Рефлексії "англійця": що мене втішило й засмутило вдома

Я не живу в Україні шістнадцять років. Під час Боснійської кризи зацікавився Балканами і, закінчивши університет, відразу після Косовської кризи, поїхав туди в магістратуру. Потім були роки роботи журналістом і аналітиком-міжнародником у Греції, Франції та Брюсселі. Потім - дисертація і робота дослідником у Великій Британії. Працював у дослідницьких структурах ЄС і серйозних аналітичних центрах. Зараз я займаюся сферою досліджень розвитку в Кембриджському університеті, але завжди стежу за тим, що відбувається вдома. І, приїхавши до Києва на кілька днів, хотів би поділитися спостереженнями.

Вважаю, що маю право давати поради з двох причин. Від самого першого дня після університету шукав роботу за фахом, але в МЗС отримав ввічливу відмову у стилі "залиште резюме". Не плакав, а шукав там, де була робота. Друге: поживши і попрацювавши у найрізноманітніших країнах Європи, на відміну від багатьох "ура-європейців" знаю, як насправді влаштоване життя багатьох європейських країн і хочу, щоб ми краще розуміли, що там відбувається. Прошу не сприймати цей текст як захист влади. Я нікому нічим не зобов’язаний в українській владі, і ні з ким з них не взаємодію. Це просто скромні спостереження, щось на зразок оцінки дискурсів, що домінують в українському публічному просторі.

ПРО УКРАЇНСЬКУ ЛЮБОВ ДО ЄВРОПИ

Я починав свій професійний шлях у Греції, і якийсь час спілкувався з греками, котрі після навчання в Європі повернулися додому. Вони намагалися увібрати всі риси модерної та постмодерної Європи, організовували вечори джазу та говорили англійською. Й одночасно відвідували нудистські пляжі, займалися йогою і читали Мішеля Фуко в оригіналі. Все, що вони бачили в Європі, вони намагалися тотально втілити в життя. І на це мою увагу звернула знайома французька художниця. "Все, що вони роблять, - це схоже на імітацію, - сказала вона. - Вони роблять все щиро, але вони не зрозуміли, що Європа - це повага до різноманітності. Я б більше повірила, якби вони були або нудистами, або геями, або любителями джазу і фортепіано, але складно любити все одночасно! Це атрибути декількох різних груп у Європі. Любитель класичної музики не буде нудистом у Франції. Не треба робити те ж саме, робіть схоже, але своє".

Сьогодні наш дискурс повернення до Європи часто нагадує імітацію. Люди намагаються вхопити те, що проповідується найактивнішою, найбільш видимою частиною європейської еліти. Центральними елементами цього дискурсу є права людини, доброчесне управління, права меншин, в тому числі сексуальних, все, що загалом можна описати як ідеал раціоналістичної й антропоцентричної філософії модерну та постмодерну. І домінування цього політично коректного образу Європи в наших головах призводить до двох проблем. По-перше, цей дискурс звужує рамки нашого уявлення про Європу та обмежує наше спілкування з нею. Європа - це не тільки чудові люди, прогресивні жителі міст, які відстоюють ліберальні свободи, атеїсти або агностики. І в Європі, і в Америці живе величезна частина населення, які сповідують консервативні цінності, можуть бути абсолютно некоректні до сексуальних меншин, грішити ксенофобією, расизмом. І якщо ти в Техасі вголос скажеш, що Бога немає, то маєш всі шанси заробити ляпаса. Але ці люди - частина західної системи демократії, які в разі її порушення вийдуть на вулиці, висуваючи претензії губернатору або меру. Те ж саме і єдина Європа. Це - прекрасний проект, але це - і процес переговорів, напруженостей, відскоків і проривів. Це зробило війну в Європі неможливою, але підносити європейські цінності до рангу нового статичного догмату і секулярної релігії - неправильно. Тому що їх в чистому вигляді не існує. Крім, хіба що, відмови від насильства, й те вельми умовного, якщо взяти до уваги кількість насильства в робітничих кварталах Шефілда.

Європейський континент - це конгломерат різних політичних і економічних систем, де немає ідеальних типів свободи вибору, чесного відбору і чесної конкуренції. У багатьох країнах, навіть найрозвиненіших суспільствах Європейського ядра, - є клієнтелістські відносини, неформальні угоди і непотизм. Ми ж намагаємося будувати демократію, орієнтуючись на невеликий, хоч і прогресивний, прошарок людей. І це не передбачає сталого розуміння демократії. Нашим молодим політикам варто пам'ятати, що демократія - це не НДО-кратія (влада недержавних громадських організацій), як це назвала Орися Луцевич (аналітик Королівського інституту міжнародних відносин - ред). Це нескінченний процес договорів, перетягування канату різними соціальними групами. І серед цих груп повинні бути й економічний ліберали, й центристи, і ліві інтелектуали, але у жодному разі не варто забувати про консерваторів, ультраконсерваторів, християнських демократів (у суворому значенні цього терміна), навіть якщо вони не институалізовані в партію. Не можна забувати про церкви як соціальну інституцію. Приклад Польщі показав, що спроба маргіналізувати консерваторів небезпечна у перспективі. Історію не обдуриш. З неї не можна просто так викреслити незручні ідеології, думки або події. Лівий американський інтелектуал Ноам Чомскі якось сказав своїм критикам, теж, до речі, лівим інтелектуалам: "Найлегше поважати думку, з якою ти згоден. Але реальна толерантність - це поважати права того, чию думку ти не поважаєш". Саме таке спокійне ставлення до тих, хто сповідує дуже відмінну від твоєї думку, було б важливе, якщо ми хочемо побудувати щось стале, і не впадати у черговий постпомаранчовий цикл.

