«Партійна диктатура»: лідери посилюють контроль над депутатами

«Партійна диктатура»: лідери посилюють контроль над депутатами

Аналітика
1429
Ukrinform
Суспільство від нового закону нічого не виграє і нічого не програє

16 лютого Верховна Рада ухвалила в цілому законопроект № 3700, котрий серед політологів і журналістів дістав неформальну назву «закону про партійну диктатуру» або «диктатуру партійних лідерів».

Зміна до закону про вибори народних депутатів України, яку вносить № 3700, досить коротка, і її можна навести повністю:

«Частину 7 статті викласти в наступній редакції:

«Перелік та черговість кандидатів у депутати у виборчому списку, визначені партією, не можуть бути змінені після подання документів реєстрації Центральною виборчою комісією до оголошення результатів виборів. Після оголошення результатів виборів кандидати в депутати можуть бути виключені із виборчого списку за рішенням з'їзду партії. Рішення з'їзду партії про виключення кандидатів у депутати з виборчого списку підлягає реєстрації у Центральній виборчій комісії».

Суть нової редакції «частини 7 статті» можна викласти ще коротше: партійний з'їзд може змінити свій виборчий список вже після голосування, але до моменту прийняття кандидатами, які опинилися у прохідній частині списку, присяги народного депутата. Як бачимо, неформальна назва аж ніяк не є перебільшенням, як це нерідко буває при вживанні в політичній лексиці різних метафор. Додамо також, що дія цієї поправки до виборчого законодавства заднім числом поширена на виборчі списки, за які вже проголосували виборці 26 жовтня 2014 року.

Не дивно, що народні депутати довго і вперто опиралися ухваленню цього закону: підраховано, що його ставили на голосування аж 25 разів, починаючи з 23 грудня минулого року, коли законопроект № 3700 вперше не включили до порядку денного. Однак лідери партійних фракцій (авторами законопроекту були представники усіх фракцій парламентської більшості плюс фракції Радикальної партії Ляшка) проявили ще більшу впертість і наполегливість, включно з явними порушеннями Регламенту, і таки подолали опір. Не дивно також, що проти цього нововведення гаряче заперечували найавторитетніші громадські організації, котрі активно втручаються у політику, як-от ОПОРА чи Реанімаційний Пакет Реформ. Вони й зараз закликають парламент скасувати цей закон, а Президента - накласти вето.

Аргументи противників «Партійної диктатури» (так, для зручності, будемо звати новий закон) очевидні і цілком зрозумілі, нема сенсу їх детально розглядати. Тим більше, що сьогодні у медійному просторі звучать саме вони, а от заперечень цим аргументам практично не чути. Навіть автори законопроекту, а тепер вже закону, № 3700, як правило, відмовчуються.

А даремно. Насправді позиція противників «Партійної диктатури» не є такою вже невразливою, навіть у пропагандистському сенсі.

Правильним, на нашу думку, було б назвати «Партійну диктатуру» цілком логічним законом. Підкреслимо: не - несправедливим, не - недемократичним, не - невиправданим, не - небезпечним, не - ще якось, а саме - логічним.

Так, «Партійна диктатура» - це безумовне право партійного лідера (партії) самим, фактично - без виборця, визначати, хто стане народним депутатом від партії, якій певна частина виборців віддала свої голоси (не менше рівня прохідного бар'єру). Тобто, партія отримує можливість викидати зі списку усіх, у кому вона сумнівається: і тих, хто, вірогідно, голосуватиме за гроші всупереч партійній позиції, і тих, хто матиме принципово відмінну від загальнопартійної позицію. Так, безперечно - голосування виборців тут зневажене. Ось тільки чи справді ми думаємо, що виборці цим перейматимуться і, головне, протестуватимуть проти диктату партійного лідера?

Справа в тому, і це так само безперечно, що логічність «Партійної диктатури» породжена не тільки інтересами партійних лідерів, а й інтересами більшості українських виборців.

