Реформа Ради. Спроба Парубія й ілюзії Кокса

Виявляється, якщо наших депутатів налякати, підкупити і торохнути по мізках важкою артилерією присутності Президента, вони можуть неймовірно швидко приймати рішення. Правда, таку швидкість політологи пояснюють не терміновістю завдання, а тим, що переляк незабаром проходить, обіцянки преференцій починають викликати сумніви, а Президента на всю його каденцію в зал ВР не посадиш.

Закінчення минулого пленарного тижня повернуло все на круги своя - коли на ранковому засіданні в практично порожньому залі кипіла неабияка бійка, яка змусила Ірину Геращенко закрити засідання. І це за відсутності телекамер і при рутинному обговоренні в рубриці «різне» ...Просто захотілося потягати одне одного за грудки?

Втім, ми до цього давно звикли. Свобода від дотримання законів і елементарних правил етики - чи це не фішка нашого парламентаризму? Як написано європарламентарями під керівництвом Пета Кокса в преамбулі до рекомендацій щодо реформи ВРУ: немає іншої такої країни в Європі, де так багато писаних правил, і де їх так принизливо ігнорують, як в Україні. У звіті це сказано трохи дипломатичніше, але зміст саме цей.

Європейців, які вивчали практику нашого законодавчого органу, надто багато чого здивувало. Занадто багато міфів їм довелося розвінчувати, занадто багато страхів розсіювати. І це виявилося непросто: деякі зміни, запропоновані Європою, занадто революційні, занадто радикальні для наших політиків. Хоча ми, ті, хто поза політикою, хто всього лише електорат, вважаємо їх необхідними і більш, ніж своєчасними. Всі з 52-х запропонованих. У повному обсязі.

Чи пройдуть вони дрібне сито нашого парламенту? Судячи з сумнівів, що звучать в останніх інтерв'ю Андрія Парубія, навряд чи. Особливо ті, які вимагають змін до Конституції. У вівторок законопроект, де виписана дорожня карта реформи, повинен був з'явитися в ВРУ, в четвер спікер обіцяв почати по ньому серйозну дискусію. І треба очікувати від народних обранців дуже багато негативу щодо порад європейців, які «погано розбираються в наших реаліях».

1. БІЛЬШІСТЬ ЯК МЕНШІСТЬ

Найбільш непрохідною, швидше за все, стане така ідея - частину законів приймати більшістю не від спискового складу депутатів, а від присутніх в залі. Таке до речі, практикується у багатьох європейських країнах.

У нас же цього бояться. І страх тримається ще з часів першого, незалежного парламенту. Тоді колишні дисиденти, які потрапили до ВР, боялися, що влада обманом або силою не допустить їх до голосування за важливі закони. (Втім, у 2000 році існуючий запобіжник не завадив зібрати «антиконституційну» сесію за межами ВР, в Українському домі, і на ній змістити колишнє керівництво парламенту).

А ще противників нововведення лякають «корупційні ризики», можливий розквіт політичного хабарництва, коли депутати від «демократичних фракцій» за певну мзду будуть відсутні на сесіях, розв'язуючи руки олігархам і владі.

Можна подумати, зараз «непідкупні» не продаються...

Причина, цілком можливо, в зворотному: голосування більшістю від присутніх відкриває менше можливостей для шантажу, ситуативних домовленостей щодо забезпечення потрібних 226 голосів. А це значить, впаде ціна депутатського голосу, розвіється міф про незамінність карликових фракцій. Втратить цінність і такий інструмент, як демонстративна неучасть в роботі ВР. Опозиція не зможе провалити «антинародні» закони, відпочиваючи на Канарах, для цього потрібно буде терміново повертатися на роботу. І кожен депутат відтепер відповідатиме не тільки за відданий голос, але і за присутність у залі в момент голосування.

Звичайно, тут не обійтися без «ременів безпеки» - переліку законів, які можна приймати тільки абсолютною більшістю, надання сесійній залі ВР статусу єдино можливого місця прийняття законів (щоб не повторився "Український дім") і т. д.

За нашого парламенту, де опозиція частіше буває більш численною, ніж коаліція, де частина регіонів, взагалі, ніким не представлена, а депутати-мажоритарники надані самим собі, пропозиція Пета Кокса може стати рятівним колом.