ПРО ДУШЕВНІСТЬ І АКТИВНЕ РОБЛЕННЯ ДОБРА

Спочатку про те, які ми і які вони. В Англії емоційна прив'язаність людини до людини знижена. Прояв особистісних мотивів - це дещо непристойно і, напевно, виглядатиме непрофесійно в робочій обстановці. Але при цьому вони - не егоїсти. Лояльність навіть не суспільству, громаді (community), участь у спільній справі й допомога ближньому - це невід'ємна частина життя. Кембриджські професори, вдягнувшись дідами морозами, біжать під Різдво 25 грудня п'ять кілометрів, щоб вкласти свої 200 фунтів у фонд дослідження раку грудей. Тисячі жителів біжать із ними, а тисячі, хто не може бігти, стоять обабіч дороги і зустрічають бігунів оплесками. Університетські професори можуть співати у церковному хорі, коледжі збираються для спільної служби. А люди, які все життя працювали, наприклад, британськими шпигунами у Радянському Союзі, працюють волонтерами у притулках для безхатченків. Великий аристократ, мер, пер завжди знає, що його статки викликають очікування суспільства, і він завжди буде спонсором якогось конкретного кавалерійського полку Британських Збройних Сил. Все це створює атмосферу колегіальності й егалітарності. Таким чином у суспільстві серйозного соціального розшарування багатим династіям соромно не відповідати очікуванням. Ці рядки про те, що всупереч великим і красивим політологічним теоріям, реальне життя в Європі - це 50 відтінків сірого.

Наведені приклади демонструють ще одну відмінність їх від нас. Це горизонт планування. Наш горизонт планування набагато коротший. Ми частіше граємо вкоротку, вкладаємося більше і чекаємо швидкого повернення вкладених сил і грошей. Чекаємо приросту від бізнесу за рік-два, взаємного почуття - за тиждень, змін у країні - за місяць. І якщо цього не відбулося, то все -  "зрада" і "нічого не змінюється", або кидаємося в новий проект. У них підхід до життя, як до забігу на довгу дистанцію. Якщо у них є цінність і інтерес, якими б вони хотіли займатися, то він залишиться в їхньому горизонті планування і на двадцять, і на тридцять років. Вони можуть змінювати роботу, переїжджати, але їх ідея - створити новий журнал, бізнес або неурядову організацію, - буде завжди з ними. Вони просто скажуть: я готовий віддавати цій справі одну, дві або шість годин на тиждень протягом двадцяти років. Їх емоційна стриманість не дозволяє їм вигоряти. А у нас люди вибухового типу дії, вони, безкоштовно попрацювавши рік-два, втомляться, а потім на довгі роки забудуть про якийсь благодійний проект.

ШТАМП ПРО АЗІЮ ЯК ПРО ВАРВАРСТВО

Така сама тональність суджень небезпечна, коли ми дивимося не тільки на Європу, але на Схід. Дилема між Європейським і Митним Союзом у нас часто зображувалася як "цивілізаційний вибір". При цьому цивілізованість Європи протиставлялася варварству Росії та заодно жорстокості Азії. І це - дуже грубе узагальнення, навіть спрощення. Азіатські країни продемонстрували потенціал розвитку і модернізації.  Османська імперія після розпаду з Ататюрком змогла модернізуватися і стати однією з провідних держав Близького Сходу протягом двадцятого століття. Поки незрозуміло, чи закриється країна й чи зміниться ситуація. Але тим не менш, ми можемо подивитися на велику кількість азіатських країн (Японія, Китай, Сінгапур, Гонконг), які змогли модернізуватися і демонструвати доброчесне управління країною (чиновники в деяких з цих країн є однією з найбільш шанованих соціальних груп) і формулювати довгострокову стратегію розвитку. Зрозуміло, що іноді вони використовують далекі нам методи, але ці території, якими керують еліти, здатні провести відбір, мають візію майбутнього, і на яких є змінюваність  еліт (нехай не завжди через вільні вибори).

