- Життя готувало. З 1988 року я очолив одну з перших в Україні патріотичних молодіжних організацій, називалась вона "Спадщина", ми і тоді готували себе до опору. Ми були певні, що коли буде розпадатися Радянський Союз, необхідно буде виробляти механізми опору. Тоді ми бачили метою діяльності диверсійний супротив Радянському Союзу. Перше наше завдання - це була організація таборів. 1989 року ми створили перший табір "Спадщини". Ми збирали спогади про вояків УПА. Потім відновлювали могили, шукали місця нашої слави і збирали спогади ще живих людей про той період. Ну, і дуже уважно вивчали механізм організації табору, де має бути від 100 до 300 людей. А вже 2004 року, коли під час Помаранчевої революції ми організовували штаб в Українському домі, то між собою жартували, що це те ж саме, що й організувати табір у горах, - тільки трошки більшого масштабу, але функції ті самі. Спочатку харчування та медпункт. Наступна функція - інформаційна служба, далі - забезпечення. Як дивно це не звучало б, але організація опору в новітні часи, організація Майдану - це навички, що ми їх здобули під час таборування, яке проводили в горах, високо і ніби далеко. Але сам принцип, система, і сама форма організації - вона є дуже близька. Розуміння першочергових функцій, весь досвід, який я здобував змалку, коли читав книжки, у тому числі засновників скаутінгу, став у нагоді, коли ми робили Майдан. Та й  дух Галичини, розуміння ваги державності - і він весь час теж давав велике підгрунтя емоційне і моральне.

Крім того, це було традицією родини. В мене дід воював в УГА - Українській Галицькій армії під час перших національно-визвольних змагань, був єдиним кулеметником в підрозділі. Старші брати мого батька, а у нього було 12 братів і сестер, були вояками УПА, і уся сім'я була вислана в Сибір.

- Коли починався Майдан, ви відчували, що це буде великий масовий протест?

Непідписання угоди з ЄС стало викликом, що міг призвести до втрати української державності

- Той, хто говорить, що заздалегідь знав про революцію, каже неправду. Якби хтось знав, все інакше могло би бути на будь-якому етапі, на будь-якому повороті. Коли я дізнався, що є відмова по підписанню угоди про асоціацію, для мене це був дуже великий удар. Для мене угода з ЄС була не просто забезпеченням свобод, прав, економічних вигод. Для мене, непідписання угоди стало викликом, який міг призвести до втрати української державності. Я знав все, що буде далі: Митний союз, спільний Економічний союз з Росією, а потім за рік-два - повернення України в напівколоніальний стан, як це було за часів Радянського Союзу. І тому того вечора я написав блог: "Іду на Майдан". Чесно зазначив, що я не знаю, як воно буде, як і скільки триватиме, скільки нас прийде, але я знаю, що я повинен бути тут. Взяв свій мегафон, який весь час у мене в номері в готелі лежить, і пішов. З того мегафону я почав мітинг. У перші хвилини нас було чоловік 70-80, міліції навколо нас було більше, ніж нас самих. Вони прийшли нас розганяти, а я сказав, що я народний депутат України, що це зустріч депутата з виборцями, а ця форма передбачена і дозволена законом. Я говорив 40 хвилин чи годину, а кількість людей все збільшувалася і збільшувалася, поки вже навколо стало кілька сотень людей; я тоді вже на морозі повністю горло зірвав, тоді передав мегафон ведучому. Пригадую, що першим, кого я запросив після своєї промови до виступу, був Святослав Цеголко.

- Які були ці перші ночі?

- В перші ночі нас було на Майдані не більше, як півсотні. Я пригадую, коли приїжджало перше метро, і виходили три дівчинки і йшли до нас, то ми всі разом раділи, який то великий успіх, що до нас доєднуються: "Дивіться, нас більше, нас більше". Люди були розгублені, і особливо перші три ночі, поки у неділю не відбувся великий мітинг, вдень було більше людей, ввечері - ще більше, близько до півночі останнім метро люди роз'їжджалися і бували хвилини, особливо це була 4-5 година ранку, було зовсім небагато людей. Але була рішучість - стояти і триматися.

25-го листопада була перша спроба розігнати наметове містечко

Поставити містечко біля Українського дому було технічно, функціонально легше, в плані захисту та охорони. Адже тоді владою було заборонено ставити малі архітектурні форми на Майдані. Але сам факт появи наметового містечка, був, фактично, оголошенням протистояння. Ми вирішили, що на Майдані лишається частина людей, частина людей - біля Українського дому, але, власне, там почали вже розбудовувати наметове містечко, це було 25 листопада, тут була перша спроба розігнати наметове містечко.

- 25 листопада відбувся перший бій?

