Час альтернативи «Мінську» - настав. Все дуже просто…

Аналітика 09.02.2017 20:10 3069

Україну чекає важкий і довгий шлях формування сили, яка переважить російську на Донбасі. Починати треба вже

В один день, 8 лютого, одразу аж двоє народних  депутатів - Віктор Балога та Сергій Тарута – оприлюднили свої плани-пропозиції, як досягти миру на Донбасі і взагалі врегулювати тамошній конфлікт. Хто не читав, то це тут і ось тут.

Про ці плани – трохи далі, а зараз  ще раз про загальновідоме.

Нам усім в Україні не подобаються «мінські угоди», і зрозуміло чому. Ми вперто не погоджуємося щось робити в плані політичного врегулювання на Донбасі до того, як Росія виведе звідти свої війська. І, оскільки Росія цього робити категорично не збирається, а інші учасники «нормандського формату» підштовхують нас з цим змиритися, ми гарячково шукаємо виходу.

Якщо суть «гібридної» війни, яку веде Росія проти України полягає в тому, що по факту «зелені чоловічки» є і роблять свою чорну справу, а на папері «ихтамнет», тоді «мінські угоди» і є фактичним узаконенням «гібриду». Тобто, поставивши свої підписи під «мінськими угодами», представники України, Німеччини та Франції (забудемо про підписи представників «ДНР/ЛНР») погодилися з Росією, що агресії нема. Треба визнати – блискуча дипломатична перемога Кремля, від якої тепер голова болить і в Берліні, і в Парижі, а найбільше – в офіційного Києва та у свідомої України. Як тепер нам вислизати з російської «мінської» пастки? Пропозицій – безліч, але наразі що пропонують Балога і Тарута?

«Між крапельками»

На жаль, шановні депутати пропонують пункти, які неможливо предметно обговорювати. Через те, що вони, депутати, формулюють свої пропозиції, дивовижним чином ухиляючись від вирішення головної проблеми, після чого, власне, і з’являється сенс щось далі пропонувати і робити.

Віктор Балога

Це схоже на ситуацію, якби у якійсь сім’ї запекло сперечалася між собою, якої марки телевізор їм купити у нову квартиру, коли невідомо, коли ця квартира буде і чи буде взагалі. Правда, важко таке уявити? Тим часом, і Балога, і Тарута пропонують послідовні кроки, оминаючи головне питання: коли буде нова квартира, тобто, як змусити Росію залишити Донбас? Балога так починає виклад свого плану: «1. Росія виводить свої війська і озброєння…» А далі несила читати, не те що аналізувати. Чого раптом Росія виводить війська, з якого такого дива? Тарута, щоправда, намагається замінити виведення російських військ варіантом, коли Рада Безпеки ООН вирішує направити в зону конфлікту миротворчі сили, а «якщо ж хтось заблокує таке рішення або проголосує проти, то візьме на себе однозначну відповідальність за провал урегулювання в Донбасі». Ото ми будемо всі щасливі! Росія взяла на себе однозначну відповідальність! Взяла і несе, аж згинається! А далі що? Чий тоді буде Донбас, після того, як «хтось візьме на себе однозначну»? Цей «хтось» звільнить нашу територію під тягарем «однозначної» чи ні? Крім того, миротворчі сили ООН, на які покладає надії Тарута, можуть лише, як максимум, стати між українською та російською арміями, щоб припинити стрілянину, але вони не можуть змусити Росію взагалі вивести свої війська з Донбасу.

Щойно ми мали дипломатичний скандал з Німеччиною, коли їхній посол припустив (зауважте, цілком по букві «мінських угод») можливість проведення виборів на Донбасі та інших дій по політичному врегулюванню і за присутності російських військ. Але ж Тарута пропонує, по суті, те саме, а Балога взагалі примудрився «вирішити» найголовніше простою констатацією бажаного: «Росія виводить».

Сергій Тарута

Парадокс, але заперечуючи «мінські угоди», пропонуючи замінити їх новими альтернативними планами, Тарута і Балога по суті пробують реанімувати, поновити все ті ж «мінські угоди», запропонувавши українській владі ще один шлях «між крапельками». Бо їхні пропозиції, як і «мінські угоди», уникають визначення загальної конфліктної ситуації як наслідок силових (агресивних) дій Росії та, відповідно, не містять пунктів, як цю російську силу переважити. Тобто, невирішеною залишається все та ж головна проблема – як знешкодити визначальний негативний вплив на події російської сили. А фактор сили - це така гоноровита історична пані, що не дозволить нікому її ігнорувати.