Не секрет, що ця більшість голосує на виборах не за ідеологію, не за позицію (політичну, ідеологічну чи будь-яку іншу) конкретного кандидата, а за особу партійного лідера. Зрозуміло, йдеться про вибори за партійними списками, а не у мажоритарних округах. Не будемо сперечатися, чи правильно робить ця більшість, не цікавлячись не те що двадцятим чи сороковим кандидатом у партійному списку, а часто навіть другим-третім. Звісно, неправильно, але то його, виборця, справа - чим керуватися при голосуванні. Отже, певна кількість виборців повірила, що, приміром, Юлія Тимошенко найкраще захищатиме їхні інтереси у парламенті. Логічно, що ці виборці розраховують: усі депутати «Батьківщини» діятимуть так, як каже Тимошенко. І якщо вони так не діють, то виборці закономірно сприймають це, як зраду. Причому, незалежно, з якої саме причини - чи то продажність, чи то через те, що у них, виявляється, є відмінна від Тимошенко думка щодо того чи іншого питання - вони діють не так, як каже Тимошенко. Виборці покладають усі свої надії (і відповідальність) саме на лідера - в даному випадку Тимошенко - і тому в принципі не можуть заперечувати проти її диктаторських прав щодо усіх інших кандидатів, які йдуть до парламенту під її прапором. Це не є правильним з точки зору демократії, але, на жаль, таким є реально сьогоднішній пересічний український виборець.

Звісно, можна все повернути і так: якщо та ж Тимошенко (чи інший лідер партійного списку) проводить до парламенту депутата, котрий потім не слідує «лінії партії» (зауважимо, незалежно від конкретних причин), то це проблема насамперед партії та партійного лідера. Наступного разу вони мають добре подумати, чи варто називати своїм кандидатом людину, яка може продатися, злякатися чи мати свою позицію, відмінну від позиції партійного лідера (партії). Але ось загадка: чомусь це «наступного разу» так нічого і не змінювало. Знову й знову в передвиборчих списках з'являлися потенційні «тушки». Це були або люди, котрі платили гроші за можливість стати депутатом, а тому вважали себе вільними від будь-яких партійних зобов'язань, або люди, котрі обмінювали на можливість стати депутатом свою особисту популярність у певної, як правило - порівняно невеликої - такої, яка не гарантувала подолання передвиборного бар'єру - частини виборців, і, щоб зберегти й збільшити цю популярність, вели власну, не залежну від волі керівництва партії, яка провела їх до Верховної Ради, депутатську діяльність. На нашу думку, аргумент «не треба продавати місця у списку» можна, в принципі, застосувати, трохи переформулювавши, і до другого типу бунтівних депутатів: «не треба продавати свою популярність».

Коротше кажучи, проблема парламентських «тушок» - меркантильних чи ідейних - з'явилася не вчора. Вона існує давним-давно в нашій політиці. І зумовлено це однаковою мірою і настроями виборців, які воліють голосувати за особу, а не за ідеологію, і чинною системою виборів, яка максимально орієнтується на такі настрої (або можна сказати - їм потурає).

Навіть більше: і «тушки», і реакція на них - «Партійна диктатура» - є логічним відбиттям, наслідком всієї системи організації нашої політичної влади, яку ми називаємо олігархічною. Ухвалення цього закону і його відсутність протягом попередніх десятиліть є однаковою мірою породженням різних частин одного нашого політичного буття. Партійним лідерам вигідно, в принципі, і тримати «за горло» власних депутатів, і мати можливість переманювати («купляти») депутатів з інших фракцій. Справді цікаво лише те, чому саме сьогодні так щільно зійшлися інтереси лідерів усіх фракцій? Раніше влада не хотіла «Партійної диктатури», аби мати можливість формувати провладну більшість переманюванням чи залякуванням депутатів, і , навпаки, лідери маленьких опозиційних фракцій вимагали її, аби вберегтися від цього тиску влади. А сьогодні вони виявилися єдиними в бажанні запровадити «Партійну диктатуру», а опираються їй рядові депутати з різних фракцій.

Можливо, так сталося через те, що загальне загострення політичної ситуації, яке загрожує вже колапсом системи, вимагає від усіх політичних вождів максимальної мобілізації у власних структурах. Тобто, зараз вони більше переймаються не «захопленням» чужих депутатів, а збереженням тих, що є, і гарантіями, що весь список кандидатів ними однозначно контролюється. І це однаковою мірою актуальне як для великої пропрезидентської фракції, так і для найменшої «Батьківщини». Масове бунтарство депутатів, незалежно від того, чим воно викликане в кожному конкретному випадку, підриває всю структуру, на якій тримається владна система. Тобто, і раніше були різні бунтівники, але їх було мало, і тому вони не загрожували цілісності системи, але сьогодні їх стало аж надто багато. Причому, не тільки у малих фракціях, але й у великих провладних, де бунтарів раніше практично не було. У тому ж БПП вже є кілька депутатів, котрі відкрито вийшли з фракції, і ціла група («Єврооптимісти», 15 депутатів), яка, по суті, давно і постійно виступає проти загальної політики фракції.

