Рік півнів. Куди ведуть нас Медведчук, Пінчук і Філіпчук?
«Виграна битва - це та битва, в якій ви не визнаєте себе переможеним», - писав французький маршал і стратег Фердинанд Фош.
Мудрість ця прийшла з давніх часів, коли не загибель у бою вважалася поразкою, а благання про пощаду. І це був договір: життя в обмін на рабство.
Ніхто, починаючи від Сунь Цзи і аж до сучасних теоретиків війни, не може з повною визначеністю пояснити: а що ж таке перемога, і що ж таке поразка. Чи програла війну армія УНР, а потім УПА російським більшовикам, або все-таки виграла – якщо зрештою Україна стала незалежною?
Тільки власне визнання себе переможеним ставить крапку у війні, формалізує факт поразки, робить його історичним. Для цього не обов'язково підписувати акт про капітуляцію, є більш м'яка форма прохання про помилування - мирний договір.
У формальної капітуляції для сторони, що програла, є свої плюси. Зберігаються життя солдатів, військовополонених і мирного населення. Визнання себе переможеним дозволяє уникнути знущань і каральних заходів з боку переможця - адже всі знають: лежачого не б'ють. Можна навіть очікувати гуманітарної допомоги і відновлення народного господарства за гроші переможця. Це - довгоочікуваний мир і кінець жахам смертей і розрухи.
Є тільки одне «але», через яке тьмяніє свято: ніхто не може змусити народ визнати свою поразку. Немає в світі таких суддів і посередників. Йому можуть тільки порадити...
Ось це, як мені здається, і відбувається сьогодні щодо України. «Тези Кіссінджера», «мирні компроміси» від олігарха Віктора Пінчука, миттєва підтримка його Медведчуком, опус «9 кроків врегулювання конфлікту з Росією» від колишнього МЗС-івця, глави Міжнародного центру перспективних досліджень Філіпчука - всі вони м'яко і по-доброму готують нас (як агент Сміт майбутнього обраного Нео) до неминучого.
Правда, прихована за вигадливими образами можливого договору, невблаганна.
Перше - це де-факто визнання Криму російським, друге - згода на вибори за лекалами Кремля на Донбасі, третє - відмова від членства в ЄС, четверте - так званий «нейтралітет», забезпечений розривом із НАТО. П'ятий пункт - «взаємовигідне співробітництво і добросусідство» з РФ - у Пінчука завуальований, зате у Медведчука в його коментарі ресурсу «Україна.Ру» та у Філіпчука на «Апострофі» - відверто випнутий.
І базис підверстано жорстокий. Чого нам чекати, якщо Трамп дружить із Путіним, дні Олланда полічені, ціни на нафту знову зростають, а перспективи санкцій щодо РФ тануть? На що сподіватися, якщо в НАТО давно не кличуть, і угоду про Асоціацію вихолостили, прибираючи в ній найменший натяк на майбутнє членство в ЄС? Як зупинити «катастрофічне падіння рівня життя в країні, зубожіння населення, невдоволення людей триваючою війною і неминучість соціального вибуху»? Україна вже не потрібна світові - центр геополітичної гри перемістився на Схід, «медовий місяць» у відносинах з Брюсселем закінчився. «Союзників не буде, і ті, хто повірять словам - пошкодують». Все пропало...
Люблять у нас в країні гірку правду. Кожен прагне потриматися за держак сокири. Дивним чином у загальному струмені дзвенить голос теоретика всіх воєн Олексія Арестовича: «Путін дасть згоду віддати Україні й Крим, і Донбас тільки з тією метою, щоб Україна отримала відмову в майбутньому стати членом НАТО» та народної героїні Надії Савченко: «Людей потрібно забирати, війну потрібно закінчувати. Народ, Україна і світ - це те, що нам зараз потрібно».
І «коронка» від Медведчука: «Противники нормалізації відносин з РФ вже в меншості - за даними опитування центру Разумкова, опублікованими 16 грудня, 51,1% українців вважають росіян братнім народом. І ця цифра зростає з кожним днем і з кожним новою думаючою людиною...»
І для зовсім вже тупих - поради нумеролога Людмили Жукової, яка на прес-конференції в прокомуністичному Голос.uа спрогнозувала «налагодження відносин з Росією і запевняє, що в 2017 році Києву необхідно чекати допомоги саме від Москви».