Але ми пробуємо і пробуємо обдурити історію.

Санкції чи звільнення Донбасу?

Тим часом, якщо стоїть таке завдання – позбутися «нормандського формату» і «мінських угод», де міститься той злощасний пункт, що спочатку вибори, а потім – контроль над кордоном, то є простий, до того ж єдино можливий, шлях цього досягти: ухвалення державою (Верховною Радою) рішення, що  так зване ОРДЛО – це окупована територія. Раз є окупація, то є і окупант, а якщо є окупант, то розмова з ним – як з окупантом, а не як посередником (гарантом) перемовин у якомусь «нормандському» (чи будь-якому іншому) форматі. Тобто, ухвалення вказаного рішення вмить робить «мінські угоди» і «нормандський формат» мертвими. А наявність наших, але окупованих, територій зобов’язує державу мати державну політику деокупації. Як, коли, якими способами – то вже інше питання, тут якраз можна народним депутатам, міністрам, партійним лідерам та іншим блогерам приступати до написання планів і висунення пропозицій.

Але маємо спочатку погодитися: для перемоги нам треба російській силі протиставити іншу силу, яка її переважатиме. Чи може Україна самотужки виставити таку силу – військову, економічну, дипломатичну? Теоретично – так, але «теоретично» - це, по-перше, за умови мобілізації усіх матеріальних і нематеріальних ресурсів країни за принципом «все для фронту, все для перемоги»; по-друге – протягом тривалого історичного часу, як мінімум – десятиліть. Плюс, звісно, що жодних гарантій успіху, навіть через десятиліття, якщо Україна змагатиметься з Росією самотужки, нема і бути не може. Треба шукати союзників, і чим більше – тим швидше здобудемо перемогу.

Російські військові на Донбасі

Так, визнання ОРДЛО окупованими територіями означатиме відмову від «мінських угод». Тоді Захід зніме з Росії санкції, бо вони жорстко прив’язані до «мінських угод». Такий на сьогодні головний аргумент захисників цих угод. Ну, по-перше, не так вже й жорстко, російська агресія очевидна, і якщо у Заходу буде бажання санкції зберегти, то він це легко зробить, реальних підстав – більше, ніж досить. Інша справа, якщо Захід хоче санкції скасувати чи пом’якшити, виходячи з власних інтересів (приміром, залучити Росію до війни з ІДІЛ), і лише шукає пристойного приводу для цього (так, вихід України з «мінських угод» - майже ідеальний), тоді він його раніше чи пізніше знайде, і дотримання Україною «Мінська» йому в цьому не завадить.

По-друге, і це таки головніше: нам потрібні антиросійські санкції чи звільнення Донбасу і Криму? Так, друге без першого неможливе, але санкції Заходу вже три роки є, а Крим і частина Донбасу – і далі під Росією. Отже, санкції і звільнення Донбасу й Криму – це таки трохи різні речі. Давайте чесно скажемо самі собі: ті антиросійські санкції, які діють зараз, не змусять Росію повернути Донбас, а тим більше – Крим. А робити санкції настільки жорсткими, щоб Росія поступилася, ніхто на Заході наразі не збирається, захисники збереження нинішніх і так ледве відбивають атаки охочих їх скасувати. А якщо Україна раптом погодиться вирішувати проблему Донбасу так, як це бачить Кремль (і як виписано у «мінських угодах»), то й нинішні санкції як мінімум зменшаться (це якщо залишаться накладені за анексію Криму). Тоді який нам сенс за будь-яку ціну триматися за «мінські угоди»?

Треба нам, нарешті, при складанні усіляких планів і висуваючи ті чи ті пропозиції, як і чим замінити «мінські угоди» і «нормандський формат», затямити просту до примітивності істину: ситуацію на Донбасі визначає сьогодні і визначатиме в майбутньому той, хто має чи матиме там військову силу. Такою є реальність. Нам треба затямити, що ситуація, яку маємо нині на Донбасі, склалася внаслідок застосування Росією сили (насамперед – військової), і щоб виправити цю ситуацію, тобто – відновити на всьому Донбасі дію українських законів, потрібно цю російську силу подолати, а це можна зробити тільки іншою силою, потужнішою за російську. І на довгому і важкому шляху зосередження такої нашої сили (з союзниками чи самотужки) обов’язковим першим кроком є згадане рішення про ОРДЛО як окуповану територію. Без такого кроку усі наступні просто позбавлені сенсу.

Юрій Сандул, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-