Дмитро Ярош: чергова спроба націоналістів порозумітися з виборцями
Заява Дмитра Яроша про його вихід із «Правого сектору», яку він зробив 28 грудня, не викликала значного суспільного відгуку. Хтось, можливо, пояснить це новорічними святами, які самі по собі можуть відволікти людей від будь-чого. Та й конфлікт Яроша з частиною керівництва організації - це не як грім серед ясного неба. Вперше про принципові суперечки у «Правому секторі» публіка дізналася від самого Яроша ще в листопаді. Але тоді здавалося, що Ярош залишається лідером організації, а вихід з неї певної кількості членів, незгодних з його політикою, нічого суттєвого не змінить. Сьогодні ж, коли організацію залишає саме Ярош, а не його опоненти, можемо говорити про справжній розкол.
З якого боку не глянь - це поразка і Яроша, і тих, хто залишається у «Правому секторі». Що там не казали б прибічники й опоненти Яроша - це справжній розкол, викликаний загальною кризою організації. І криза ця спричинена тим, що вкотре націоналісти в рамках конкретної організаційної структури, яка останні два роки була найбільш динамічною і найавторитетнішою в суспільстві організацією українських націоналістів, не змогли виробити спільної оцінки політичної ситуації в Україні, а отже не зійшлися у виборі методів досягнення своєї головної мети.
«Правий сектор» був створений і досі діяв як силова структура, хоч і прагнув одночасно розвиватися і як політична партія. Але гонитва «за двома зайцями» закінчилася тим, чим і мала закінчитися: партія реально так і не створена, а силова структура опинилася у глухому куті через затухання активних дій на фронті, різке посиленням боєздатності Збройних сил України і Національної гвардії. Поки тривала гаряча фаза війни з Росією, поки кожен вмотивований боєць на фронті був на вагу золота, силова структура під назвою «Правий сектор» жила і навіть розвивалася. Війна стихла (але не припинилася), українська влада, яка раніше якщо не допомагала суттєво, то не заважала Ярошу воювати, тепер змінила політику щодо «Правого сектора». Тепер він для влади не союзник у війні, а конкурент у політичній боротьбі, причому конкурент непримиренний, а тому серйозний. Тобто, ситуація для «Правого сектора» змінилася настільки різко, що подальше його функціонування як силової структури стало практично неможливим. З одного боку, його послуг влада більше не потребує (принаймні, вона так вважає), з іншого - миру з Росією теж нема («ні війни, ні миру»), а отже розпускати силову складову «Правого сектора» нібито зарано, та й інерція людей, які прийшли воювати, а не займатися політикою, дається взнаки. А якщо не розпускати, то за які кошти її утримувати? І якщо все-таки якось вдається їх віднайти (завдяки небагатим спонсорам чи волонтерам), то на суто партійну діяльність не залишається й копійки.
Утім, називати цю спільну для всього тепер вже колишнього «Правого сектору» поразку чимось особливо трагічним не випадає. На жаль, це вже звична ситуація. При бажанні, покопавшись в історії, можна згадати не один десяток розколів у лавах української еліти чи тих, хто претендував на цей статус, починаючи з часів одразу по смерті гетьмана Хмельницького.
Намір Яроша створити широкий громадсько-політичний рух вже буде... надцятою спробою українських націоналістів перейти в іншу якість (на інший рівень) політичної боротьби, спрощено кажучи - від силових методів до парламентських. Попередні спроби закінчувалися сумно. Фракція Руху у Верховній Раді першої половини 90-х років по-тихому щезла, та й націоналістичною ту фракцію можна назвати лише умовно. Фракція «Свободи» проіснувала лише два роки - у 2012-2014 роках, і вилетіла з парламенту вже після перемоги Майдану, що, мабуть, було особливо образливо для націоналістів. До речі, це окреме цікаве питання: чому націоналісти проривалися у парламент, коли в Україні не було відкритих і прямих зіткнень влади і суспільства, а коли такі зіткнення траплялися, і в них саме націоналісти були найпослідовнішими супротивниками влади (акція «Україна без Кучми», перший і другий Майдани), виборці їм у цьому відмовляли?