Можна було б піти ще далі, і більшу частину документів приймати Радою «за мовчазною згодою» - постанова вважається автоматично ухваленою, якщо ніхто не наполягає на її обговоренні (так ухвалювалися резолюції Сенату США щодо України). Чи захочуть цього депутати? Ні. Чому? А похизуватися?!

2. ЗАКОНОДАВЧЕ ГРАФОМАНСТВО

Ми традиційно вважаємо, що написання «добрих» законів - головне завдання депутата. Буде гарний закон - відразу все зрушить: і реформи, і рівень життя, і демократія. Але, як випливає зі звіту Кокса, це не зовсім правильна думка: «Законодавчий процес посідає центральне місце в роботі ВРУ як установи на відміну від багатьох парламентів Європи».

Не в останню чергу завдяки журналістам і громадським організаціям ми стали оцінювати роботу депутатів за кількістю поданих ними законопроектів. А це породило «законодавчий спам». У Кокса сказано виразніше - «законодавче цунамі».

Дурною роботою в кращих традиціях Кафки зайнята ціла армія канцелярських працівників і експертів, які змушені оцінювати історичну вагу закону «про перейменування Росії в Московію» або поправок, що встановлюють відмінність між «ворожками» і «знахарками», «пророками» і «ясновидцями». І тепер кожен героїчний сотник з Майдану може напам'ять назвати кількість поданих «ним особисто» законопректів і навіть завчено процитує їхні назви... Але (як це трапилося на одному з телеканалів) навряд чи згадає хоч одну статтю з їхніх текстів.

У цивілізованому світі переважна більшість законів приймаються за проектами, внесеними урядом. Винятки - поодинокі. У нас же від депутатів кожен раз чуєш: «законопроект Кабміну безграмотний, нам довелося його переписати». Звіт Кокса розвінчує міф про «недосконалість» урядових законопроектів, а ось поправки від депутатів, навпаки, часто свідчать про неуцтво і популізм.

Ідея «білої книги» з концептуальними напрацюваннями до майбутніх законів, навколо яких і повинні розгортатися дискусії - цікава. Скорочення кількості законопроектів до 20 в місяць - прискорить і здешевить процес. Не буде півтори тисячі поправок до тексту в день голосування, не з`явиться десятків альтернативних законопроектів, не завадить інша тяганина з дотриманням кожної карлючки регламенту, єдина мета яких – поховати неугодний законопроект.

Але ж, якщо не буде популістських законопроектів з «грабіжницькою рентою» і «антинародними тарифами», свідомо провальних, але таких що слугують приводом, аби позаламувати руки в прямому ефірі - як виживатимуть наші партії?

3. КОМІТЕТСЬКА СИНЕКУРА

У ВР є депутати, а є - старші депутати. Або головні. Це ті, хто очолює парламентські комітети, а також їхні заступники та голови підкомітетів. Посада дає статусність, державний ранг, підвищену в майбутньому пенсію і хороші можливості для зарубіжних візитів. Скільки потрібно комітетів, ніхто не знає: плодять їх у міру необхідності, щоб задовольнити апетити всіх, з ким потрібно домовитися про участь в коаліції або голосуванні.

Є такі, які жодного разу не збиралися, або збиралися, але без кворуму. Та й висновки їхні не завжди беруться до уваги при голосуванні в сесійній залі.

Інші - навпаки, розвивають занадто бурхливу діяльність, і як дипломатично сказано в звіті Кокса, замість того, щоб допомогти виконавчій владі, забезпечити прозорість в роботі міністерств, практично заважають їм. Всі ми пам'ятаємо приклад з комітетом Богомолець і Мусія, де викликаному «на бесіду» колишньому міністру охорони здоров'я Квіташвілі навіть не дали слова. «Нам міністр не потрібен, - сказав пізніше Мусій, - ми будемо робити реформи самі». Ось міністра і досі немає…

Притчею во язицех став конфлікт з приводу стратегії реформ між колишнім міністром фінансів Яресько та головою профільного комітету Южаніною. У результаті немає ні стратегії, ні реформ.

Скоротити кількість, заборонити ставити палки в колеса уряду, зосередити увагу на контрольних функціях - чи погодяться депутати з таким рецептом? Так, якщо кожен вирішить, що скорочення його особисто не торкнеться.

