«За себя и за того парня», або Путін – Гітлер нашого часу
Суть нової Холодної війни є, на перший погляд, очевидною: демократичний світ - проти агресора - Володимира Путіна та його режиму. Але не все так просто. Це – сутичка світоглядів, яка запалила пожежу Другої світової. Путін – це Гітлер нашого часу, з нацистом №1, його поєднує абсолютно зневага до демократії, якою вона склалося. І ще. Путін ніби «довойовує» ту війну проти Світу демократії, яку тоталітарний СРСР розпочав на боці тоталітарної Німеччини, а потім просто був змушений перейти до табору послідовних противників тоталітаризму. Хочеться вірити, що політики на Заході, нарешті, якщо це не зрозуміли, то відчули.
Як «бувнічим» став усім і тому нікому цього не забуде і не вибачить
Тут важливо згадати, звідки Путін взявся «на голову світові». Тут паралелі з Адольфом Алотзоізовичем також однозначні: комплекси, комплекси і ще раз – комплекси.
Коли Путін отримав владу від непопулярного та хворого Бориса Єльцина, назвати його самостійною фігурою було б явним перебільшенням. Але саме Путіну випала роль представляти корпорацію спецслужб у владних коридорах і коли сталася нагода узяти реванш за крах КДБ. Тому перші роки він був дуже щільно пов’язаний із своїм КДБшним керівництвом у минулому, тим більше, що саме на цій професійній ниві його успіхи були доволі скромними. А от справжні профі зовнішньої розвідки (як Сергій Іванов) та внутрішньої безпеки (як Микола Патрушев, до речі, якийсь час начальник Путіна по КДБ), без перебільшення, були для «Вовочкі» надійним тилом та опорою, допомагали у скрутних ситуаціях.
На зовнішньому «фронті» Путін спочатку теж виглядав не вельми впевнено: він грав роль того, кого в радянській армії називали «молодим», «салагою», у колі «дедів» - людей, які між собою були «на ти» - усі ці Шрьодери, Ширакі, Блери. Їх доводилося ублажати нафтою та газом, гарантіями їх безперебійної подачі навіть якщо це могло бути невигідно «Газпрому». Перелом стався саме тоді, коли усі ці свідки та учасники минулого, в тому числі розпаду СРСР та створення нової картини світу пішли. На зміну ним прийшли інші за якістю діячі. І Путін зміг розправити плечі. Коли він відчув, що може вважати себе найбільш «крутим» політиком у світі? Як говорять самі російські кремленологи, це сталося після «катастрофи Буша»: під час урагану «Катріна» влада США не змогла справитися із стихією. А після того - Шрьодера вдалося купити посадою голови концерну, що будував газопровід «Північний потік». Саме тоді Путін відчув, що всередині країни реальних конкурентів нема, а ззовні – всі дрібніші за нього. І почалося.
Далі світ спостерігав, як комплекси колишнього підполковника стали виходити на загал. У «Мюнхенській промові» 2007 року вже було сказано про те, що «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття - це розпад СРСР . А «підла Європа» це діло відсвяткувала і на «нашому» згарищі облаштовувало «свій» ЄС. До речі, оця антитеза – одночасний крах СРСР та створення ЄС - для Путіна є сакральною в прямому сенсі тезою: саме від часу «Мюнхенської промови» уся його діяльність сконцентрована проти становлення об‘єднаної Європи.
Скажи мені, хто твій друг…
Все, що було потім, – це прямий наслідок уже імперських комплексів та бажання повернути Росії нібито належне їй місце в світовому співтоваристві. Тобто, на позиції рівноправного опонента США, з якими, власне, і обговорюється майбутнє світу. А тому усі ці дрібні «лідери» Європи – Меркель, Саркозі, Баррозу, Кемерон –дрібнота не варта серйозного ставлення.
З Бушем-молодшим ще було так сяк, а от з Обамою не склалася з першого погляду: тут дійсно така ментальна та світоглядна прірва, що й намагатися зрозуміти один одного не варто. Євромайдан, Крим та Донбас перевів цю взаємну недовіру у дипломатичний конфлікт. Сирія - конфлікт відкритий, з конкретною зброєю напоготові. І вже стало зрозуміло: нова Холодна війна – то є протистояння між демократією, яка переживає чергову кризу ( і переживе. Авт.) та намаганням путінської Росії повернути хід світової історії.
Чи можна говорити про нову війну як про Світову? Якщо так, то її «світовий» статус базується на тому, що це війна демократичного Світу – проти Російської федерації, яку «понесло». Зрозумівши, що залишився майже наодинці, Путін намагається згуртувати навколо себе якомога більше режимів, що за своєю природою є такими само. От було б щастя якщо б Сі Цзиньпин теж на це повівся. Але Китай одночасно і такий, і не такий само. Китай саме путінську Росію тримає сьогодні за дуже зручне прикриття, за яким китайська державна машина скоро робитиме усе, що заманеться. І от вже на «задньому дворі» Росії на півдні, у Центральній Азії, Китай реалізує за 10 років програму по інвестиціям у ці бідні країни на 100 мільярдів доларів, Росія такого собі дозволити не може, чи варто говорити, хто вже дуже скоро буде реальним хазяїном цього регіону? Та й усі ці саміти БРІКС чи ШОС виглядають як саме китайське свято, на якому Путін такий собі найнятий метрдотель.