Сумний підсумок дотеперішніх спроб націоналістів здобути владу через участь у виборах є, звісно, закономірним у тому плані, що націоналісти змушені були у такій політиці грати за правилами, котрі, по-перше, встановлювали (і оперативно змінювали за потреби) не вони, а їхні політичні опоненти (а точніше буде сказати - непримиренні політичні вороги), і назвати ці правила справедливими і рівними може тільки той, хто впевнений, що в Україні досі проходили тільки справедливі й вільні вибори; а по-друге - мізерна (порівняно з опонентами) ресурсна база націоналістів - фінансова, медійна, організаційна, кадрова - не давала їм жодного реального шансу донести до виборців перевагу цілей і методів своєї майбутньої, в разі здобуття влади на виборах, політики.
Як не прикро, але націоналістам та їхнім симпатикам доводиться визнати, що нинішнє українське суспільство, попри усі драматичні та трагічні події останніх двох років, які, здавалося б, мали перевернути мізки більшості українців, так і не повернулося обличчям до націоналістичних ідей. Парадокс: українські націоналісти (і «Правий сектор», й інші організації - «Свобода», ОУН, «Азов») здобули безсумнівну повагу значної частини українського суспільства за мужність і героїзм на Майдані та у війні з російським агресором, гасла націоналістів («Слава Україні», «Слава нації») стали надбанням всієї країни, ім'я Степана Бандери - вже не пугало для українського обивателя, але та ж сама значна частина українського суспільства вперто, як і п'ять-десять-двадцять років тому, відмовляє націоналістам у можливості стати до керма країни. Україна продовжує боятися і сахатися націоналістів. Причому, йдеться не лише про так звану «вату», котру вже ніхто й ніщо не здатне змусити змінити своє ставлення до «бандерівців» і котра свій страх та ненависть до них забере з собою в могилу. Більшість і тих, кого справедливо можна зарахувати до політично грамотних (порівняно з «ватою») виборців, до громадських активістів, не голосують на виборах за «Правий сектор» чи «Свободу». Саме так: вітаються «Слава Україні» - «Героям слава», віддають належне Степану Бандері, шанують героїв УПА - і не голосують! А ще й принагідно докоряють: мовляв, і навіщо ця факельна хода 1 січня, невже немає зараз важливіших справ для патріотів України?
Основа цього парадоксу - глибинний страх абсолютної більшості українського суспільства, у тому числі його активної громадянської частини, перед перспективою приходу до влади політиків, які не бояться відкрито називати себе націоналістами. Причини такого страху поступово і цілеспрямовано закладали вороги українського націоналізму усі останні сто років історії України, внаслідок чого він став у багатьох людей вже підсвідомим. А от як його пояснюють сьогодні самі собі ті, хто боїться? «Вата» - зрозуміло, а от інші? Пояснень - ціла купа, на будь-який смак. Хтось «принципово» проти будь-якого радикалізму і революційності, бо все, на їхню думку, має відбуватися поступово (еволюція!), мирно, демократично, без бійок, а тим більше без стрілянини, і борони боже щось чинити всупереч писаному закону; такий собі український варіант російського «лишь бы не было войны». Хтось боїться всеохопного хаосу, який нібито обов'язково настане, якщо націоналісти отримають владу, бо тоді надто багато людей будуть проти, а отже націоналісти хоч-не-хоч вдаватимуться до репресій, а це вже громадянська війна. Хтось лякається надмірного, на його думку, «антисемітизму» чи навіть «русофобства». Хтось пояснює, що ось немає у націоналістів справжніх фахівців у сфері державного управління, мовляв, воюють вони чудово, але керувати країною - це не стріляти з гранатомета. Хтось боїться за свій російськомовний комфорт («от Фаріон - це ж справжня відьма!»). Хтось озирається на Європу, де загалом не розрізняють поняття «націоналізм» і «нацизм» (ось така відрижка Другої світової і викривлене відлуння Нюрнберзького трибуналу). Хтось переконує себе й інших, що діяльність горе-генпрокурора Махніцького чи кримінальна репутація спонсора «Свободи» Кривецького - цілком достатня причина, аби відмовити в довірі не лише «Свободі», а й усім націоналістам загалом. А когось просто психологічно відштовхує безкомпромісність націоналістів. І до цього варто додати, що усі ці виправдані чи невиправдані фобії посилено живлять (не економлячи ні грошей, ні зусиль) і з Кремля, і з Банкової-Грушевського, що цілком закономірно, адже українські націоналісти для російської влади - затяті вороги, а для української - небезпечні конкуренти.