4. НАРОДНІ КОНТРОЛЕРИ

До речі, про парламентський контроль. Це, як можна зрозуміти з рекомендацій європейців, і має бути чи не основним завданням депутатів. Адже при тому, що наші обранці намагаються контролювати все і вся, реальних результатів їхнього «контролю» майже не відчутно. Питання про «спеціальні слідчі комісії» виникає тільки при різних НП і з однією метою: відправити у відставку уряд (окремих міністрів), або відразу - імпічмент.

Самі депутати, здебільшого, нічого не розслідують. Заслуховування силовиків і інспекторів КРУ потрібно їм для одного - злити інсайдерську інформацію в мережу.

Контроль, пише група Кокса, необхідний, але тільки з боку так званої «лояльної опозиції» (лояльної до держави і її інституцій), а не ворогів будь-якого порядку. Форм такого контролю Захід виробив чимало: це комісари і омбудсмени з найрізноманітніших питань - екологічним, прав людини, по наповненню і розподілу бюджету. Це і участь у роботі Рахункової палати, яка, до речі, повинна контролювати й витрати самих народних обранців (наприклад, відрядження). До недавнього часу без санкції Ради це було заборонено. Новий закон - дозволяє, і європейці вже чекають перших результатів.

Є ще депутатські запити і звернення. За ідеєю, вони мають бути засобом контролю, а насправді, як заявила нещодавно свіжоспеченний віце-спікер Ірина Геращенко, служать для лобіювання бізнес-інтересів. А конкретніше - для вирішення корпоративних суперечок (найчастіше під виглядом захисту «інтересів трудових колективів» або виборців округу). Пропозиція Кокса - запровадити таку європейську практику, коли депутатські запити стосуються виключно політичних тем і не повинні бути жодним чином пов'язані ні з економічною діяльністю, ні з захистом інтересів конкретних осіб.

Чудова ідея! Але, поряд з лобістськими законопроектами, запити - серйозна стаття доходів як невеликих парламентських партій, так і окремих «незалежних» депутатів, які ледь виживають на мізерну зарплатню. Спроба Гройсмана перед переходом до уряду полегшити важке життя обранців підвищенням зарплати навряд чи знизить попит на запити.

5. ЧИ ПОТРІБЕН ЗАКОН ПРО ОПОЗИЦІЮ ЇЙ САМІЙ?

Справедливо було б контрольні органи й посади в ВР передати опозиції. Про це багато говорилося в різний час. Але кожна політична сила, приходячи до влади, відразу ж забувала про сказане. Як і про спеціальний закон «Про опозицію».

Чи потрібен такий закон самій опозиції? Відповідь на це питання непроста. В нас у Раді, на відміну від більшості, «меншостей» кілька - опозицією себе вважає (за визначенням) Опоблок, а крім нього ще три партії з колишньої коаліції - причому кожна вважає справжньою лише себе. Кому віддавати в разі чого Рахункову палату - Тимошенко, Ляшку, Садовому або «позафракційним опозиціонерам» на кшталт Борислава Берези?

Багатоопозиційність українського парламенту - наша національна традиція. Причому, політтехнологи навперебій поспішають довести, що опозиція за розмірами навіть більша, ніж більшість! Поки Закону про опозицію немає, остання позбавлена ​​ряду прав і посад, але натомість має достатню свободу робити те, що їй стрельне в голову.

Закон надасть права, але і зобов'яже, формалізує як частину влади, дасть державні доручення, визначивши механізм відповідальності за них. Функції «лояльної до держави і її інституцій» опозиції вже не обмежуватимуться ходінням по ефірах Савіка Шустера, блокуванням трибуни і скликанням чергового майдану.

Чи прагне цього наша опозиція?

6. КОГО ПРИСТАВИТИ ДО ЗАБІЯК?

Глава парламенту сумнівається, що висловлена ​​в звіті європейців ідея з парламентським приставом приживеться в нашій ВР. Мовляв, це не в наших культурних традиціях. Депутатів за бійки в будівлі парламенту треба виховувати, а ще карати. Але як? Чи зупинить відлучення від кількох пленарних засідань або зняття премії умовного Парасюка? Або умовного Барну, який, обнісши приголомшеного Яценюка навколо трибуни, миттєво став зіркою телевізора. Для людей недалеких, але позбавлених комплексів, штовханина в паламенте - це єдина в житті можливість показати своє я. Що там премія!

Та й правозахисники сумніваються: а якщо блокування трибуни, бійка і псування держмайна -єдиний спосіб «урезонити владу» і «зберегти баланс у Раді»? Заборониш це, поставиш наглядача, і прийде диктатура!