Тому залишається гуртувати навколо себе остаточно «пропащу» публіку. Наприклад, іранського колегу Роухані, вимазаного у крові своїх співгромадян Асада, вірменського очільника Саргсяна, якому традиційно нема куди податися, а для колориту – латиноамериканських «інфант терріблей» Мадуро з Венесуели, Ортегу з Нікарагуа. Ну, хто там ще? А, звичайно ж – президенти Абхазії та Південної Осетії. Всіх цих по своєму непересічних політиків об’єднує декілька цікавих, але абсолютно однакових рис. І після Криму, Путін є реальним лідером їхнього гуртка під назвою «Bad boy club».
«Bad boy club» і «химера совісті»
Путін, звісно, клейма «тоталітарист» не приймає – це у відкритій формі досі немодно у Вищому політичному світі. Він – теж демократ, тільки «суверенний» і формулює власне бачення функціонування демократії у сучасному світі так: ну доводиться міняти Конституцію, щоб подовжити своє перебування у владі, але все ж робиться по закону, чи не так? Ну а те, що обирають знову й знову мене, так колега Ердоган теж може вільно пересісти із крісла голови уряду у крісло президента. А венесуельські друзі взагалі не мають граничних термінів перебування президентів при владі – ну так от народ голосує, ми тут при чому? І справді: все ж демократично, вибори проводяться, партії якісь там є, по 4-5 навіть представлені у парламентах (в цьому сенсі дуже ретельно працював нині покійний Іслам Карімов – в Узбекистані є аж 7 партій і усі вони представлені в парламенті, всі, звичайно, підтримували курс з різною долею запопадливості – ну, чим не демократія?)
Більше того, Путін (і це видається все більш рельєфним у його виступах) дає специфічну оцінку саме західної демократії: все це бутафорія, що скаже хазяїн (тобто Вашингтон) – всі те і роблять, не треба нам розповідати, що є якісь там права людини, от бачте, в США стріляють на вулицях, а мігранти хочуть до Європи, а їх там не люблять.
Глобальний конфлікт сьогодення – це не просто конфлікт між демократією та авторитаризмом, це конфлікт між реальними демократичними цінностями, та тими, хто має бажання дискредитувати їх, нав’язати думку, що все і будь де можна купити та продати, і що серед країн світу є ті, якими можна пожертвувати, вгамувавши свій економічний чи то стратегічний апетит. І саме Путін на чолі свого «Bad boy club» спокушає взяти учать у цьому протистоянні, відкинути усілякі перестороги та межі дозволенного. Тому й був так ще нещодавно симпатичний російський пропаганді відвертий невіглас Трамп, тому так подобаються росіянам спадкова нацистка Марін Ле Пен, Саркозі, який «змінив платівку», угорський порушник спокою Орбан і чеський президент-«дисидент» Земан. Відтак, усі вони готові на все, щоб зберегти, або отримати чи повернути собі владу. «Я звільняю вас від химери совісті» - ніби каже їхній лідер Путін, цитуючи Гітлера. Звісно, він цього не говорив, але поводяться вони саме так. Треба грошей – візьмуть їх у Путіна чи Роухані, треба розхитати ЄС – будуть, треба влаштувати в Європі колотнечу із мігрантами – немає проблем. Путінський союз – він для безсоромних та готових йти до кінця.
І це вже дуже серйозно. Відчуття загрози, адекватна її оцінка, схоже, стають для світу західних цінностей як ніколи актуальними. Адже торгувати принципами сьогодні – це визнавати правоту Путіна.
Перетворимо Світову війну – на «Кримську»
І наостанок – історична паралель. Пересічному «ватнику» здається, що країна повернулася до епохи Брежнєва, коли СРСР на двох із США вирішував усі питання у світі. Насправді ж, Росія та Путін сьогодні наслідують дещо іншу історію: імператор Микола I напередодні Кримської війни, під час формування «східного питання», вважав, що всередині Європи протиріч набагато більше, та саме це дозволить йому «переграти усіх», та вибудувати комфортний для Росії варіант міжнародних відносин та встановити контроль над Босфором та Дарданеллами. Практика ж показала, що Микола добряче прорахувався, Європа, якраз оцінила масштаб російської загрози і зуміла дуже швидко об’єднатися, ще й турків залучили. Ну а про підсумки Кримської війни усе добре відомо.
За це, як кажуть, і вип’ємо...
Віктор Чопа