Ситуація закономірна, і вона висвітлює справді глобальну проблему чинної олігархічної політичної системи. Інша справа, що лідери партій ухваленням «Партійної диктатури» вирішили розв'язувати цю проблему так, як вигідно їм. А наскільки це вигідно країні й суспільству і чи відповідає демократичним нормам - їх, за великим рахунком, не турбує. На жаль.

А щодо власне проблеми парламентських «тушок», то для подолання цієї проблеми потрібна принципова зміна виборчої системи, і суть цих змін - максимально можлива пряма, а не опосередкована - через партійного лідера, залежність депутата від виборців. І водночас потрібна пряма залежність депутата від партії, якщо депутатом він став саме через приналежність до неї. Чи можна це поєднати? Найпростіший, здавалося, вихід - мажоритарна виборча система - не підходить нам сьогодні з багатьох причин, про які сказано і написано в Україні вже чимало. Крім того, мажоритарна система дає зв'язок депутата з виборцями, але нівелює, по суті, роль політичних партій, тобто робить їх лише прикриттям реальної влади олігархічних груп. Отже, потрібно шукати якусь іншу систему чи інший виборчий механізм. Звісно, це справа фахівців. Виключно задля ілюстрації, дуже коротко, запропонуємо, приміром, таку схему.

Виборці обирають у мажоритарному окрузі депутата, але право висунення кандидата отримує тільки політична партія (жодних самовисуванців чи від громадських організацій). А далі, якщо депутат, рекомендований партією і обраний виборцями, діє не так, як вважає за правильне партія, то депутат втрачає мандат рішенням партійного органу, але замість нього має прийти новий депутат не з якогось там партійного списку (його просто не існує), а такий, що виграє дострокові вибори на тому ж окрузі. Таким чином, відставлений депутат може підтвердити своє депутатство, якщо знову виграє вибори (як кандидат вже іншої партії), або партія зможе підтвердити свою популярність на окрузі, виставивши від свого імені вже іншу кандидатуру. Тільки так вирішальне слово у неминучих суперечках між депутатом і партійним керівництвом належатиме виборцям, а не партійному керівництву чи «бунтівливому» депутату.

Бажання партійних лідерів самим визначати, хто може бути депутатом, тобто - без участі виборців, є природним породженням політичної системи, яка в принципі не передбачає активної участі суспільства у політичній боротьбі. Ця система допускає участь суспільства тільки один раз (коли проходять вибори), і в цей один раз політики витрачають максимум зусиль і коштів, щоб вплинути на виборців (популізм чи прямий підкуп) або спотворити їхній вибір (фальсифікації). І, звісно, під таке завдання формулює виборче законодавство.

Наразі суспільство нічого не виграє і нічого не програє від «Партійної диктатури». Якщо за її допомогою партійна верхівка не допустить до парламенту якогось «дисидента», то це проблема «дисидента», а не суспільства. Сьогодні народні трибуни мають широке поле діяльності й за межами парламенту. Нарешті, «дисиденти» мають бути такими не лише в статусі народного депутата, а політичні проблеми мають розв'язуватися не лише виключно в стінах парламенту чи в трикутнику «Президент - уряд - Верховна Рада».

Також ухвалення «Партійної диктатури» нічого принципово не змінює в тому сенсі, що не зможе зупинити розпад олігархічної політичної системи. Порушників партійної дисципліни стало так багато, що жодна «Партійна диктатура» їх вже не зупинить. А стало їх так багато через те, що є явний і зрослий попит суспільства на політиків, які вимагають реальних, а не бутафорських (імітаційних) реформ. Політика поступово, а точніше, якщо говорити про післямайданний час - стрімко, виходить за рамки «договорняків» усередині еліт. Ухвалення «Партійної диктатури» безумовно підштовхне опозиційних до чинної політичної системи політиків до організаційного єднання і до чіткішого окреслення своєї політичної позиції (опозиційності).

Тобто, можна скільки завгодно наводити аргументи «за» і «проти» закону про «Партійну диктатуру», однак це нічого не дасть. Переможця у цій дискусії не буде. Тому що розв'язання проблеми лежить поза межами як мінімум чинної системи виборів, як максимум - чинної політичної системи.

Юрій Сандул, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-