«Культура з'їдає на сніданок стратегію», цитує Пет Кокс слова одного теоретика менеджменту. Це про наше парламентське рукоприкладство, друзі. Яка стратегія, які тарифи, коли публіка робить ставки на переможця в кулачній бійці Соболєва та Івченко!

Та й як можна призначати парламентського пристава, якщо депутат - особа недоторканна? Він може бити, а його не можна. Хіба що набрати приставу спецназ із числа самих депутатів...

А от ідея Кокса щодо ухвалення певного «етичного кодексу депутата» - стане до вподоби. Більш за те, пройде на «ура!». У нас люблять усілякий гламур. Ось тільки дотримуватися цього кодексу, швидше за все, ніхто не буде (див. третій абзац).

7. МРІЯ ПОПУЛІСТА

Обгрунтований протест викличе спроба «втаємничити» від ЗМІ погоджувальну раду фракцій. Тільки, мовляв, відкрили Раду для народу, а пропонують знову закрити. А раптом, вважає громадськість, там, за зачиненими дверима продають Батьківщину. Раптом там наші патріоти торгуються з ворогами?

Але згадаємо: для яких таких цілей створена так звана «погоджувальна рада»? Щоб домовитися про порядок денний, про законопроекти, з'ясувати позиції сторін: хто буде голосувати, хто ні. Ну і поторгуватися, нарешті - яка ж погоджувальна рада та й без торгу?

Чому це все не можна робити просто в сесійній залі? Раніше так і було. Але потім з`ясувалося: прямий ефір погано впливає на компроміси і консенсуси.

До чого призводить відкриття «закритих» переговорів? Про це добре сказав Сіріл Паркінсон, автор «Законів Паркінсона»: якщо комітет, де виробляються і приймаються рішення, стає надмірно публічним, він перетворюється в трибуну для змагання ораторів. А процес прийняття рішень переноситься в інше місце.

Чи потрібен нам ще один майданчик для ток-шоу? Кому як - державі, напевно, ні, а народу - подобається.

8. НЕВИЇЗНІ КНОПКОДАВИ

Найголовніший дракон українського парламентаризму - кнопкодавство. Автори рекомендацій вважають, що з прийняттям норм про голосування більшістю від присутніх, зніметься питання нестачі голосів, а значить, і фальсифікації розсмокчуться самі собою.

Це, якщо виходити з логіки законотворчості. А якщо слідувати традиції «договорняків» і «взаємозаліків», якими так багата наша депутатська традиція, то кнопкодави незнищенні, як гідра. Парубій пропонує публікувати фото лиходіїв, позбавляти їх участі в зарубіжних делегаціях, виганяти з зали...

Дрібна помста! Справжній депутат сприймає кнопкодавство як самопожертву заради високої мети, таке собі сходження на голгофу. Спробуй такого покарати - він ще більше запишається. Та й як покараєш - якщо недоторканний, наче небожитель.

Єдиний вихід - відкривати за фактом підтасовки результатів голосування не адміністративне, а кримінальне провадження. І щоб з подачі прокурора Рада недоторканність з порушника знімала. Правда, після того, як дружина нинішнього генпрокурора сама грішила кнопкодавством, на це сподіватися не доводиться.

Є й зовсім легкий шлях - залучити давно готову систему персонального голосування за відбитками пальців (якщо вона за стільки років безробіття не проіржавіла). Вона просто зобов'язана перемогти кнопкодавство - не будуть же депутати, справді, за прикладом Тома Круза, зрізати шкіру з пальців своїх однопартійців...

Хоча, хто його зна!

9. ГАЛЬМІВНИЙ ШЛЯХ

Кокс і його команда, здається, щиро вірять, що ми хочемо побудувати ідеальну парламентську модель. І, реалізуй ми її, вирішувати питання державної ваги стане набагато легше. Але хто сказав, що саме це турбує народних обранців? Для багатьох із них є теми важливіші від державних, і організм, в який мутувала наша Верховна Рада за останні два десятиліття, дозволяє швидко і ефективно ці теми «перетирати». Тому опір реформам буде неймовірним, і хочеться лише вірити, що шлях, який їй доведеться пройти на цьому шляху, не виявиться гальмівним…

Євген Якунов, Валентина Сямро, Київ.