Тому не можна протиставляти цивілізації, а серйозних партнерів треба шукати всюди - як на Заході, так і на Сході, і якісь речі використовувати в своїй національній моделі. Така сама тональність суджень характеризує наші дискусії в економіці. Всі, хто щось говорить про підтримку держпідприємств, сприймаються як ватники, котрі ностальгують за совком. Неоліберальна максима про те, що держава не може бути ефективним власником, приймається без критичних рефлексій. Один із прикладів такої підміни понять - виправдання повної  та швидкої приватизації. Глибока логічна помилка тут у тому, що ефективність - це категорія, яка відноситься скоріше до менеджменту, ніж до власності. Висока – більш як 30% - частка держсектору в економіці Швеції, Фінляндії та Норвегії, не означає, що вони малоефективні. Китайські державні компанії стали одним із драйверів зростання країни, активно підтримуються офіційними Пекіном на зовнішніх ринках. Саме це питання європейські лобісти ставлять сьогодні перед брюссельськими бюрократами: скільки вільного ринку і субсидій ми можемо дозволити собі, щоб не програти в конкуренції з ринками, що розвиваються, і гравцями Азії. Оскільки будь-які прямолінійні судження і штампи - в політиці чи економіці - сьогодні обмежують можливості і для інтелектуального пошуку, і для формування політики.

ТОТАЛЬНА КРИТИКА ДЕРЖАВИ - КОНТРПРОДУКТИВНА

Одна з найпопулярніших політичних в Україні розмов: олігархи правлять Україною. Фраза загальна, а критика часом безглузда і контрпродуктивна. Конкретні підприємства в Україні - це конкретні роботодавці, які завжди матимуть конкретні інтереси. Цей механізм працює не тільки в Україні, але і в Німеччині, Британії та Франції. Великі концерни купували і купують лояльність президентів і лідерів політичних партій від Коля до Буша в різних країнах Європи та США. Це не унікальна ситуація для України. Але тотальність нашого дискурсу ідеального суспільства в тому, що ми очікуємо його "за рогом". А коли не знаходимо, ми ставимо хрест на системі, країні і собі. І цей приклад показує ще дві фундаментальні відмінності між нами і європейцями. Перше: у країнах європейського ядра в суспільстві немає патологічний ненависті до великого бізнесу. У всіх є розуміння, що великий бізнес може і, напевно, повинен мати серйозний вплив на владу. І не обов'язково через хабарі й відкати. Просто тому, що великий бізнес - це за визначенням великий споживач у комплексі національного виробництва, великий платник податків і великий роботодавець і, відповідно, політичний гравець. І всі вони будуть дуже близькі до влади, і завжди намагатимуться вибити собі преференції та збільшити дохід. І вони робитимуть це різними методами. Тобто просто обізвати великого бізнесмена олігархом за його близькість до влади - це велика помилка. Посадимо одного олігарха - буде інший. І далі по колу до кінця вічності. Тому досить полювати на окремих олігархів, давайте думати над тим, як будувати нові відносини між бізнесом і державою. Спроби розслідувачів дістати окремого бізнесмена - це благородний, але приватний підхід. Зміни відбуваються завдяки людям, але вони затверджуються завдяки інституціям.

Стратегічний підхід - це система взаємовідносин між капіталом і державою, можливо, прописана до дрібниць. Повністю виключити можливість підтримки великого капіталу президентом, прем'єром - неможливо, якщо ви не хочете втратити великий бізнес. Ну не можуть ані держава, ані суспільство диктувати умови великому капіталу, але можуть домовлятися, що держава дасть великому капіталу, і що він дасть у відповідь: податки, зайнятість, неурядові та благодійні програми. А якщо ти всіх описуєш, як олігархів, то зникає осмислена дискусія: що ми можемо дати і що ми можемо вимагати. Слово "олігарх" відразу маркує представників капіталу як ворогів суспільства. У сьогоденній Англії члени королівської сім'ї є найбільшими підприємцями та лобістами - і просувають інтереси британського бізнесу по всьому світу. А якщо до королеви або до прем'єра Англії прийде British petroleum, Airbus або "жахливі" торговці зброєю, ці обидва зроблять все, що їм потрібно. Оскільки великий бізнес забезпечує першість держави у безлічі інших сфер.

Демократія - це процес домовляння, це - не тільки процес перевиборів і перепризначення. Мій приятель, який працює генеральним секретарем однієї Європейської асоціації транспортників, каже: "У нас є статут. Але статутом, голосуванням, регламентом я користуюся в останню чергу. Ми всі добре знаємо законодавство ЄС. Але наша організація ще жодного разу не думала подавати до суду на ЄС чи країни-члени, бо ми всі розуміємо, що найбільш ефективний спосіб - це консенсус і домовляння". Тому давайте не впадати в лівий або правий популізм, давайте не спокушатися, якщо хтось красиво і надривно "чихвостить" президента або прем'єра на телешоу або з трибуни Верховної Ради. Давайте не творити собі кумирів. Давайте пам'ятати, що тільки дрібні уми обговорюють людей. Великі уми обговорюють ідеї. Тому давайте обговорювати, скільки потрібно Україні неолібералізму, меркантилізму або соціалізму для української економіки. Давайте говорити, де держава, суспільство і бізнес мають провести межу толерантності для свободи слова чи критики держави. Де ми можемо пожертвувати традицією заради прогресу. І головне, коли ми будемо вести ці дискусії, головне пам'ятати, що це - не питання чорного і білого, що завжди можна шукати територію компромісу або симбіозу. Грубо кажучи, давайте бути мудрішими ... і добрішим.

Всеволод Самохвалов, доктор міжнародних відносин, науковий співробітник Кембріджського університету