогані шанси захистити для себе головне, бо, окрім інстинкту збереження вкраденого проявляють і цілком тверезий розрахунок. З Європою можна домовитися про амністію і навіть про дозвіл і далі, хай у менших масштабах, красти, бо вкрадене все це, зрештою, не в Європи. І є що Європі запропонувати для такого «компромісу» - комерційні преференції у процесі отриманні прибутку від економічної діяльності в Україні (від приватизації, довгострокових і вигідних контрактів і до власності на найдорожчі українські активи). З українським суспільством про таке не домовишся, принаймні - набагато-набагато важче. Суспільство вимагає справедливості, а Європа згодна обмежитися економічною і політичною доцільністю. Іншими словами, українське суспільство не згодне повністю забути минулі гріхи своїх керманичів і погодитися на загальну і безумовну амністію, Європа - цілком може. Тому з українського боку це ніяке не узгодження, це торг за те, щоб залишити в законі про електронне декларування якомога більше можливостей приховати від українського суспільства набуте майно. Які офіційні аргументи для цього можуть бути застосовані, можна скласти уявлення зі слів заступника міністра закордонних справ України Олени Зеркаль.
Безумовно, домовлятися потрібно у всьому, у тому числі і в такій «слизькій» сфері, як узаконення того майна, що вже по факту належить колишнім і нинішнім українським чиновникам. Однак питання: хто з ким має домовлятися?
Як бачимо, наразі домовляється українська влада і Захід. З українським суспільством «узгоджувати» це питання влада, схоже, не вважає за таке й вже й необхідне. Інакше не було б потреби ухвалювати 16 лютого закон про електронне декларування з голосу. Саме це - те, що українські депутати торгуються (домовляються) про таке не з українським суспільством, а з чиновниками Євросоюзу - і є, мабуть, найбільш прикрою обставиною усієї цієї ситуації. Депутати ігнорують обурення українського громадянського суспільства, не без підстав вважаючи, що воно майже безсиле перед ними в цьому питанні. Оскільки більшість громадян України (у даному випадку правильніше буде сказати - більшість виборців України) навіть гадки немає, що це таке - закон про електронне декларування. Тож ситуація зайвий раз показує, що, незважаючи на стрімкий - порівняно з минулими роками - розвиток громадянського суспільства, воно у нас все ще не настільки сильне, аби здолати політичну еліту. Треба працювати.
Юрій Сандул, Київ
