Українські виборці чекають на «іншого політика»
Учора Центр Разумкова та Київський міжнародний інститут соціології оприлюднили результати своїх останніх соціологічних досліджень популярності вітчизняних політиків. Зокрема, Центр Разумкова виявив, що, в разі проведення в середині листопада президентських виборів, Петро Порошенко отримав би в першому турі найбільше голосів – 16,2%, на другому і третьому місцях – Юлія Тимошенко (11,5%) та Юрій Бойко (9,4%). А КМІС порахував так: 21,3% проголосували б за Тимошенко, 18,5% - за Порошенко, 11,7% - за Вадима Рабиновича, а далі Анатолій Гриценко - 10,5% і Бойко - 9,4%.
На перший погляд, результати прямо протилежні. Утім, якщо врахувати пояснення соціологів про різницю у методиці підрахунку (зокрема, Центр Разумкова визначав відсотки від усіх виборців, хто піде голосувати, а КМІС – лише від тих, хто піде голосувати і вже визначився з вибором), то різниця виявиться не такою вже й суттєвою.
Все-таки найважливіше в опитуваннях двох соціологічних центрів те, що вони показали однаковий результат у головному, і це спільне куди важливіше за розбіжності, спричинені різною методикою. А саме: жоден з нинішніх українських політиків і близько не має підтримки хоча б половини українського електорату. Ніхто, починаючи з чинного глави держави. 16% чи навіть 21% (від числа тих, хто визначився з вибором) – це не той рівень популярності, який би давав моральне право на звання лідера нації. Звісно, коли справа дійде до другого туру, то один з кандидатів таки набере більше 50% голосів чи близько до цього, однак така підтримка, зрозуміло, матиме з боку більшості виборців вимушений характер. Ми ж відзначаємо зараз не ймовірність перемоги того чи того кандидата, а рівень довіри суспільства до політиків.
Сам факт такої низької їх популярності несподіваним не назвеш, не сьогодні він виник, за великим рахунком всі про це знають і без соціологів. Залишається лише зробити логічні висновки з очевидного. А саме.
Прірва недовіри, яку фактично фіксують соціологи, між суспільством та політичною елітою – і тієї, хто при владі, і тієї, хто наразі в опозиції – і є найвиразнішим показником загальної масштабної кризи – і політичної, і економічної, і соціальної, яку країна за 25 років незалежності все ще не може подолати. Тільки не треба плутати причину і наслідки в тому сенсі, щоб вважати незалежність причиною кризи. Навпаки, саме наполеглива боротьба за утвердження реальної, а не тільки формальної, незалежності України, що, безумовно, передбачає демократичний розвиток держави, стримує кризу, утримує країну і державу від цілковитого краху і живить надію, що ми таки виберемося на широкий шлях, що веде до розквіту країни. Саме Майдани, як реакція здорової частини суспільства на антидержавну і антинаціональну політику еліти, зберігає Україні шанс на майбутнє життя.
Ця криза загрожує не лише конкретним особам з числа еліти в сенсі втрати ними владних посад чи неможливості їх посісти, а розвалом держави. Виходить, Україна так і не вирішила до кінця питання державної незалежності. Точніше – вирішила тільки офіційно, на папері, але, на превеликий жаль, незалежність досі не стала незворотнім фактом. Вона стане таким, якщо українське суспільство здолає опір еліти, яка гальмує демократичне реформування країни, а держава Україна переможе у нинішній війні з Росією.
У підсумках опитувань Центру Разумкова та КМІС ми бачимо цифри, які ілюструють бажання українців знайти лідерів, яким вони довірятимуть більше, ніж недовірятимуть. 18,2% опитаних Центром Разумкова хочуть голосувати за «іншого політика», якого наразі не бачать у списках, а 27,4% опитаних КМІСом «не визначилися, за кого голосувати».
Хто той «інший політик», якого, ймовірно, й чекають, щоб «визначитися, за кого голосувати»? Міркування на цю тему наразі можуть бути суто абстрактними. Очевидно тільки, що якби вибори відбулися «найближчої неділі», цей «інший політик», хоча у нього і найвищий рейтинг, на них не з’явиться. Можна, звісно, сподіватися на диво, мовляв, а ось вийде такий політик, про я кого ще вчора ніхто не знав, і проголосує за нього більшість! Але то й справді буде дивом у буквальному розумінні. Воно, як відомо, інколи трапляється в житті, у тому числі і в політиці, як частині цього життя, однак така ймовірність раціональному аналізу не підлягає.
До речі, однією з причин, чому таке диво досі не трапилося, полягає в тому, що чинна еліта робить все можливе й неможливе, щоб «інший політик» не з’явився, принаймні – як реальний кандидат на виборах. Причому, парадокс, у цьому однаково зацікавлені усі нинішні політики, як ті, хто при владі (приміром, Порошенко), так і ті, хто є наразі головним опозиціонером-претендентом на владу (приміром, Тимошенко).
І ще один висновок. Україні потрібні докорінні реформи. Це аксіома. Як і те, що докорінні зміни неминуче зачеплять життєві інтереси мільйонів людей. Тому такі реформи можливі лише тоді, коли суспільство довіряє владі. Звідси риторичне питання: хто в Україні очолить процес реальних реформ, якщо дивитися на рейтинги соціологів?
Юрій Сандул. Київ.