- Так. Близько 11-ї вечора бойові підрозділи так званого "чорного беркуту" були направлені на Український дім. Ми тільки наметове містечко почали розкладати. І я пригадую, як бачу, що їхні колони йдуть на Майдан, - і майже нікого не було інших з депутатів. Я вискочив на автомобіль для озвучки, а виявилося, що вона не працює. Я крикнув: підходьте! Зібрались навколо того автомобіля, я кажу: йдуть розганяти Майдан, ми повинні їх стримати. І ми тут же перейшли через парапети, вишикувались у лаву, і от тоді відбувся такий досить масштабний стик нас і підрозділів "Беркуту". Близько 15-20 хвилин тоді тривала ця сутичка, ми їх відтісняли до готелю "Дніпро", але під час цієї сутички мені нанесли палицями понад півсотні ударів. Просто був шквал ударів: в результаті, у мене був зламаний палець і закрита черепно-мозкова травма, але було таке емоційне напруження, що я ще повернувся до автомобіля, і з автомобіля зміг виступити перед протестуючими. А коли спустився, вже приїхали колеги, в тому числі Аваков, який сказав: Андрій, тебе треба терміново в лікарню. Викликали швидку, мене поклали в машину і завезли в лікарню.

- Коли ви зрозуміли, що час створювати системну оборону?

- Сьогодні у мене був В'ятрович, ми разом згадували з ним Михайлівську площу після побиття студентів. Там, на Михайлівській, я зрозумів, що ми будемо створювати системну охорону Майдану, вже тоді почали з'являтися спонтанні групи. На той момент, ми забезпечували охорону сцени, але вже стало зрозуміло, що необхідне більш масштабне забезпечення безпеки Майдану, щоб більше ніколи не дозволити, щоб "Беркут" міг підійти і просто дітей калічити на Майдані. І, власне, з того виникла ідея і барикад, і більш організованого системного захисту.

- Ви формували порядок денний?

- Після побиття на Михайлівській площі, у нас було одне ключове завдання - повернутись на Майдан. Не було ніяких мозкових штурмів, не було ніяких ситуаційних кімнат, всі рішення приймалися оперативно і швидко. От ми стояли на Михайлівській, нас зібралося до вечора багато, і вночі ми не розходилися. Ще одне місце збору було оголошено біля університету Шевченка. Ми ж ніч стояли під дзвонами Михайлівського. Десь о 5-7 ранку, втомлені всі, виснажені, взявшись попід руки, наша колона пішла до університету Шевченка з великим питанням - скільки ж там є наших. Ми були трохи потріпані, трохи задимлені, і коли ми вийшли туди і побачили просто море людей, зрозуміли, що наша колона, яка здавалась дуже потужною і суворою, виявилася просто краплею поміж того моря людей. І ми так цією колоною пройшли, і пішли на Майдан.

- Відчували  тріумф?

- Так. Ви запитували: "Коли з'явилося відчуття перемоги?" Не в перший вечір, не в ті ночі, коли нас було по 50 людей. А тоді, коли я бачив мільйон на вулиці, тоді було розуміння, що це серйозно, що це не просто так. У ту ніч, коли їхали до нас з усієї України, я пригадую такий запис у Фейсбуці. Це запис одного, невідомого на той час для мене, хлопця, а потім я з ним познайомився і довгий час працював. Він написав таке: "Стоїмо на заправці "Окко", величезна черга на трасі "Львів-Київ", всі чекають заправитись. Поки стоять у черзі - беруть каву, похмуро курять, заправляються і їдуть далі. Жінок і дітей нема - одні чоловіки, налаштовані серйозно". Оце відчувалося, що зі всієї країни, з усіх куточків їдуть і їдуть, оце вже було відчуття, що в країні щось змінилось, що в країні вже не можна буде зробити так, як робили 30 числа зі студентами.

- Це дало старт для творення самоборони?

- Спочатку вирішили будувати барикади. Я йшов від барикади до барикади, вже була величезна кількість людей, та казав: "Хлопці, хто тут старший?" Вони кажуть: "Ще нема". "Знайдіть старшого, о 9 годині нарада у штабному наметі позаду сцени". А мій штабний намет зразу був поставлений позаду сцени. Так народжувалася концепція самооборони.

- Тобто, ви самі давали їм право вибрати керівника?

Перші п'ять сотень Самооборони Майдану були сформовані за кількістю барикад

- Так. Я маю досвід творення парамілітарних структур. Вони можуть творитися на великій самоініціативі, на співучасті й співвідповідальності. В тих структурах люди самі визначали, хто є командир на даній барикаді. Я зразу дав номери барикад. Інститутська - це була перша барикада, в сторону Українського дому - це була друга барикада, в сторону Михайлівської площі - третя барикада, в сторону Адміністрації Київської - четверта барикада і в сторону Городецького - це була п'ята барикада. Власне, так були створені перші п'ять сотень. О дев'ятій вечора від кожної з барикад прийшов представник і сказав: "Мене обрали керівником". І от тоді, десь там уже й визначалася загальна концепція. На цій першій нараді були 5 сотників, керівник охорони наметового містечка, і ми вже зібралися й визначили порядок роботи. Тобто, чергування біля барикад, укріплення барикад, збирання того, що треба для барикад - почалася більш системна робота з тої першої наради сотників самооборони, яку я зібрав о 9 вечора 1 грудня позаду сцени у штабному наметі. Це, можна сказати, фіксований початок Самооборони Майдану. Перші 5 барикад, перші 5 сотників, перші 5 сотень, потім дуже швидко була сьома сотня, це була охорона містечка, а потім - розростання і збільшення кількості сотень.