Одним словом, націоналісти, «Правий сектор», Ярош - це війна з усіма її жахами і непередбачуваністю, а обиватель не хоче, боїться війни (наші громадські активісти - це теж в основному обивателі). Тому й панує у нашому громадянському суспільстві таке переконання, що націоналісти загалом, і з «Правого сектору» зокрема, - непогані хлопці, патріоти, а дехто з них - справжні Герої з великої букви, але... краще все-таки триматися від них подалі. Краще підтримати «мирну» політичну силу - нову на кшталт «Самопомочі», або дати ще один шанс тим, хто вже давно в політиці, адже після Майдану вони мусять змінитися, правда? Можливо, у цьому й розгадка дивної, на перший погляд, ситуації, коли фракція націоналістів з'явилася у Верховній Раді у той час, коли кривавої війни не було (тобто, її загроза не прогнозувалася суспільством), і зникла, коли війна таки розгорілася? Прагнення суспільства відсторонитися від жахів потенційної громадянської війни і змушує їх відмовляти на виборах націоналістам, котрі якраз цієї війни не бояться. І якщо провал на виборах «Свободи» ще можна якось пояснити розчаруванням від її дій (Тягнибока під час Майдану чи Махніцького після нього), то мізерна кількість голосів за загальновизнаних героїв Майдану («Правий сектор» і Ярош) означає лише страх суспільства перед війною, яку в її очах (справедливо чи ні - неважливо) вони і уособлювали. Тож якщо вже й говорити, хто найбільше винен, що закономірна криза «Правого сектора» призвела до його розколу (а ось він був зовсім не обов'язковим), то наше громадянське суспільство має цілком взяти на себе принаймні не меншу відповідальність, ніж Ярош та його нинішні опоненти з «Правого сектора».
Ярош проголосив майбутнє створення не партії, а широкого громадсько-політичного руху, однак це навряд чи принципово міняє справу. Абсолютна більшість виборців не орієнтується і не хоче орієнтуватися у таких з їхньої точки зору «тонкощах», як різниця між партією і рухом. І, за великим рахунком, у цьому випадку вони мають рацію. На всіх виборах в усьому світі голосують або за особу (лідера), або за ідеологію (програму). А що саме - партію чи рух - очолює ця особа, і хто - партія чи рух - пропонує цю ідеологію - діло десяте, бо відображає форму, а не суть. Щоправда, можливо, що проголошений намір створювати рух, а не партію, зумовлений прагненням Яроша уникнути боротьби з чинною владою виключно в рамках виборчого процесу, котрий вона (влада) від серпня 1991 року практично повністю контролює на свою користь. Тобто, можливо, Ярош цілком логічно хоче поборотися з владою на більш широкому полі, де вирішальні і майже природні переваги влади можна нейтралізувати. Власне, єдина ситуація, яку нинішня українська влада не може гарантовано контролювати і завжди у ній програє, то це - справді масовий і організований протест мільйонів, котрий увійшов в сучасну українську історію під назвою Майдан. Чи спроможний Ярош організувати і очолити такий протест, чи розраховує лише на активну участь у ньому (щось на кшталт ще одного «Правого сектора» зразка січня - лютого 2014 року), і чи взагалі можливий новий Майдан - то все питання, на які відповіді зараз нема і бути не може. Зараз лише повторимо, що намір створити рух, а не партію, може бути зумовлений розумінням Яроша та його прибічників, що на звичайних, «чергових» виборах їм владу не здобути.
Чи рух, чи партія - однаково Ярошу потрібні гроші, і не маленькі. Щоб зруйнувати у свідомості українців ототожнення націоналістів з війною і хаосом. Гроші в Україні є тільки в олігархів або в держави, якою керують ті ж олігархи. Будь-яка спроба новоствореного руху Яроша якось домовитися з олігархами і взяти у них ці гроші означатиме в очах суспільства дискредитацію руху, причому грошей візьмуть копійки (на більше домовитися не вдасться), а дискредитація буде повною, ніби взяли з десяток мільярдів у доларах (євро). А без значних коштів рух, замислений Ярошем, приречений на невдачу.
Як Ярош зуміє (і чи зуміє?) вирішити цю дилему - будемо дивитися. Те, що йому буде дуже важко - сумнівів нема. І шанси на кінцевий успіх вже зараз, ще до створення нового громадського-політичного руху, виглядають мало не примарними. І все ж Ярош вже зробив перший крок на новому для себе особисто шляху порозуміння з українським суспільством (а простіше - з українським виборцем). Чи суспільство (виборець) рушить йому назустріч, чи знову втече від «війни, хаосу, радикалізму, антисемітизму, русофобства...» - ось питання.
Юрій Сандул. Київ