І все це розшарюють по соцмережах, перехрещують посиланнями, перемішують як коктейль «п'яний йорж», і воно тисне, заганяє в кут.
Звичайно-звичайно, заспокоюють нас - після стількох жертв дуже важко примиритися з Росією, важко звикнути до втрати Криму і Донбасу... Але, умовляють нас, це ж не назавжди! Це тимчасово! Короткострокова перспектива, тактичний маневр, фінт вухами. «Через 15-20 років, коли Україна згенерує достатнє економічне зростання, стабілізує інфраструктуру, систему соціального захисту і фінансову систему, - пише Пінчук, - кожна людина в Криму захоче жити в цій Україні майбутнього».
Звичайно-звичайно, вторить Філіпчук, ми побудуємо армію, бо на кордонах із Кримом повинна стояти «стотисячна добре озброєна і мотивована армія на чолі з керівником, який без жодного сумніву поведе її в атаку, якщо в певний момент міжнародні гравці зроблять хоч найменший натяк на визнання анексії Криму».
Солодкі ці мрії, але що буде через 15-20 років? Чи залишиться в Криму і на Донбасі хоч один українець - після того, як ми самі власноруч віддамо їх у рабство?
Чи варто замислюватися над цим, коли тобі дарують два десятки років мирного життя? І чи потрібно соромитися прохань про помилування, коли вже немає сил воювати? Одна льотчиця, офіцер ЗСУ при зброї і повній свідомості попросила пощади, здавшись у полон, і їй зовсім не соромно - навпаки навіть, Героя України присвоїли...
Якщо здамося - нам забезпечена шана. Таке правило війни. Ви знаєте, як ще на початку 18 століття обставлялася здача ворогові фортеці? У дружній п'янкій атмосфері переможцями і переможеними готувалася так звана belle capitulation («красива капітуляція»). Спільними зусиллями збільшували пролом у стіні для того, щоб церемонія пройшла в найкращому вигляді, запрошували художника, щоб відобразити цю подію на полотні (так Рубенс зобразив процес здачі голландського міста Бреда іспанському генералу Спинолі). Коли гарнізон залишав фортецю, маршируючи під барабанний дріб і з розгорнутими прапорами, переможці шикувалися в почесну варту і вітали переможених. А ще офіцерам, що капітулювали, дозволяли залишити зброю, карети, слуг і коханок...
Звичайно, на мирних жителів, які лишалися в місті, чекали грабунки, на жінок - згвалтування, але це право переможців навіть не обговорювалося... Звичайно, Україна «підведе своїх жителів на сході, які постраждали величезною мірою», - журиться Пінчук. - «Але щоб продемонструвати прихильність України до мирного возз'єднання, то нам, можливо, доведеться піти на цей компроміс»...
Словом: «Приєднуйтеся, бароне, приєднуйтесь».
А якщо не хочете, тоді на вас чекає зовсім інше. «Нас ймовірно чекатимуть швидкі перевибори (парламентські, президентські чи ті й інші), - погрожує Філіпчук, - перезавантаження перемовників у Києві на тих, хто не викликає ідіосинкразію у однієї чи обох сторін. Матиме місце «широкий консенсус» міжнародних гравців щодо потреби перезавантаження влади в Україні. А якщо такий консенсус буде досягнуто, то його реалізація – питання техніки…»
І за всім цим криється глибоко прихована думка: цього хоче не Путін, цього хоче Трамп, і українська влада розуміє цей нетонкий натяк і теж цього хоче. Народу треба лише «побезмолвствовать» у потрібний момент.
Чи можна подібний план назвати «договором про мир»? А що це за договір, якщо одна зі сторін не отримує за ним анічогісінько, крім ілюзорного миру? А втрачає дуже багато. І не тільки те, що прямо прописано в пунктах Пінчука і «9 кроках» Філіпчука. Підписання капітуляції завжди тягне за собою історичні наслідки.
Незважаючи на запевнення про красиве майбутнє «через 15-20 років», ми як капітулююча сторона маємо юридично відмовитися від претензій на завойовані противником території. Ми будемо змушені відмовитися від допомоги союзників. У нас не буде шансів розвивати власну обороноздатність і впливати на своє власне майбутнє. І найпринизливіше - нас будуть примушувати до «міцної дружби» з учорашнім ворогом, а отже, до участі в якості поплічника у всіх майбутніх злочинах агресора...
