Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів
«Батальйон ОУН» створювався для захисту України на Донбасі, а не для війни в Києві
Інтерв'ю 02.03.2016 10:49 2848

До речі, в цей день, 20 лютого, оунівці, які сьогодні служать у Збройних Силах України, лікуються у госпіталях чи перебувають у відпустках, зібралися в Миколаєві Львівської області, щоб вшанувати пам'ять бойового побратима Василя Кіндратського. Він героїчно загинув у травні минулого року у Водяному. 20 лютого в Миколаєві відкривали меморіальну дошку його пам'яті. Наші бійці були дуже обурені, що в цей час у Києві хтось використовує ОУН як прикриття політичних провокацій. Я змушений був тоді зробити заяву, що ми до них не причетні.

- Давайте уточнимо, що таке «батальйон ОУН», бійцями якого називали себе частина тих людей, хто виходив 20 лютого на Майдан Незалежності?

- На самому початку військових дій на Донбасі ОУН долучилася до створення добровольчих підрозділів, мета яких була одна - воювати. За короткий час нам вдалося зібрати загін добровольців, який ми назвали «батальйон ОУН». До нього увійшли як члени нашої організації, так і ті патріоти, хто просто відгукнувся на наш заклик. Таких, до речі, була більшість. Командиром батальйону став Микола Коханівський. Батальйон ОУН воював у Пісках, тримав там оборону, тобто брав реальну участь у війні з російськими військами та їх найманцями. Коли наша армія зміцніла, коли почався процес входження добровольчих підрозділів до складу Збройних Сил чи Національної гвардії, більшість бійців батальйону зголосилися до лав ЗСУ, зокрема - до 81 десантно-штурмової бригади. Вони підписали індивідуальні контракти на службу у Збройних Силах. Керівництво ОУН, звісно, не заперечувало проти цього, навіть заохочувало, бо ми вважали і вважаємо, що Росію переможе тільки сильна і патріотична Українська армія, ідеологічний кістяк якої мають скласти добровольці.

- Можливо, для багатьох буде новиною дізнатися, що сьогоднішня ОУН - це громадська організація, а не політична партія. У нас немає чогось подібного до військового відділу, який мав би формувати, контролювати і керувати військовими підрозділами, як про це можуть подумати ті, хто у кого уявлення про ОУН грунтуються лише на нашій історії першої половини минулого століття. Тільки нещодавно ми відновили діяльність Української військової організації (УВО), яку очолює колишній заступник командира батальйону ОУН і відомий поет Борис Гуменюк. Наразі УВО опікується нашими членами, які воюють у складі Збройних Сил України, правами ветеранів АТО, координує діяльність волонтерських груп, але це, зрозуміло, не керівництво бойовими діями. Тому я й казав, що у нас нема ні людей, ні можливостей. Повторю: сьогодні ми - громадська організація, в якій статутом передбачено і колективне, і індивідуальне членство.

-Тоді, даруйте, хтось може скласти враження про сучасну ОУН як типову українську політичну чи громадську організацію, у якої є, образно скажемо, печатка, офіс у столиці, півдесятка людей центрального керівництва і якась, може, сотня-півтори активістів по всій Україні. І все. Таких організацій у нас зараз - тьма-тьмуща.

- 1992 року в Україну повернувся останній президент Української Народної Республіки в екзилі і голова ОУН Микола Плав'юк. Він тоді зробив, як на мене, дуже правильне рішення в тому сенсі, що він зареєстрував ОУН як громадську організацію, а не політичну партію. Бо не можна обмежувати український патріотичний рух, український націоналізм лише рамками якоїсь однієї партії. Націоналізм, на нашу думку, - це надпартійна ідеологія. І дотепер ОУН має статус громадської організації, і вона не є конкурентом жодній політичній партії. Партія створюється виключно для однієї мети - прийти до влади. Іншої мети у неї не існує. Ми ж ставимо ширше завдання: утвердити Україну як національну державу, і для цього всі форми, методи і шляхи, які ведуть до цієї мети - прийнятні та важливі. А щодо офісів - то у нас в кожній області діють обласні осередки, тільки сьогодні у Сімферополі, Донецьку і Луганську, зрозуміло, є серйозні труднощі.

- Я дуже часто зустрічаюся з українськими офіцерами, запитую їх: що потрібно, щоб виграти війну з Росією? Ще жоден мені не сказав: потрібна атомна бомба, потрібні військові стандарти НАТО, потрібна добра зброя... Але всі говорять, що потрібна передусім висока національна свідомість кожного солдата, кожного офіцера і кожного генерала. І тоді зброя, стандарти - все додасться. Але коли цього головного не буде - нічого не буде. І ще один дуже важливий, на моє переконання, момент. Так Бог дав, що російську проблему і російське питання має вирішити наше покоління. Ми не маємо морального права передавати цю проблему своїм дітям і онукам, це наш хрест. А така спокуса є, розумієте, ось така спокуса: мовляв, давайте цю ситуацію - ні миру, ні війни - будемо продовжувати якомога довше, а тоді воно якось вирішиться. А хто його тоді буде вирішувати? Мій син, ваш син, онуки наші будуть вирішувати. Не треба цього робити. Раз уже ця ситуація постала перед нашим поколінням, то нам її й вирішувати. Це важко, це дуже складно, але ми не повинні уникати цієї долі.

Юрій Сандул, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-