Візит Тіллерсона до Москви: зекономити на «томагавках» не вийде
Ось і завершилася поїздка державного секретаря США Рекса Тіллерсона до Москви. До цього візиту був такий інтерес і, відповідно, пролунало стільки найрізноманітніших коментарів, що він ледь-ледь не дотяг до означення «історичний». І після візиту інформації, вже у вигляді оцінок його підсумків, теж, звісно, не бракує.
Але як би багато не було інформації навколо візиту Тіллерсона, зовсім неважко у даному випадку виокремити найголовніше: США висунули Росії ультиматум, Росія ультиматум відхилила. Це і є найперший підсумок самого візиту. Все інше – більш чи менш важливе, але другорядне.
Так, слова Тіллерсона, вимовлені ще за кілька днів до візиту, про те, що Росія має визначитися, з ким вона – з Асадом чи зі США, не є класичним ультиматумом, бо не містять ні часу, за який Росія має зробити вибір, ні покарання, якщо цей вибір буде неправильним з точки зору США. Однак по суті це був таки ультиматум, та ще й підкріплений ударом 59 «томагавків» по авіабазі «Шайрат» військового союзника Росії.
Надія на те, що Росія погодиться з фактичною вимогою, що містилася у згаданих словах Тіллерсона, і це буде тим чи тим чином зафіксовано у перемовинах під час візиту, з самого початку була слабенькою, і живилася вона виключно тим, що Росія не наважилася протидіяти «томагавкам», хоча, за логікою тієї російської політики, яку сама ж Росія послідовно нав’язувала всьому світові у своїх публічних висловлюваннях, мала б обов’язково це зробити.
Однак про те, що ультиматум відхилено, можна було здогадатися ще до того, як Тіллерсон розпочав свої розмови у Кремлі. 11 квітня, у день приїзду держсекретаря США, президент Росії Путін заявив журналістам (після перемовин з президентом Італії), коментуючи підтримку низкою європейських країн удару США по «Шайрату»: «Усі хочуть відновити стосунки із західною спільнотою після того, як завдяки колишній адміністрації США багато європейських країн зайняли антитрампівську позицію під час виборчої кампанії в США… Дуже хороша платформа для консолідації – Сирія, Росія, є спільний ворог. Чудово! Ми готові потерпіти». Всю цитату наводимо, аби було видно контекст, в якому сказані три ключові слова. «Ми готові потерпіти» - це і є відхилення ультиматуму США. Нічого принципово іншого Тіллерсон потім вже і не міг почути ні від Лаврова, ні від Путіна.
Ультиматум, повторимо, відхилено, а, отже, візит Тіллерсона – невдача США? А це вже вирішувати самим американцям. Якщо вони сподівалися почути у Кремлі: «Так, ми згодні залишити Асада і укласти союз з вами», тоді так - невдалий візит. Але не будемо підозрювати команду Дональда Трампа у надмірній наївності, не може такого бути, щоб вона не прораховувала варіанту відмови. А якщо прораховувала, якщо у Трампа є план дій на цей випадок, тоді від візиту Тіллерсона можна мати неабияку користь – хоча б в сенсі додаткової інформації про настрої кремлівського керівництва, отриманої, так би мовити, «з перших уст». Іншими словами, результативність візиту може бути дуже високою для американців, якщо вони зроблять правильні висновки з отриманої інформації під час прямих розмов з Лавровим і Путіним.
Власне, один з таких правильних висновків Трамп, схоже, вже зробив. Наступного дня після завершення візиту Тіллерсона президент США на спільній з генсеком НАТО прес-конференції в Білому домі так охарактеризував стосунки з Росією: «Зараз ми взагалі не ладнаємо з Росією». А про підсумки візиту держсекретаря додав таке: «важливіші результати, а не просто перемовини». Трамп має рацію. Візити і перемовини, за великими рахунком, нічого не вирішують. Вирішують дії, наслідки яких потім можуть або не можуть позначитися на підсумках візитів і перемовин. США вже одну таку дію вчинили – витратили 59 «томагавків». Візит Тіллерсона до Москви показав, що це все-таки малувато для того, щоб Росія припинила підтримувати Асада і забралася з Сирії, що американцям, коли мають справу з путінською Росією, зекономити на «томагавках» не вдасться. Доведеться діяти ще і ще, щоб було що підписувати під час візитів.
Отже, на даний момент стосунки Росії та США перебувають на дуже низькому рівні, і візит Тіллерсона їх не поліпшив. Можна і так сформулювати найголовніший його підсумок. І всі вороги Росії та Путіна (в Україні їх особливо багато) можуть бути задоволені.
А що далі? Далі буде ще цікавіше. Захід, безумовно, продовжить пошук важелів впливу на Росію, вимушено вдаючись до дедалі жорсткіших, оскільки інших Росія не сприймає. Росія буде відгавкуватися і огризатися. Тепер це її доля – відступати з боями, здаючи одну позицію за іншою, сподіваючись колись знову перейти у наступ і розтрощити всіх своїх ворогів. Марні сподівання, бо ворогів цих вже надто багато, а союзників, здатних реально допомогти, у Росії вже не залишилося, є тільки такі, яким самим потрібна допомога – Асад, Іран, «Хезболла». Запас міцності у Росії солідний, але не безмежний. Раніше чи пізніше він вичерпається, мусить вичерпатися, навіть путінське «готові потерпіти» має свою межу – такі непоборні закони історії.
Юрій Сандул. Київ.
Перше фото: www.flickr.com