Свого часу маршал Петен не прислухався до слів маршала Фоша. І підписав капітуляцію, а потім і договір з Гітлером. Він дав Франції перепочинок, врятував життя мільйона французьких військовополонених... Але розплатився за це Петен половиною території Франції. А потім йому довелося воювати проти недавніх союзників - Англії й Америки, і вбивати співвітчизників, які боролися за свободу під знаменами де Голля. Гарне слово «колабораціонізм» стало лайливим, а шанований герой першої світової війни став ретроградом і диктатором, а потім і расистом, який влаштував у країні єврейські чистки.
Помирившись із Путіним, ми позбавимо наших дітей і онуків права на перемогу в майбутньому, ми втратимо Польщу і Литву, а Білорусь, Казахстан у друзях будуть слабкою втіхою. Український статус нейтральної держави дозволить Європі байдуже спостерігати за облаштуванням на території України російських військових баз. Хіба не так було при «нейтральному» Януковичеві? Ми не посміємо не погодитися на спільну армію. Ми станемо набагато слабшими, і Одеса з Харковом потягнуться до сильного. Росія поверне нам Царьова з Олійником, Бондаренко з Арбузовим. А потім і Януковича з Азаровим.
І чи чекає на нас попереду навіть такий - ущербний і половинчастий світ? Майже одночасно з «грудневими тезами» умиротворення України, в кінці року в російських і проросійських ЗМІ з'явилися зовсім інші, «братські» меседжі.
«Стало цілком очевидно, що Росія прийшла в Донбас назавжди і йти не збирається. Армією республік керують російські фахівці, за ключовими напрямками в господарській сфері наглядають російські радники. За фактом регіон є російською територією, хоча оформити це юридично зараз не можна», - пише якийсь Андрій Бабицький на «Україні.Ру».
«Там (в Україні - ред.) є, грубо кажучи, кілька мільйонів чоловік, яких не можна виправити. Ну, їх потрібно частково ліквідувати, а частково – вигнати», – пропонує російський «публіцист, аналітик», колишній чиновник адміністрації президента Росії Михайло Хазін.
І було ще гучне відео з «рекомендаціями» провідного експерта Центру військово-політичних досліджень МДІМВ (університету МЗС Росії) Михайла Александрова – про необхідність «масштабного наступу військ Донбасу, підтриманого нашою (Росії - ред.) авіацією, крилатими ракетами, ракетами «Іскандер». Бо «Україна багата територія: там багато промислових підприємств, які і для нашої промисловості потрібні».
Вся історія ХХ століття доводить: гарантії загарбника не значать геть нічого. А тим більше – якщо йдеться про РФ. І потрібно бути ідіотом, щоб хоч на одну секунду повірити в мир і дружбу з Росією й поставити хоч одну крапку на мирному договорі з гвалтівниками й бандитами з Кремля.
У Рік Півня нам пропонують забратися під нари й кукурікати. І обіцяють, що «пєтухам» у колонії непогано живеться - вони ситі, обласкані, і, головне, живі. А що ще потрібно півневі?
Можна поборотися за життя й по-іншому. Кулаками вибити собі право не підкорятися злодійським законам. Життя при цьому не гарантоване, але те, що ти втечеш від півнячої долі - це точно.
Звичайно, хочеться радіти життю, хочеться щастя і достатку. І не мені, старій людині, вказувати молоді, як їй жити, і за що вмирати. Але віриться, що українцям вистачить розуму, щоб не здатися на милість переможця. І вистачить безумства, щоб відбити бажання у завойовника зазіхати на нашу землю.
Розсудливість і виваженість не завжди допомагають у війні, іноді порятунок - у варварській непоступливості й звірячій люті. І не важливо, скільки відсотків опитаних центром Разумкова висловилися за «дружбу» з Путіним. Соціологія добра штука, коли долю країни вирішують пенсіонери і домогосподарки, ставлячи хрестики у бюлетенях. Коли гуркотять гармати, вона безглузда, тому що все це болото нічого у війні не вирішує. З усіх сорока з лишком мільйонів досить одного, який не погодиться визнати себе переможеним і готовий буде відстояти зі зброєю в руках право онуків і дітей на перемогу в майбутньому.
Бо ж, виграна битва - це та битва, в якій ви не визнаєте себе переможеним.
Євген Якунов. Київ.
