На Донбасі війна «заморожується», а між Заходом і Росією тільки починається
Можна з певністю говорити, що війна на Донбасі вже «заморожена». Звісно, це не означає припинення стрілянини і, відповідно, загибелі солдатів і цивільних із зони обстрілів, але означає, що варіант «великої війни» остаточно став практично нереальним. Російське трактування «мінських угод», яке певний час нав’язували Україні спільно і Захід, і Росія, вже не є визначальним для характеру перемовин в рамках «нормандського формату», а українське трактування ним бути не може, оскільки Росія з цим ніколи не погодиться. Отже, можемо говорити про «замороження» не тільки дій військових, але й дипломатів. Іншими словами, «нормандський формат» і його дитя – «мінські угоди» теж опинилися у глухому куті, коли, як-то кажуть, і ні туди, і ні сюди.
Здавалося б, це чудовий момент, аби порушити питання про зміну дипломатичного «формату». Логічно, правда ж? Один «формат» не працює – давай інший! Тим більше, що цей «інший» давно на слуху – «будапештський», причому зі своєю «залізною» логікою, за якою там мають зібратися ті країни, які колись, забираючи нашу ядерну зброю, гарантували нам нашу територіальну цілісність. Тим більше, що Будапештський меморандум, підписаний главами держав, ратифікованиий парламентами і зареєстрований в ООН, на відміну від Мінських угод, які і близько не дотягують до такого рівня легітимності.
Однак, на жаль, все це формальна, чи лінійна, логіка. У реальному житті панує логіка складніша. Саме за її законами провал одного дипломатичного «формату» не означає автоматично, що його негайно змінює інший. Спочатку має з’явитися визнаний усіма сторонами (хтось – вимушено, а хтось – з радістю, але то вже інша справа) вихід з глухого кута, а вже потім - новий «формат», а не навпаки, як дехто може подумати.
Такого виходу поки що нема, усі члени «нормандського формату», надто після того, як вони устами своїх лідерів мільйон раз проголошували «нема альтернативи!», не можуть з нього вирватися, бо й справді не бачать реальної альтернативи «мінським угодам». Так найчастіше й буває у житті: одне не працює, а іншого просто нема. Тому у доступній для прогнозів перспективі не буде ніякого нового «формату» – ні «будапештського», ні якогось іншого. Допоки якісної зміни ситуації не видно, доти сподіватися на відмову від «нормандського формату» та «мінських угод» не варто.
А чи можливий взагалі дипломатичний (а не військовий, тобто вигнання з Донбасу і, до речі, з Криму також, російського війська українським) вихід з глухого кута? Що має статися, щоб Росія, хай вимушено, але погодилася на новий «формат», хоч би й «будапештський»?
Росія має програти війну із Заходом (а отже і з Україною), яку вона розпочала у лютому 2014 року, коли загарбала Крим.
Так, це була і є війна не тільки з Україною, хоча Кремль зробив все, що міг, аби Захід думав інакше, щоб Захід побачив у його діях щодо України тільки локальну війну, яка інтереси Заходу не зачіпає. Треба визнати, що багато чого в цьому сенсі Кремлю вдалося. Багато, але не все, а у таких справах вирішальне значення має лише «все», «багато» - це катастрофічно мало. Тому сьогодні, через три роки після початку війни, стосунки Росії та Заходу не тільки не відновилися на довоєнному рівні, як планували кремлівські стратеги, а погіршилися настільки, що ми, українці, можемо із задоволенням констатувати, що кінця антиросійським санкціям Заходу за Крим і Донбас не видно навіть у телескоп, а наш Президент у цьому сенсі почувається так впевнено, що просить Євросоюз подовжувати дію цих санкцій щороку, а не що півроку, як є зараз.
Зміна «нормандського формату» (і, відповідно, «мінських угод») на такий, що поверне нам наше, можлива, якщо у стосунках Росії та Заходу відбудеться такий якісний злам, після якого Захід визнає за можливе і необхідне застосувати проти Росії усю свою величезну економічну, фінансову, інтелектуальну, дипломатичну і навіть (не виключено!) військову міць, що означатиме програш Росією війни. Тільки тоді Україна, взявши посильну участь у такому загальному тиску на Кремль, може розраховувати не тільки не допустити «Новоросії» у Харкові чи Одесі, а й повернути Донбас і Крим. І такий сценарій, хоч і розтягнутий у часі, не є зовсім нереалістичним.
Українсько-російська війна на Донбасі «заморожується», а глобальний конфлікт-протистояння Заходу і Росії тільки загострюється і розширюється. На цій констатації і має будуватися стратегія наших дій на даному етапі і на найближчу перспективу. Україна найбільше зацікавлена у відмові від «мінських угод», оскільки нас не влаштовує у них головне, а саме: Росія там не названа агресором, що потягло за собою цілу низку прямо і потенційно небезпечних для України наслідків. Однак вийти з цих угод наразі ми не можемо, інші учасники «нормандського формату» не дозволять. Отже, відкидаючи російський варіант їх реалізації («особливий статус ОРДЛО в українській Конституції та вибори на Донбасі під його фактичною окупацією Росією) і наполягаючи на відновленні нашого контролю над державним кордоном як обов’язкової умови вирішення усіх інших питань, маємо сповна використовувати інші елементи «мінського процесу», головним чином - перемовини робочих контактних груп у Мінську для розв’язання наших локальних, але дуже пекучих проблем, насамперед – звільнення наших людей з російського полону.
А ще ми не повинні втрачати і хвилини часу для зміцнення України – армії, політичних інститутів, економіки, громадянського суспільства, інформаційної безпеки, спеціальних служб - всього, що робить нас сильнішими у затяжній (це ж очевидно!) війні проти російського агресора. Приміром, українська армія має посилювати міць і для того, щоб вже ніколи Кремль не наважувався вирішувати свої питання в Україні силою зброї, і щоб припинити обстріли на Східному фронті (вони припиняться, коли росіяни отримуватимуть від наших адекватну збройну відсіч). Ми повинні – де різко, а де поступово – вичавлювати Росію з України як гній з рани, щоб можна було її залікувати. Зрозуміло, йдеться не про російську культуру, мову чи бізнес взагалі, а лише тією мірою, якою вони використовуються агресором для знищення України. Ухвалені сьогодні рішення – Президента про санкції проти російських інтернет-ресурсів і Верховної Ради про заборону георгіївської стрічки – якраз за логікою такого «вичавлювання».
Українсько-російська війна, а її не можна обмежувати збройним протистоянням на Донбасі, ще тільки починається, і до її закінчення ще дуже далеко. Але вона колись таки закінчиться, і обов’язково нашою перемогою. Якщо, звісно, сьогодні і завтра ми все будемо робити правильно.
Юрій Сандул, Київ