Я робив усе можливе, щоб не допустити ратифікації. І якби ми тоді це не допустили, набагато менше російських військ стояло би у Криму, все могло б піти інакше. Це будувалося відтоді, вся ця система будувалася.

Харківські угоди дали їм право наситити Крим отими зеленими чоловічками. Шкода, що нас було замало в той день, шкода, що ми цього не зупинили.

- Ви пам'ятаєте перші жертви Євромайдану?

- Найгостріше врізалась у свідомість смерть Нігояна. Знаєте, поки йдуть бійки, поки там струс мозку, переламані руки-ноги, то таке, але коли в центрі європейської столиці був застрелений молодий хлопець... Про це важко говорити навіть зараз. Я розумів, що тепер нас почнуть убивати. Але ми всі були готові померти. Нам повідомляли ВВ-шники, які говорили, що чули розмову снайперів, які називали моє прізвище. До мене приходив хлопчина зі спецгрупи, який говорив, що вони бояться великого політичного резонансу, тому не стріляють по ключових політичних лідерах, але пропонували за ціль мене, бо розстріл менеджера, організатора - це якраз та ціль, яка не викличе такого резонансу, але яка буде сильним ударом по Майдану. Що можна думати у той момент, коли ти розумієш, що ти - мішень, і по тобі працюють одні з найкращих спецслужб світу? Що можна відчувати? І коли зараз кажуть, що росіян на Майдані не було, то це нехай буде на совісті Генпрокуратури, історія покаже свою правду.

- Якою ви зробили б періодизацію Майдану?

- Перший етап, до 30 числа листопада, навіть до 1 грудня - зародження Майдану. Як перший імпульс, як перша хвиля, як голосний крик усій Україні: "Не можна мовчати. Треба триматися, треба стояти". 1 грудня - початок масштабного Майдану, Майдану в дуже широкому, глибокому розумінні. З 19-го січня третій етап, початок жорстких протистоянь, коли міліція почала застосовувати жорсткі методи щодо учасників Майдану. 

- Як ви це переживали, що відчували, про що думали?

- Всі останні місяці Майдану я жив у периметрі Майдану, розуміючи всі ризики.

- Майже у всіх європейських країнах, імунітет нардепів є. Він обмежений, а не повністю скасований. Я вважаю це правильним, але, оскільки є великий суспільний запит щодо цього питання, то я буду прихильником повного скасування недоторканності - і депутатів, і суддів. Відповідь на суспільний запит - ознака того, чи живемо ми в новій Україні.

Поетапне, еволюційне перетворення - відбувається. Зупиняти еволюційний процес є вкрай небезпечним

В Україні відбувається боротьба між старою і новою Україною. Багато старих форм ще залишилось, вони нікуди не зникли. Вони і не могли просто зникнути. Пригадую, коли формували перші добровольчі батальйони Нацгвардії. Багато хлопців сказали: ні, ми туди не підемо. Усі говорили - мєнти погані, їх всіх треба познімати. Я кажу: хлопці, йдемо в підрозділи МВС; вони у відповідь: в мєнти не підемо. От таке просте було питання: звідки візьмуться нові міліціонери - з Марсу ми їх випишемо, чи з якої країни? Знаєте, проблема у тому, що, окрім бажання швидких змін, ще має бути механізм тих змін. Звідкись мали би взятися пару сот тисяч нових підготованих людей. Чи це можливо? Кажу вам, як людина, яка займалась управлінням - неможливо. Але поетапне, еволюційне перетворення відбувається. І тут велика подяка і Авакову, що добровольчий батальйон МВС є в кожній області. Змогли ж створити нову поліцію, де дуже багато нових людей, іде поетапне введення нових форм і відхід старих. Це - еволюційний процес, зупинити який, є вкрай небезпечним. Не буває це швидко і одномоментно, інакше це ніяк не реформи. Тих молодих хлопців треба було зібрати, навчити, організувати, щоб навчали їх і американські інструктори, і європейські, мотивувати і випустити на вулицю. І це не в один день робиться. Це довга, тривала, важка, виснажлива праця. Але, безсумнівно, йде заміна старих форм на нові форми. Йде поступово, йде поетапно. Антикорупційне бюро, нова поліція, має бути обраний антикорупційний прокурор, Державне бюро розслідувань.

- Ми відірвалися від Росії?

З першого віче на Майдані, від барикад - до АТО, до сьогодні - боротьба за державу

- Я можу сказати - так, ми відірвалися від Росії. Але Путін робить, і буде робити все можливе, щоб взяти Україну знову під контроль. Він буде докладати неймовірних зусиль. І тому я можу сказати твердо, що боротьба продовжується - та ж сама, яку ми починали на Майдані з першого віче - боротьба за Українську державу. Вона сьогодні в інших формах, вона складніша, вона дуже непроста, і вона не менш важлива. З першого віче на Майдані, від барикад - до АТО, до сьогодні - боротьба за державу.

Лана Самохвалова. Київ.